Культура
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Недiля Жовтень 13, 2024

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 07 Лютий 2020 19:05

Його долю життя сплело з різнобарв'я ниток

Rate this item
(9 votes)

На творчому зоряному небосхилі, де сяють зірки українських митців, які уславляють по світах українську культуру, не останнє місце відведено заслуженому майстру народної творчості з Полтавщини Євгену Пілюгіну.
Кажуть, що творчий і життєвий шлях цієї талановитої життєрадісної людини сплетений із різнобарв’я... ниток. Які він уперше взяв до рук як предмет свого майбутнього захоплення ще 1965 року, коли вступив до Художньо-промислового училища.

Майстер нечасто відвідує богемні столичні салони, адже майже все своє життя прожив у славетній Решетилівці — невеликому райцентрі на Полтавщині, відомому як осередок українського художнього килимарства і вишивки ще з ХІХ століття.
Саме там він уперше ступив на стежину, яка з роками вивела його до визнання як неперевершеного творця художніх декоративних виробів, зокрема гобеленів.
Роботи Є. Пілюгіна прикрашають приватні колекції, музеї, офіційні установи тощо. Митець навіть затрудняється назвати кількість художніх виробів, які створили його вмілі руки.
Гобелени «від Пілюгіна» милують очі в Офісі Президента України, Українському домі, Палаці «Україна», Національному банку, їх бачили на виставці у Верховній Раді, дивують різнобарв’ям кольорів відвідувачів музеїв у Дніпрі, Запоріжжі, Києві, Полтаві, Харкові, прикрашають Донецький оперний театр тощо.
Євген Пілюгін — професійний художник, який огранював свої природні здібності до творчості у Московському художньо-промисловому училищі та Українському поліграфічному інституті ім. Івана Федорова у Львові. Багато років передавав знання і досвід учням Решетилівського художньо-промислового училища, де працював викладачем, заступником директора, майстром виробничого навчання. І одночасно творив...
Але далеко не всі навіть із його знайомих знають про ще одне давнє захоплення майстра декоративного мистецтва, якому він присвячує вільні хвилини свого упорядкованого і напруженого творчого життя. Як і в далекій юності, він і нині не розстається з пензлем.
Коли випадає нагода, килимар усамітнюється в майстерні і кладе на полотно мазок за мазком яскраві фарби, з яких народжуються картини, сюжети яких відбивають думки і спогади, які зберігаються у куточках пам’яті митця з Решетилівки.
Полотен з оригінальними сюжетами назбиралося вже стільки, що днями Є. Пілюгін вирішив виступити в амплуа художника-реаліста, організувавши виставку своїх картин у Полтаві.
«Картини для мене — своєрідна розминка, заняття для душі. Хоча я давно сформувався як митець у жанрі декоративного напрямку, але, як і раніше, тяжію до художнього реалізму. Вивчаю натуру, роблю замальовки, беру до рук пензля.
А потім, коли «вростаю» в сюжет, перетворюю задумку на декоративний жанр, щоб можна її було виконати на матеріалі і покласти в основу гобелена...» — ділився з представниками ЗМІ на відкритті виставки Є. Пілюгін.
Про кожну свою картину майстер розповідає наче про рідну дитину, яку випестував змалечку і відпустив у доросле життя. Сюжети для картин дуже часто черпає зі спогадів дитинства, пригадуючи історії, що їх розповідала йому бабуся, — про свята у селах, народні звичаї, прикмети тощо. Без чого не проходили традиційні вечірні посиденьки в українських хатах.
А одна з картин, яка потрапила на виставку, присвячена... козі Зірочці, яка багато років справно постачала молоко родині Пілюгіних і про яку в пам’яті автора збереглися зворушливі спогади дитинства.
Роздивляючи свої твори очима звичайного відвідувача виставки, яких зібралося дуже багато на її презентацію, митець час від часу все ж згадував і про гобелени, які переплели своїми барвистими нитками і дивними узорами все його довге творче життя.
72-річний Євген Іванович, котрий міцно приріс коренями до української землі і багато зробив для утвердження народних художніх традицій свого працелюбного народу, каже, коли його запитують про те, чи не «тісно» йому, заслуженому і відомому митцю, в рамках невеликого райцентру, що іншого життя він собі і не уявляв.
«Ще за радянських часів мене запрошували жити і працювати в Елісту (Калмикія. — Авт.) на тамтешню фабрику художником. Давали квартиру, гарантували пристойний оклад тощо. «Сватали» і до Дагестану на посаду головного художника однієї з фабрик, де навіть обіцяли двоповерховий будинок, запрошували у Хмельницьку область... — пригадує Є. Пілюгін.
Але мені дуже подобається Решетилівка, з якою пов’язане моє життя. Райцентр розташований у дуже зручному місці — поряд із Полтавою, всього за чотири години їзди до Києва.
Так само можна швидко дістатися Дніпра, Харкова... Для художника, якому доводиться дуже часто виїжджати до цих міст, приміром у справах, пов’язаних з організацією виставок, це дуже зручно...»
На відкритті виставки зайшла розмова про буденне життя нинішніх українських художників. Є. Пілюгін не приховує, що раніше творчому люду жилося краще, адже їхню творчість цінили за дещо іншими стандартами, ніж зараз. Принаймні, витвори справжнього високого мистецтва не залишалися незатребуваними і не припадали пилом у майстернях.
«Раніше було багато державних замовлень. Приміром, у відомому президентському Межигір’ї був такий собі мисливський будиночок для почесних гостей, де на стінах було дуже багато гобеленів. Серед них не менше півсотні моїх. Тоді цьому приділяли увагу. Згодом його переробили і нині їх там уже немає... — шкодує решетилівський майстер.
За часи Леоніда Кучми ми багато працювали в Маріїнському палаці. За це художникам добре платили, що дозволяло непогано жити. А якщо згадати, що в ті роки на роботі — я працював тоді вчителем — по півроку не платили зарплати, це було дуже доречним. Тому я із задоволенням займався цією справою...»
Хоча і сьогодні молоді таланти держава намагається підтримувати, погоджується майстер. Приміром, його дочка Ольга, яка обрала стезю батька і присвятила себе килимарству та виготовленню витинанок, з 2012-го по 2015 роки отримувала президентську стипендію.
Правда, зізнається Є. Пілюгін, замість живих обіцяних 50 тисяч гривень президентського гранту вона отримала на руки матеріали для творчості — бавовну, нитки, барвники тощо. Але все було дуже високої якості, імпортне. Далеко не всі молоді художники могли би дозволити собі такі матеріали.
Є. Пілюгін зізнається, що у творчості його надихає підтримка рідних, які разом із ним згуртувались у справжню мистецьку родину. Його дружина Лариса теж має почесне звання заслуженого майстра народної творчості.
Її роботи — знамениті вишиті решетилівські рушники. Шляхом народної творчості пішла і їхня друга донька Наталія, яка виготовляє килими та іграшки з природних матеріалів. Поки що невпевнено, але стає на стезю декоративного мистецтва і онук Павло.
Виставку своїх картин для душі Є. Пілюгін назвав «Решетилівські барви». Назва дуже влучно передає не тільки внутрішній світ художника. Здається, що картини увібрали в себе всю красу барв полтавського краю, душу українського народу і все, що надихає на творчість художника з великої літери.

Олександр БРУСЕНСЬКИЙ,
м. Полтава
Фото автора

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».