У ро­сій­сько­му Хан­ти-Ман­сій­ську фі­ні­шу­вав чо­ти­ри­мі­сяч­ний се­зон у го­лов­но­му для укра­їн­ців зи­мо­во­му ви­ді спор­ту — бі­ат­ло­ні. Під час уро­чис­тої зу­стрі­чі коман­ди в сто­лич­но­му аеро­пор­ту «Бо­рис­піль» мі­ністр мо­ло­ді і спор­ту Ігор Жда­нов за­ко­но­мір­но на­звав са­ме бі­ат­лон «спор­том № 2» в Ук­раї­ні — слі­дом за фут­бо­лом, з яким кон­ку­ру­ва­ти не мо­же жод­на дис­цип­лі­на. Те­пер ша­ну­валь­ни­ків швид­ких лиж і влуч­ної стріль­би че­кає дов­га вось­ми­мі­сяч­на па­уза— аж до кін­ця лис­то­па­да, ко­ли у Шве­ції роз­поч­неть­ся пер­ший етап Куб­ка сві­ту вже но­во­го се­зо­ну.

Попри постолімпійський характер, попри те, що жіночу команду залишили (сподіваємося, ненадовго) чемпіонки Сочі Віта Семеренко та Олена Підгрушна, а колись міцні біатлоністи основи Сергій Седнєв і Андрій Дериземля вже точно завершили кар’єру, сезон видався одним із найуспішніших за всю історію вітчизняного біатлону.
Головна винуватиця чудового настрою вболівальників — Валя Семеренко, яка до олімпійського естафетного «золота» додала й особистий чемпіонський титул — на чемпіонаті світу у фінському містечку Контіолахті.

Фан­тас­тич­ний фут­боль­ний ве­чір по­да­ру­ва­ли на­при­кін­ці бе­рез­ня ук­ра­їн­ським убо­лі­валь­ни­кам два про­від­них клу­би кра­їни — ки­їв­ське «Ди­на­мо» і дніп­ро­пет­ров­ський «Дніп­ро». Пер­ша і тре­тя на сьо­го­дні коман­ди чем­піо­на­ту здо­ла­ли сво­їх су­пер­ни­ків в 1/8 фі­на­лу Лі­ги Єв­ро­пи і опи­ни­ли­ся се­ред ві­сім­ки про­від­них ко­манд у дру­го­му за зна­чен­ням клуб­но­му тур­ні­рі кон­ти­нен­ту.

Обом українським представникам на цьому етапі вже було нелегко — та по-іншому й бути не могло, зважаючи на рівень опонентів. Динамівці в першому матчі на Туманному Альбіоні поступилися «Евертону» (1:2), і цей результат видається заслуженим — після класної гри Гусєва на випередження після подачі кутового на 14-й хвилині ліверпульці ще в першому таймі відповіли голом Нейсміта (повноцінним співавтором якого можна вважати головну зірку «Евертона» Ромелу Лукаку, який протаранив захист киян), а наприкінці другої половини гри Лукаку реалізував пенальті, коли у штрафному майданчику гостей м’яч влучив у руку Даніло Сілві.
Але ж яким феєричним став матч-відповідь! У середині першого тайму господарі «Олімпійського» вийшли вперед.

Відкриття, яке здійснили німецькі вчені, можна без перебільшення назвати епохальним. Вони виявили раніше не відомі функції хлористого натрію в організмі ссавців. У цьому випадку сіль виступає в ролі потужного антибактеріального засобу.
Досі було прийнято вважати, що головне призначення кухонної солі (або, точніше, натрію, що входить до її складу) в організмі — це забезпечення водно-сольового балансу. Крім того, натрій забезпечує мембранний транспорт, тобто перехід різних речовин через клітинну мембрану в клітину і з неї.
А співробітники університету в німецькому місті Регенсбург виявили, що сіль захищає шкіру і розташовані під нею тканини від небезпечної бактеріальної інфекції, тож сіль виконує ту саму роль, що і при стародавньому методі засолювання овочів і м’яса, — забезпечує знищення мікроорганізмів.
Німецькі вчені вперше в історії науки відкрили, що в пошкодженій шкірі різко зростає концентрація хлористого натрію — таким чином імунна система використовує дезінфікуючі ліки, які є в самому організмі.

Новий метод лікування туберкульозу (PaMZ) пройшов успішно третю, передостанню, стадію випробувань. Він дозволив знищити більше бактерій і зробив це швидше за стандартну терапію, пише Meddaily.
Учені повідомили, що PaMZ являє собою поєднання трьох препаратів, у тому числі двох ліків-кандидатів, які ще не ліцензовані для використання проти туберкульозу. На думку дослідників з Університету Кейптауна, за допомогою цього підходу можна вилікувати і стійкі форми туберкульозу.
Фахівці також повідомили, що новий метод дозволяє скоротити період лікування і позбавить від необхідності робити болючі ін’єкції. PaMZ пройшов випробування на понад 200 пацієнтах. Із них 71% не мав ознак туберкульозу вже через два місяці лікування. У групі пацієнтів, які отримували стандартну терапію, таких було лише 38%.

Ми звик­ли ро­би­ти кіль­ка справ од­но­час­но і швид­ко пе­ре­ми­ка­ти­ся між ни­ми. Від­чут­тя за­йня­то­сті до­дає впев­не­но­сті в со­бі і влас­ної важ­ли­во­сті. Але ця звич­ка на­справ­ді...

Заважає нам залишатися продуктивними. Наші батьки ніколи не сиділи вдома без роботи. Сучасні молоді менеджери завжди в мережі, раз на десять хвилин відповідають на листи, раз на дві години п’ють каву, безперервно відповідають на дзвінки і пишуть звіти. Усіма цими справами прийнято жонглювати, постійно перестрибуючи з одного процесу на інший. Як результат — усім нам здається, що, зазвичай, ми дуже зайняті.
Але звичка братися за всі справи одночасно дорого нам обходиться. Дослідження показують, що тільки два відсотки людей можуть працювати у такому режимі ефективно. Для решти — 98 відсотків — така звичка руйнівна як для кар’єри, так і для ментального здоров’я, повідомляє lifter.com.ua.
Значно знижує продуктивність. Аби будь-яке завдання було виконане, мозок поділяє його на два етапи: спочатку він визначає, яке завдання з усіх, якими можна зайнятися, в той чи інший момент важливіше або найприємніше, а потім береться за його виконання. Відволіклися — доведеться починати спочатку.

24 БЕРЕЗНЯ — 115 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА КОЗЛОВСЬКОГО,
УКРАЇНСЬКОГО І РОСІЙСЬКОГО СПІВАКА, НАРОДНОГО АРТИСТА СРСР,
НАРОДНОГО АРТИСТА УКРАЇНИ, ЛАУРЕАТА ДЕРЖАВНОЇ ПРЕМІЇ СРСР

По­чув­ши хо­ча б раз по ра­діо арію у ви­ко­нан­ні Іва­на Се­ме­но­ви­ча Коз­лов­сько­го (1900—1993), на­віть ба­га­то з тих лю­дей, які ні­ко­ли не пе­ре­сту­па­ли по­ро­гу Опер­но­го те­ат­ру, не втра­ча­ли на­го­ди від­ві­да­ти опе­ру за йо­го учас­тю.
За сло­ва­ми ша­ну­валь­ни­ків спі­вака і му­зич­них кри­ти­ків, усе міг пе­ре­да­ти йо­го го­лос — аро­мат кві­тів і ся­ян­ня сон­ця, во­гонь при­страс­ті і хо­лод об­ма­ну, без­мір­ну ра­дість і пе­чаль, при­гні­че­ність і по­кір­ли­вість, шля­хет­ність і не­на­висть. А знав­ці опер­но­го мис­тец­тва за­зна­ча­ли, що кож­ний ви­ступ Коз­лов­сько­го був не­по­втор­ним. Все­світ­ньо ві­до­ма ар­фіст­ка Ві­ра Ду­ло­ва (1909—2000) пи­са­ла: «Кож­на йо­го про­гра­ма міс­тить у со­бі щось не­зви­чай­не. Це — як очі­ку­ван­ня та­єм­ни­ці, ди­ва».

29 БЕРЕЗНЯ — 75 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ
ВІКТОРА СЕРЕБРЯНИКОВА (1940—2014), УКРАЇНСЬКОГО ФУТБОЛІСТА,
ОДНОГО З НАЙСИЛЬНІШИХ ГРАВЦІВ «ДИНАМО» (КИЇВ) 60—70-х РОКІВ

Він був своє­рід­ною зна­ко­вою фі­гу­рою для Ки­єва остан­ні пів­сто­літ­тя, як Ей­фе­ле­ва ве­жа для Па­ри­жа, на­при­клад. Ро­дом із За­по­ріж­жя, він був «ду­же ки­їв­ським яви­щем» — до сто­ли­ці при­їхав уже успіш­ним, хо­ча ще юним фут­бо­ліс­том. Усі свої под­ви­ги на по­лі і по­за ним він здійс­нив тут.

Його не просто любили — його вважали своїм продовженням, втіленням власних устремлінь стати переможцем, бути скрізь і завжди першим. Він сам, на жаль, обмежився лише футбольним полем. Чому так сталося?
От щастить деяким: Господь дарує їм покликання — бути поетом, композитором, художником, політиком врешті-решт. І визначеним цим шляхом вони йдуть усе життя, і не доводиться їм шукати свою справу знову і знову. Інше питання — футбол. У цій професії до пенсії ніяк не дотягнеш, адже такий спортсмен вимагає не лише знання предмета, володіння таємницями майстерності, а й молодого здорового фізичного тіла.

Моя спів­роз­мов­ни­ця Те­тя­на Фе­до­ро­ва — за­слу­же­ний май­стер на­род­ної твор­чо­сті Ук­раї­ни, ла­уре­ат пре­мій Да­ни­ла Щер­ба­ків­сько­го та Пет­ра Вер­ни, яка вже по­над два де­ся­ти­літ­тя пра­цює у ца­ри­ні ав­тор­ської ет­но­гра­фіч­ної та іс­то­ріо­гра­фіч­ної ляль­ки.

Роботи майстрині — це, на думку фахівців, справжня наукова праця, адже через образ ляльки вона не тільки розповідає історію костюма, а й показує епоху.
Загалом у її доробку понад 500 ляльок. Практично всі вони у приватних колекціях США, Канади, Англії, Франції, Німеччини, Нідерландів, Іспанії, Ізраїлю, Італії, Лівану, Росії, Китаю, Угорщини, Сінгапуру, Японії та України.
Тетяна Федорова реконструювала у формі ляльок історичні постаті князя Дмитра (Байду) Вишневецького, гетьманів Богдана Хмельницького, Пилипа Орлика та Івана Мазепу, київського митрополита Петра Могилу, галицького священика Йосафата, Роксолану та Сулеймана Пишного, Івана Богуна та ін.

Хоч як див­но, але прем’­єра пер­шої ук­ра­їн­ської опе­ри — «За­по­ро­жець за Ду­на­єм» Се­ме­на Гу­ла­ка-Ар­те­мов­сько­го від­бу­ла­ся на сце­ні про­від­но­го те­ат­ру Ро­сій­ської ім­пе­рії — Ма­рі­їн­сько­го у Санкт-Пе­тер­бур­зі 14 квіт­ня 1863 ро­ку. А вже за рік її по­чу­ли ша­ну­валь­ни­ки опер­но­го мис­тец­тва у Боль­шо­му те­ат­рі у Мос­кві, де од­ну з го­лов­них пар­тій із ве­ли­ким успі­хом ви­ко­нав ав­тор цьо­го тво­ру.

На жаль, після сумнозвісного Емського указу — про заборону української мови — ця опера була вилучена з репертуару всіх театрів. Лише за двадцять років її вперше виконала українська трупа Михайла Старицького у Ростові-на-Дону. Цікаво, що одну з головних партій — Оксани — співала видатна українська драматична актриса — Марія Заньковецька.
На сцені Київського театру опери і балету «Запорожця за Дунаєм» уперше поставили у 1934 році, її диригентами-постановниками були В. Йориш і В. Смекалін. Від того часу столичний театр опери і балету часто її поновлював. Найбільшу популярність отримала постановка 1978 року, яку здійснили диригент Стефан Турчак, режисер Дмитро Гнатюк, художники А. Волнін і О. Бурлін.

28 березня 2015 року виповнюється 90 років від дня народження видатного українського оперного співака і режисера, народного артиста України, народного артиста СРСР, лауреата Національної премії України імені Т. Г. Шевченка, Державної премії Грузії імені З. Паліашвілі, Героя України, академіка Національної академії мистецтв України, професора Національної музичної академії Дмитра Гнатюка.
Ще студентом третього курсу Київської консерваторії він уперше вийшов на професійну оперну сцену в одній з найулюбленіших своїх партій — Миколи в «Наталці Полтавці» М. Лисенка. У 1951 році Дмитро Гнатюк став солістом Київського академічного театру опери і балету імені Тараса Шевченка, якому віддав понад шість десятиліть свого творчого життя.
Сорок партій, підготовлених і виконаних на оперній сцені Дмитром Гнатюком, уже самою кількістю підтверджують творчу активність і енергію співака, поза яким не пройшло практично жодної помітної прем’єри останніх п’яти десятиліть історії Національної опери України.