На ній митець представив свої кращі живописні роботи, створені протягом останніх десяти років. Сьогодні художник — наш гість.
— Розкажіть, будь ласка, про цю персональну виставку.
— Провести її мені запропонував ректор НАККІМ Василь Чернець. В експозиції представлено пейзажі, на яких зображені різні куточки України.
Чарівні краєвиди Київщини надихнули на створення картини «На Дніпрі». Ця робота неодноразово експонувалася на різноманітних виставках. На іншій картині зображено центральну вулицю міста Володарка та річку Рось, що протікає через це місто.
Чимало робіт я присвятив Києву. Одна з вдаліших, на мою думку, — «Святвечір», де зобразив вхід до Києво-Печерської лаври. На іншій — «Володимир Великий» — намалював одну з найбільших українських християнських святинь — Володимирський кафедральний собор. Картина «Ранкове золото» показує вранішню красу Андріївського узвозу. А сучасну столицю можна побачити на полотні, що має назву «На Оболоні».
Кілька разів бував на пленерах у Криму, де мав змогу насолодитися красою Бахчисарая, Херсонеса, Інкермана, Севастополя. Після цих поїздок з’явилося чимало робіт, частина з яких представлена на цій виставці. Мені дуже болить тема Криму і я вірю, що прийде той час, коли півострів повернеться в Україну.
Також на створення багатьох робіт мене надихнули поїздки до Седнева. На одній із картин зображено альтанку Леоніда Глібова, в якій поет створив один зі своїх найвідоміших творів «Стоїть гора високая...». Також, перебуваючи у цьому місті, я створив «Седнівську зиму».
Завжди з великим хвилюванням повертаюся на свою малу батьківщину — село Зеремля Баранівського району. На картині «На озері» зобразив озеро, з якого раніше брали глину для Баранівського фарфорового заводу, і зараз воно має неповторний колір. Хоча я ніколи не бував у Венеції, але дуже люблю це місто, тому присвятив йому одну зі своїх картин.
Уже багато років однією з провідних у моїй творчості залишається Шевченкова тематика. До 200-річчя від дня народження Кобзаря створив портрет видатного українського поета, де зобразив його під час перебування у Седневі. На іншій, що має назву «До Тараса», зображена Тарасова гора у день народження Тараса Шевченка.
Також на виставці експонується портрет ще одного видатного українця — Миколи Гоголя, який намальований до 200-річчя від дня народження письменника. Тут зображений Микола Васильович, який їде на свою малу батьківщину, навколо нього — краєвиди Полтави.
— Захоплення живописом у Вас розпочалося ще в дитинстві?
— Я народився на Житомирщині. Мої батьки були вчителями. Батько — директор школи, викладав російську мову та літературу і малювання, грав на багатьох музичних інструментах, малював, писав вірші. Напевне, від нього мені й передалася любов до мистецтва.
Ніколи не забуду, як він замовив справжні фарби, які у селі були рідкістю. У сусідньому селі жив самодіяльний художник Луценко, імені його, на жаль, не пам’ятаю. Він мене теж багато чого навчив.
Коли навчався у сьомому класі, наша сім’я переїхала до Києва. Спочатку відвідував дитячу художню школу, вдячний своєму педагогові Миколі Шевченку. Потім навчався у Республіканській художній школі імені Тараса Шевченка, а згодом — у Київському художньому інституті (нині — Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури України). Відтоді все моє життя пов’язане з мистецтвом.
В армії теж займався живописом. А коли повернувся додому, то став членом молодіжного об’єднання, згодом кандидатом у члени, членом Спілки художників. У 70–80-х роках керував молодіжним творчим об’єднанням Спілки.
Назавжди запам’яталася підготовка і проведення мистецького свята на Андріївському узвозі столиці 1981 року. Я до цього вже не раз їздив за кордон: побував у Белграді, Ризі, Парижі, Празі. Хотілося весь набутий під час поїздок досвід втілити у цьому проєкті.
Ідею підтримало керівництво Спілки, вдалося отримати дозвіл партійного керівництва. Вийшло таке мистецьке свято, якому міг би позаздрити і французький Монмартр. Наступного року на свято завітало керівництво України. Мрію його відновити.
Часто зустрічався з прекрасними митцями. Під час пленерів на творчій базі у Седневі працював із художниками Миколою Глущенком і Віктором Шаталіним. Якщо під час навчання у Художньому інституті ми вчили живопис за чорно-білими посібниками, то М. Глущенко привіз із Франції до Седнева кольорові слайди. Це тоді було щось надзвичайне. Спілкувався з Олександром Сиротенком, Анатолієм Пламеницьким, Тетяною Яблонською.
Вдячний долі за знайомство з багатьма видатними особистостями — і не лише художниками. З теплотою згадую часи, коли мав можливість спілкуватися з Анатолієм Авдієвським, Богданом Ступкою, Мирославом Вантухом та багатьма іншими.
— Коли відбулася Ваша перша персональна виставка?
— Це був 1967 рік. Я ще навчався у Київському художньому інституті. Представив добірку портретів, серед яких був портрет мого батька. Після цього було багато колективних і персональних виставок в Україні та за кордоном.
Особливо запам’яталася виставка, яка відбулася кілька років тому в столичній галереї «Митець». На відкритті було багато гостей. Поприїжджали люди з областей, прийшли мої друзі — художники, композитори, актори, письменники, а також ті, з ким я навчався у школі та інституті. Вдалося представити багато своїх робіт.
У липні-серпні 2017 року у Музеї історії міста Києва відбулася колективна виставка чотирьох митців-ювілярів. Крім мене, тут експонували свої твори Валерій Губенко, Валерій Вітер і Семен Равський.
Я на цій виставці представив портрет Миколи Гоголя, а також види Києва — Софію Київську, Києво-Печерську лавру, Андріївський узвіз, кримські пейзажі, види Карпат, свою малу батьківщину — село Заремля Баранівського району Житомирської області. Крім цього, представив по 2–3 роботи з інших областей, де мені вдалося побувати.
Я часто бував у Седневі, Карпатах. З теплотою згадую пленер, який відбувся кілька років тому в Житомирі. Його організувала Житомирська обласна організація НСХУ. Особливо вдячний її голові — Василю Кондратюку.
— Кілька слів — про тематику Вашої творчості.
— Вона дуже широка: від портретів до пейзажів і тематичних картин. Неодноразово малював портрети Тараса Шевченка і Лесі Українки. Для проєкту «Великі українці» я створив 24 портрети.
Малювати портрети непросто. Потрібно відчути людину, яку малюєш. Одна справа, коли її малюєш із натури, зовсім інша — якщо з фото. У різні періоди творчості малював себе, створив 5 автопортретів. Зараз малюю пейзажі, адже сьогодні це — затребуваний жанр.
— Ви брали участь у відновленні Михайлівського Золотоверхого собору?
— Коли відбудовували цей собор, «Укрреставрація» взялася відновлювати розписи. Я зміг долучитися до цієї шляхетної справи. Це була серйозна школа. Ми ходили в Софію Київську, вивчали техніку, стиль. Пишаюся, що в цьому храмі є роботи, які я створив. Також реставрував ікони Видубицького монастиря, інших храмів Києва.
— Чи були у Вашому житті смішні випадки?
— У мене з виставки вкрали дві роботи. А художник Василь Лопата побачив їх в одній із приватних галерей США. «Бачиш, Петре, твої роботи вже в Америці, — сказав Лопата. — А їх же треба було не просто забрати з виставки, а й перевезти через океан». Значить, моє мистецтво цінують. І це прекрасно.
— Поєднуєте творчість із викладацькою діяльністю?
— Раніше викладав у Київському університеті культури, Київському університеті ім. Бориса Грінченка, зараз — у Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв. Викладаю живопис і малюнок.
Головне — не відбити у студента бажання навчатися. Що таке навчити малювати? Так, можна взяти олівець і показувати — води праворуч, води ліворуч. Ніколи не прагну зруйнувати самобутність, лише намагаюся спрямувати творчість моїх вихованців у правильне русло. Це так само, як у музикантів, потрібно дати лише школу, але щоб стати справжнім митцем, має бути порив до цього.
Зараз у студентів багато часу забирає комп’ютерний дизайн. Розповідаю їм, як важливо вміти працювати саме олівцем і пензлем. Але в комп’ютерний дизайн треба вкладати щось своє, щоб була не тільки техніка, а й творчість.
Свого часу викладав підготовчі курси у себе в майстерні. Багато моїх вихованців потім вступили в художню школу і Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури України.
— Також займались адміністративною діяльністю?
— Очолював молодіжне об’єднання, був заступником голови Київської організації Спілки художників, згодом — заступником голови НСХУ. Брав участь у відкритті виставок, допомагав багатьом художникам вирішувати побутові питання. Намагаюся й зараз бути на відкритті художніх виставок, адже дуже велике значення має спілкування з колегами.
— Як Ви оцінюєте сучасний стан образотворчого мистецтва в Україні?
— Як складний. У селах і містах багато талановитих дітей, але їм треба створити умови для навчання. Не може сьогодні мама чи тато, які мають невеликі зарплати, оплачувати навчання талановитій дитині, яка хоче займатися живописом чи музикою. І це — трагедія.
Сьогодні вже не такі великі конкурси на творчі спеціальності, які були раніше, інколи навіть недобори. Бо ці професії не підтримує держава. А куди зникли книгарні та виставкові зали з центру Києва? Що зробили з Національними музеями Тараса Шевченка у Києві та Каневі? Чому знищили частину кінотеатрів і мистецьких центрів по всій Україні? І таких запитань безліч.
Міністерство культури України запропонувало у Національній академії мистецтв викладати живопис лише по чотири години на тиждень. Це те саме, що музиканту ходити зі смичком, але без скрипки.
Художники платять дуже високу орендну плату за свої майстерні, а це ж їхнє робоче місце, і своєю творчістю художники прославляють Україну. Як і письменники, актори.
Я багато разів бував за кордоном, там цінують наше мистецтво. Така мистецька школа, як в Україні, мало де залишилася. Але про збереження культурної спадщини, про належне фінансування закладів культури повинно турбуватися Міністерство культури України.
Державні мужі мають підтримати образотворче мистецтво, літературу, театри. Мистецтво має бути державною політикою, навіть державною ідеологією, бо якщо не підтримати талант сьогодні, то завтра вже не буде що підтримувати.
— Маєте творчі плани?
— Був знайомий із багатьма видатними діячами української культури. Думаю створити їхні портрети. Також хотілося, щоб моя і моїх колег творчість була затребувана. Українці — працьовитий і талановитий народ, який заслуговує на кращу долю. Хочу, щоб наша молодь могла здобувати повноцінну освіту, щоб люди мали хорошу роботу в себе вдома і належну зарплату, а не шукали кращої долі за кордоном.
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО,
фото автора
