Пе­ред втор­гнен­ням в Ук­раї­ну пу­тін­ські екс­пер­ти, ма­буть, до­по­ві­ли сво­єму вож­дю про жа­лю­гід­ний стан ук­ра­їн­сько­го вій­ська. І гос­по­дар Крем­ля, роз­по­чав­ши ре­алі­за­цію про­ек­ту що­до про­су­ван­ня так зва­но­го русь­ко­го ми­ру на за­хід, спо­ді­вав­ся на бліц-криг. 
Та не так ста­ло­ся, як га­да­ло­ся: Зброй­ним Си­лам, ін­шим вій­сь­ко­вим фор­му­ван­ням по­ча­ли до­по­ма­га­ти міль­йо­ни пе­ре­січ­них укра­їн­ців.

Волонтери часто ризикують, як і бійці...
За більш ніж два роки неоголошеної війни у нас виникли сотні волонтерських організацій, під дахом яких працюють люди, різні за соціальним статусом, професіями і політичними та релігійними переконаннями. Попри ці розбіжності, перед смертельною загрозою, що нависла над країною, вони об’єдналися.

Не­що­дав­но з ві­зи­том у Вар­ша­ві по­бу­ва­ла мі­ністр осві­ти і на­уки Ук­раї­ни Лі­лія Гри­не­вич, яка про­ве­ла низ­ку зу­стрі­чей зі сво­їми поль­ськи­ми ко­ле­га­ми.
В ін­тер­в’ю Укр­ін­фор­му во­на роз­по­ві­ла про на­пря­ми май­бут­ніх змін у сис­те­мі осві­ти Ук­раї­ни, ос­нов­ні проб­ле­ми цієї га­лу­зі і шля­хи по­до­лан­ня іс­ну­ючих проб­лем.

Кон­цеп­ція но­вої ук­ра­їн­ської шко­ли з’явить­ся у серп­ні

— Па­ні мі­ністр, роз­ка­жіть про ме­ту ва­шо­го ві­зи­ту до Вар­ша­ви.
— Це мій другий закордонний візит у статусі міністра. Перший був до Канади, а тепер ось до Варшави. Я абсолютно переконана, що співпраця з Польщею у сфері освіти і науки є для нас одним із пріоритетів. Польща пройшла складний і тернистий шлях реформи освіти, входячи до Євросоюзу. Це потребувало значної трансформації.

На­при­кін­ці трав­ня Ка­бі­нет Мі­ніс­трів за­твер­див умо­ви про­да­жу Оде­сько­го при­пор­то­во­го за­во­ду. Дер­жав­ний па­кет ак­цій не­за­леж­ні екс­пер­ти оці­ни­ли у 13 млрд 175 млн грн. 
Тож на­реш­ті уряд і Фонд дер­жмай­на Ук­раї­ни ви­зна­чи­лись із су­мою про­да­жу та ви­рі­ши­ли вліт­ку цьо­го ро­ку пе­ре­да­ти у при­ват­ну влас­ність Оде­ський при­пор­то­вий.

Процес підготовки підприємства до приватизації успішно завершився, запевняють у ФДМУ. Консультанти Міжнародного інвестиційного банку підготували фінансові, технічні, бухгалтерські, екологічні звіти англійською мовою за міжнародними стандартами, проведено аудиторські перевірки та інвентаризацію заводу. Причому консультанти несуть повну відповідальність за свої висновки.

Див­на для єв­ро­пей­ських кра­їн чи США та Ка­на­ди проб­ле­ма за­бор­го­ва­но­сті по зар­пла­ті в Ук­раї­ні вже дав­но пе­ре­тво­ри­ла­ся на хро­ніч­ну. На­че хво­ро­ба, від якої не вми­ра­ють, але й не жи­вуть пов­но­цін­ним жит­тям. Роз­в’язу­ва­ти її бе­реть­ся ко­жен но­вий уряд.

Це — на центральному рівні. У регіонах теж не стоять осторонь проблеми: там, при кожній облдержадміністрації, уже давно створені постійні органи з багатообіцяючою назвою — «обласні робочі координаційні групи з питань погашення заборгованості із заробітної плати».
Регіональні чиновники так само, як і урядовці, час від часу сварять пальцем тих керівників підприємств, де є заборгованість. Сварять, погрожують відповідальністю, включно до кримінальної, та ситуація виправляється дуже повільно, і лише на нетривалий період, після чого заборгованість знову демонструє тенденцію до зростання.

Вла­да у Да­мас­ку, по­при тиск, від­мов­ляє­ть­ся впус­ти­ти гу­ма­ні­тар­ну до­по­мо­гу до ото­че­них міст. Чо­му ООН не ски­дає її з по­віт­ря? 
«Як­що до 1 черв­ня не бу­де ор­га­ні­зо­ва­но до­сту­пу гу­ма­ні­тар­ної до­по­мо­ги до ото­че­них райо­нів, Сві­то­ва про­до­воль­ча про­гра­ма має не­гай­но ство­ри­ти по­віт­ря­ні мос­ти і ски­да­ти до­по­мо­гу всю­ди ту­ди, де во­на по­тріб­на», — так зву­ча­ла за­ява Між­на­род­ної гру­пи під­трим­ки для Си­рії ще у трав­ні.

Від того часу ООН попросила Дамаск впустити конвої до 34 пунктів, щоб надати допомогу 1,1 мільйона сирійців. Режим Башара альАсада на 23 звернення відповів позитивно, у шести випадках дав неповну згоду, а у п’яти — відхилив.
Теоретично голос Міжнародної групи підтримки для Сирії має звучати майже як остаточний вирок суду, оскільки об’єднує всі світові потуги та уряди, котрі найактивніше беруть участь у Сирії: США, Росію, ЄС, Іран, країни Арабської Ліги тощо.

Ми ввійш­ли в еру міг­ра­ції, ствер­джує впли­во­вий бри­тан­ський по­лі­то­лог Марк Лео­нард у кни­зі Why Europe Will Run the 21st Century, на­пи­са­ній п’ять ро­ків то­му. На йо­го дум­ку, у ХХІ ст. сві­том управ­ля­ти­муть три ка­те­го­рії «міг­ра­цій­них дер­жав».

Перша — так звані нові колонізатори. З цих держав мільйони людей виїжджають у пошуках кращого життя, водночас зберігаючи зв’язки з батьківщиною. Зразком є Китай: громадяни цієї країни протягом останніх 30 років роз’їхалися по всьому світу, колонізуючи, дефакто, кілька регіонів.
Друга категорія — «інтегратори», країни, які притягують мігрантів. Очевидним інтегратором є Америка, а також Бразилія, Ангола чи Ізраїль, який продовжує поглинати іммігрантів і серед близькосхідного хаосу залишається оазою стабільності та сучасності.

30 червня 2016 року відбулась інавгурація нового президента Філіппін — 71-річного Родріго Дуарте. Він переміг на президентських виборах у цій країні 9 травня поточного року.
Доти Дуарте був скандальним мером портового містечка Давао. Багатьом філіппінцям він запам’ятався особистою участю у поліцейських операціях проти організованої злочинності й обіцянкою страчувати злочинців на очах правозахисників. Ця перемога викликала жваву дискусію щодо перспектив філіппінської демократії.
Близько трьох десятиліть минуло від часу втечі з країни корумпованого автократа Фердинанда Маркоса. Відтоді політична система країни функціонувала як корумпована фінансова олігархія. Дуарте дуже ефективно експлуатував емоції розчарування філіппінців у елітах.

Позачергові вибори кортесів Іспанії відбулися 26 червня 2016 року. Потреба їхнього проведення була обумовлена гострою внутрішньополітичною кризою, яка настала після виборів 20 грудня 2015-го. Тоді жодна політична партія країни не здобула переконливої більшості голосів у кортесах, аби сформувати однопартійний уряд або стійку коаліцію.
Спочатку король Іспанії Філіпе запропонував ідею «великої коаліції» правоцентристської Народної партії та Іспанської соціалістичної партії. Але програмні протиріччя між цими політичними силами виявилися настільки масштабними, що коаліційні переговори дуже швидко провалилися.
Після цього король Філіпе був вимушений погодитися на створення коаліції Іспанської соціалістичної партії і популістів із руху «Подемос» (у перекладі з іспанської «Ми зможемо»).

У Брюс­се­лі 28 черв­ня 2016 ро­ку від­був­ся над­зви­чай­ний са­міт Єв­ро­пей­сько­го Со­юзу. Влас­не, спо­чат­ку він мав ста­ти чер­го­вим пла­но­вим за­хо­дом, на яко­му го­ло­ву­ван­ня ма­ло пе­рей­ти до Сло­вач­чи­ни. Вва­жа­ло­ся, що на са­мі­ті мож­на бу­де при­ві­та­ти бри­тан­сько­го прем’­єр-мі­ніс­тра Де­ві­да Ке­ме­ро­на з пе­ре­мо­гою на ре­фе­рен­ду­мі що­до член­ства Ве­ли­кої Бри­та­нії в Єв­ро­со­юзі.

Але не так сталося, як гадалося. Перед самітом довелося терміново скликати нараду міністрів закордонних справ країн — засновниць процесу європейської інтеграції: Німеччини, Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембурга. Вони закликали не поспішати з висновками та відповідально ставитися до долі Євросоюзу.
Фактично на саміті обговорювали ключове питання: що робити з наслідками британського референдуму? Сформувалося дві точки зору. Прихильники радикальних кроків на чолі з головою Європейської комісії ЖанКлодом Юнкером запропонували негайно розробити графік переговорів щодо виходу Британії з ЄС.

Без­по­се­ред­ня, або пря­ма де­мо­кра­тія, яс­кра­вим про­явом якої є ре­фе­рен­дум, до­сить час­то мо­же пра­цю­ва­ти про­ти де­мо­кра­тії. Не ви­пад­ко­во у Ні­меч­чи­ні кон­сти­ту­цій­но за­бо­ро­не­ні ре­фе­рен­ду­ми, які Гіт­лер сво­го ча­су ви­ко­рис­то­ву­вав для де­мо­нта­жу де­мо­кра­тії Вей­мар­ської рес­пуб­лі­ки.

Утім, після британського референдуму баварський прем’єр-міністр Хорст Зеєхофер на сторінках тижневика «Шпігель» запропонував переглянути цю норму. Подібні ініціативи тільки засвідчують, яка турбулентність настає у Європі.
Півроку тому, коли британський прем’єр-міністр Девід Кемерон вів переговори з Євросоюзом про особливі умови британського членства в об’єднаній Європі, здавалося, що референдум щодо питання виходу з ЄС є лише інструментом тиску на Євросоюз. Європейські оптимісти вважали, що за сорок три роки членства в ЄС Велика Британія звиклася з європейською інтеграцією, навіть попри своє постійне інакомислення щодо європейського федеративного проекту.