У вестибюлях шести пересадочних станцій Київського метрополітену з’явилися рельєфнографічні карти-схеми Київського метрополітену, якими зможуть скористатися нарівні з іншими пасажири з порушеннями зору та повністю незрячі, повідомляє kyiv.ridna.ua. Карти виготовлено відповідно до міжнародних стандартів доступності для людей з інвалідністю і з урахуванням принципів універсального дизайну.
Для розміщення перших шести карт обрано вестибюлі станцій «Театральна», «Хрещатик», «Майдан Незалежності», «Площа Льва Толстого», «Золоті ворота» та «Палац спорту», оскільки вони розташовані у центральній частині міста і мають великий пасажиропотік.
Усі карти-схеми розміщені на рівні обличчя людини середнього зросту. Контролери контрольно-пропускних пунктів проінструктовані й готові в разі необхідності зорієнтувати незрячого пасажира щодо розташування схеми. Вивчивши карту, незрячий пасажир має можливість попросити контролера про супровід до поїзда.

Бас­кет­боль­на збір­на Ук­раї­ни не­рів­но про­ве­ла де­бют­ний для се­бе чем­піо­нат сві­ту, що на­бли­жа­єть­ся до за­вер­шен­ня в Іс­па­нії. Пе­ре­мо­ги під­опіч­них аме­ри­кан­сько­го на­став­ни­ка Май­ка Фра­тел­ло чер­гу­ва­ли­ся з по­раз­ка­ми, ви­йти з гру­по­во­го тур­ні­ру до на­ступ­но­го ра­ун­ду за­ва­ди­ла гір­ша, ніж у рів­них за кла­сом ко­манд, різ­ни­ця очок.

Розпочалася першість світу досить оптимістично — українці переграли команду Домініканської Республіки з рахунком 72:62. Ще перед стартом змагань цю збірну розглядали як одного з конкурентів у боротьбі за щонайменше четверте місце серед шести учасників групового раунду.
Наступними суперниками були фінські баскетболісти, які теж не видавалися нездоланними. Перед зустріччю з українцями їх декласували американські баскетболісти — 114:55. Та саме на зустріч з українцями збірна Фінляндії зібралася. Наприкінці першої чверті цього матчу важкої травми зазнав один із лідерів «синьо-жовтих» Сергій Гладир. Він не зміг відновитися ані до кінця гри, ані до кінця турніру... Утім, і без Гладиря українці могли перегравати фінів, та фінальна сирена зафіксувала прикру поразку — 76:81.

17-річна киянка Ангеліна Калініна зупинилася за крок до повторення найгучніших успіхів українських тенісистів-юніорів. Лише у фіналі відкритого чемпіонату США наша співвітчизниця поступилася представниці Чехії Марі Боусковій — 4:6, 6:7.
Раніше на юніорських турнірах серії Grand Slam перемоги святкували в різні роки Андрій Медведєв, Катерина Бондаренко та Еліна Світоліна.
На шляху до фіналу Калініна переграла у чвертьфіналі третю ракетку змагання — білоруску Ірину Шиманович (6:4, 6:3), а у важкому півфінальному поєдинку за 1 годину 48 хвилин зламала опір американки Кетрін Стюарт — 4:6, 6:2, 6:1.
У головному жіночому фіналі знову стала найкращою нев’януча зірка — американка Серена Вільямс, яка 26 вересня відзначить 33-й день народження з титулом переможниці відкритого чемпіонату США. За весь турнір жодна суперниця не змогла взяти у Серени не те щоб партію — в жодному сеті потужна тенісистка не віддала навіть чотирьох геймів!

Я до­сі па­ніч­но бо­юся зуб­но­го лі­ка­ря. Точ­ні­ше, йо­го вір­но­го по­міч­ни­ка — бор­ма­ши­ну! І, як і ра­ні­ше, до остан­ньо­го від­кла­даю ві­зит до сто­ма­то­ло­га. У цьо­му я, на жаль, не са­мот­ній. Ба­га­то хто йде до ньо­го ли­ше то­ді, ко­ли біль уже стає не­стерп­ним.
Страх пе­ред сто­ма­то­ло­га­ми, на­пев­не, по­в’яза­ний з не­при­єм­ни­ми спо­га­да­ми, які за­ли­ши­ли­ся ще з ди­тин­ства. Ка­жуть, що в ті ча­си у по­лі­клі­ні­ках бу­ло по­га­не об­лад­нан­ня, то­му лі­ку­ван­ня зу­бів бу­ло бо­ліс­ним, а ось те­пер... Не знаю, не знаю. Все од­но бо­юся. А мо­же — да­рем­но?
Уточ­ни­ти, як спра­ви у сто­мат­ка­бі­не­ті те­пер, ми по­про­си­ли фа­хів­ця. От­же, на­ші стра­хи спро­бує роз­ві­яти кан­ди­дат ме­дич­них на­ук, до­цент Вік­тор Кух­та.

— Вікторе Степановичу, скажіть, наскільки змінилися підходи до лікування зубів останніми роками?
— Можу порадувати: прийшовши до лікаря, ви можете тепер забути про болісні, неприємні відчуття у стоматологічному кабінеті. Завдяки розвитку медичних технологій, нині видалення зуба проводиться тільки в крайньому разі.

«Ди­во­виж­ною лю­ди­ною був цей Ко­цю­бин­ський!», кон­ста­тує в од­ній із пуб­лі­ка­цій лі­те­ра­ту­роз­на­вець Ал­ла Ди­ба. Та­ку оцін­ку зу­стрі­чає­мо у пра­цях ін­ших до­слід­ни­ків та на­уков­ців. Ма­буть, усім зро­зу­мі­ло, що ма­єть­ся на ува­зі не тіль­ки лі­те­ра­тур­ний та­лант Ми­хай­ла Ми­хай­ло­ви­ча, а йдеть­ся про ньо­го як про не­ор­ди­нар­ну осо­бис­тість. Він зу­мів до­сяг­ти не­до­сяж­но­го для біль­шо­сті з нас. І це дійс­но так!
Ось кіль­ка фак­тів: М. Ко­цю­бин­ський знав дев’­ять мов— три сло­в’ян­ські: ук­ра­їн­ську, ро­сій­ську, поль­ську; три ро­ман­ські: фран­цузь­ку, іта­лій­ську, ру­мун­ську і три схід­ні: та­тар­ську, ту­рець­ку та ци­ган­ську. Він вра­жав сво­їх су­час­ни­ків знан­ням не тіль­ки лі­те­ра­ту­ри, а й при­род­ни­чих на­ук, іс­то­рії, пси­хо­ло­гії, на­род­но­го мис­тец­тва і фольк­ло­ру. Йо­го на­зи­ва­ють у чис­лі тих, хто спри­яв роз­вит­ку віт­чиз­ня­ної му­зи­ки, осві­ти.

ВАСИЛЬ ГОЛОБОРОДЬКО

Наш спів­роз­мов­ник — Ва­силь Го­ло­бо­родь­ко, ви­дат­ний ук­ра­їн­ський по­ет, ди­си­дент, ла­уре­ат Шев­чен­ків­ської пре­мії (1994 р.), який у свої 69 ро­ків по­ки­нув по­ні­ве­че­ний Лу­ганськ і знай­шов при­хис­ток на Ки­їв­щи­ні.
За пле­чи­ма у Ва­си­ля Іва­но­ви­ча вель­ми склад­не жит­тя, чи­ма­лий від­рі­зок яко­го по­зна­че­ний тав­ром «во­рог-ан­ти­со­вєт­чик». З 1970 по 1986 рік йо­го вза­га­лі не дру­ку­ва­ли, пев­но, за те, що мав влас­ну дум­ку. Пра­цю­вав на шах­ті, в рад­гос­пі і... тво­рив віль­но­люб­ну чес­ну по­езію. Остан­ні ві­сім­над­цять ро­ків до­слі­джує ук­ра­їн­ську на­род­ну каз­ку.
Не­що­дав­но Окса­на За­буж­ко ви­сту­пи­ла з іні­ці­ати­вою но­мі­ну­ван­ня Ва­си­ля Го­ло­бо­родь­ка на Но­бе­лів­ську пре­мію.

— Василю Івановичу, ваша письменницька доля-стезя почалася з біди. «Зарубали» вашу першу книжку. Та вона вийшла за кордоном, за що Вам заборонили на роки друкуватися, тобто реалізуватися. У таких випадках багато хто ламається: спивається або навіть узагалі кидає писати. За яких обставин ця історія сталася, що то за «крамола» була?

Кияни і гості столиці отримали незабутні яскраві враження від творів соціального мистецького проекту «Український пейзаж», організованого Національним культурно-мистецьким музейним комплексом «Мистецький Арсенал». Проект приурочений до Дня Незалежності України, який був зовсім іншим, ніж попередні. Більшість українців по-новому відчули його сутність, адже у 2014-му незалежність у повному розумінні цього слова дається нам дуже дорогою ціною.
Особливість виставки в тому, що її організатори були відкриті до пропозицій, вони хотіли зробити максимально простий, зрозумілий, красивий проект. І це їм вдалося. Для них не було принциповим, чи то були знані роботи художників, чи зовсім нові. Головне — широке висвітлення теми й високий рівень творів. Надійшло більше тисячі пропозицій, авторитетна конкурсна комісія впродовж року відібрала 300 найкращих. Виставка українського пейзажу стала наймасштабнішою за роки незалежності.
Проект об’єднав сто авторів, серед учасників якого — визнані митці й молоді перспективні художники. До експозиції увійшли роботи Анатолія Криволапа, Андрія Сагайдаковського, Олександра Бабака, Артема Волокітіна, Олександра Ройтбурда, Максима Мамсікова, Олександра Сухоліта, Олега Тістола, Миколи Маценка, Марини Скугарєвої, Тиберія Сільваші, Даниїла Галкіна, Юрія Пікуля та ін.

Як і що­ро­ку над міс­том Трос­тя­нець, що на Сум­щи­ні, не­що­дав­но зно­ву за­зву­ча­ли піс­ні про ук­ра­їн­ське се­ло, де, як лі­рич­но пи­са­ла Лі­на Кос­тен­ко, «пів­ні кри­чать у ме­га­фо­ни мальв — аж де­рен­чить по­ли­в’яний сві­та­нок». А ста­ло­ся це за­вдя­ки ХХІV Все­ук­ра­їн­сько­му фес­ти­ва­лю мис­тецтв «Бо­ром­ля-2014», що фак­тич­но є ро­вес­ни­ком не­за­леж­но­сті на­шої кра­їни і вже про­тя­гом два­дця­ти чо­ти­рьох ро­ків да­рує пре­крас­не му­зич­не мис­тец­тво на­пе­ре­до­дні най­біль­шо­го дер­жав­но­го свя­та Ук­раї­ни.

Біля витоків фестивалю стояли легендарні Анатолій Солов’яненко, Микола Кондратюк, Костянтин Огнєвий, а своє творче сходження починали відомі нині українські виконавці Алла Кудлай, Микола Свидюк, Анжеліка Вербицька, Надія Шестак.
Головною метою фестивалю, який, до речі, вже понад два десятиліття є єдиним Всеукраїнським сільським фестивалем, залишається завдання дати путівку в творче життя талантам.

Ки­їв­ський ака­де­міч­ний мо­ло­дий те­атр на­дає мож­ли­вість мо­ло­дим ре­жи­се­рам вті­лю­ва­ти в жит­тя до­сить смі­ли­ві твор­чі екс­пе­ри­мен­ти. А май­дан­чи­ком для всьо­го но­во­го та не­звич­но­го ста­ла не­що­дав­но ство­ре­на мік­ро­сце­на. Са­ме тут від­був­ся де­бют ре­жи­се­ра Іри­ни Пас­ту­щак, яка здійс­ни­ла по­ста­но­вку ви­ста­ви «Роз­пус­та змії» за од­но­ймен­ною но­ве­лою япон­сько­го пи­сьмен­ни­ка Уеда Акі­на­рі.

Напевне, на планеті Земля навряд чи знайдеться більш незвичайна культура, ніж японська, адже сучасна Японія уособлює феноменальну подвійність і навіть потрійність, де тісно переплелися минуле, сьогодення і майбутнє. З одного боку — високі технології, лідерство в розвитку комп’ютерної техніки, а з іншого — непохитна живучість вікових традицій.

Саме таке поєднання минулого і майбутнього притаманне японській фантастиці. Традиції літературної фантастики тут сягають глибокої давнини, а там і загадкові чудесні перетворення, і фантастичні подорожі. Принагідно зазначимо, що японці здавна були великими майстрами нереального світу. Оповідання У. Акінарі, об’єднані у збірку «Місяць у тумані», належать до вершин японської фантастики. І новела «Розпуста змії» входить до цієї збірки.

Кіль­ка мі­ся­ців то­му Єв­ро­пей­ський Со­юз, праг­ну­чи під­три­ма­ти Ук­раї­ну, від­крив для її сіль­сько­гос­по­дар­ської про­дук­ції свій ри­нок. Цей за­хід пла­ну­вав­ся як тим­ча­со­вий і, оче­вид­но, міг на­га­ду­ва­ти пев­не тес­ту­ван­ня: на­скіль­ки Єв­ро­па го­то­ва прий­ня­ти на­ші хар­чі і чи го­то­ві віт­чиз­ня­ні аг­ра­рії до гос­трої кон­ку­рен­ції за най­ви­щим ґа­тун­ком.
На жаль, це на­ла­го­джен­ня парт­нер­ських від­но­син бу­ло ус­клад­не­не осо­бли­вою си­ту­аці­єю, по­в’яза­ною з аг­ре­сією що­до Ук­раї­ни, та між­на­род­ни­ми сан­кці­ями, за­про­ва­дже­ни­ми в то­му чис­лі до сіль­сько­гос­по­дар­ської про­дук­ції.
Що вда­ло­ся зро­би­ти за цей час віт­чиз­ня­ним ви­роб­ни­кам пло­до­ово­че­вої про­дук­ції, аби об­лаш­ту­ва­ти міс­це на єв­ро­пей­сько­му рин­ку? Це ста­ло те­мою роз­мо­ви з ке­рів­ни­ком на­прям­ку «Роз­ви­ток рин­ко­вої ін­фра­струк­ту­ри» про­ек­ту USAID «Аг­ро­Ін­вест» Ми­ко­лою Гри­цен­ком.

— Які перспективи на врожай плодоовочевої продукції маємо нині?