Третя категорія, за класифікацією Леонарда, — «посередники». Вони використовують своє географічне розташування на міграційних шляхах, вимагаючи бонусів і поступок від сусідів, які бояться мігрантів. Безсумнівним піонером у цій категорії є Туреччина під правлінням Реджепа Тайюпа Ердогана.
У березні Туреччина підписала з Євросоюзом договір у справі мігрантів: Ердоган зобов’язався зупинити 2,7 мільйона мігрантів, які перебувають у нього, від подальшої подорожі до Європи. За цю «послугу» Європа обіцяла заплатити відновленням переговорів про вступ, скасуванням віз для турецьких громадян і дати 6 мільярдів євро.
Ще три роки тому сторони заявили, що Туреччина на останній прямій зі скасування візового режиму. 4 травня Європейська комісія заявила, що Туреччині залишилося виконати лише п’ять умов і рекомендувала державамчленам і Європарламенту прикрити очі та розпочати процедуру скасування віз.
Серед цих п’яти умов лише одна принципова — лібералізація антитерористичного законодавства. У Туреччині воно настільки незрозуміле і широке, що за злої волі прокурора терористом може стати кожний журналіст, який погано пише про владу. Але Ердоган також має аргументи. Він проводить, на його думку, велику антитерористичну акцію проти курдів у південносхідній частині країни і мусить мати для цього правові інструменти.
«Ви йдете своєю дорогою, ми підемо своєю», — сказав кілька тижнів тому президент Туреччини Мартіну Шульцу, голові Європарламенту, відмовившись від зміни антитерористичного законодавства. Якщо згадаємо, що 2 червня бундестаг засудив турецький геноцид проти вірмен у 1915 році, то справа лібералізації цього законодавства і в результаті — встановлення безвізового руху Євросоюз—Туреччина стає неможливим.
Євросоюз, а особливо канцлер Ангела Меркель, яка робить ставку на цей договір, вже не має куди відступати. Після договору з Ердоганом про мігрантів у Європі одразу з’явилися звинувачення у торгівлі людьми і «продаж європейської душі». Тому скасування віз без зміни турецького антитерористичного законодавства Меркель у такій атмосфері вже не може собі дозволити.
Але чому Ердоган мав би відмовитися від жорсткого антитерористичного законодавства, яке розв’язує йому руки на сході країни? «Борючись із курдами, Ердоган мобілізує мільйони націоналістично налаштованих турків. А скасування віз може принести йому підтримку не більше кількох відсотків суспільства, які взагалі подорожують за кордон», — переконує Чінар Езен, політолог університету в Анкарі.
Набагато більше турків підтримують відновлення переговорів про вступ країни до Євросоюзу. Тут уже Ердогану є що втрачати: ЄС — це, передовсім, низка політичних і юридичних стандартів, які держава, що претендує на членство, мусить виконувати. А Ердоган якраз демонтує ці стандарти у себе в країні, бо вони перешкоджають йому у здійсненні влади.
Президент Туреччини змусив ЄС, промоутера численних ідеалів і цінностей на міжнародній арені, до публічного спотворення саме цих ідеалів і підписання з ним пакту, в якому демократичний ЄС плазує перед автократом. А ще гірше, з європейської перспективи, що Ердоган може без значних політичних втрат відмовитися від цього договору. Так Реджеп Ердоган непомітно став найпотужнішим політиком Європи. Джерела цієї «кар’єри» належить шукати у самій Туреччині.
У 1999 році Туреччина зазнала одного з найбільших землетрусів у сучасній історії. Під руїнами будинків загинуло 18 тисяч осіб — переважно у містах через порушення будівельних норм. Катастрофа поглибила серйозну економічну кризу, інфляція вийшла зпід контролю, і за короткий час змінилося кілька урядів.
У 2002 році відбувся повторний струс, цього разу — політичний. На парламентських виборах, скомпрометовані кризою, старі фракції зазнали значних втрат, а система підтримки переможців, сформована під кемалістів — тодішню партію влади, зробила повним переможцем Партію справедливості і розвитку (ПСР). Угруповання, створене Ердоганом за рік до виборів, несподівано отримало у свої руки 75мільйонну країну.
Перші роки правління ПСР стали періодом безпрецедентної політичної і економічної лібералізації. Зрештою, основу партії становили люди з ісламських кіл, яких переслідували і саджали до в’язниць, як і самого Ердогана. Вони почали від гарантування свободи слова і віросповідання, що в радикально світській Туреччині не дозволялося навіть мусульманам. ПСР провела демонтаж впливів армії, яка постійно втручалась у політику.
Та Ердоган і ПСР виявилися не готовими до такого успіху. Їм забракло політичного досвіду, а також, як пізніше з’ясувалося, морального стрижня, який би дозволив їм уникати спокус. Економічний бум, зростаюча міжнародна позиція країни, успіхи власних реформ — усе це впало на них несподівано і раптово. Побічним наслідком став легкий доступ до великих грошей і тепличні умови для корупції і непотизму.
Цю еволюцію дуже добре видно на прикладі самого Ердогана. «Коли він боровся з авторитарною системою, і йому був потрібний лібералізм, він був лібералом. Нині, коли вже отримав усю владу, став автократом. Коли Євросоюз і його стандарти були йому потрібні для демонтування військового контролю над турецькою політикою, він був першим європейцем. Тепер ті самі стандарти загрожують його авторитарній владі, тому він вішає всіх псів на Євросоюз», — сказав Махмет Журет, дипломатичний кореспондент газети «Аксам».
Минулого року Ердоган скинув маску об’єднувача суспільства, бо так ніколи не здобуде його підтримки, яка дозволила б змінити конституцію в напрямку президентської системи. Тепер він ділить громадян Туреччини на справжніх турків і терористів (тобто курдів). Але йому надалі бракує голосів.
Нині ПСР має у парламенті 317 депутатів із 550, а для зміни конституції потрібно дві третини голосів або референдум, але за опитуваннями більшість турків не підтримує зміни Ердогана.
Турецька політична система протягом усього ХХ ст. діяла за принципом синусоїди — від жорстоких військових втручань до слабкої демократії і військових. Саме Ердоган зламав цей політичний детермінізм, будуючи сильну демократію, але не з огляду на пошанування її принципів, а сильну тиранією більшості. Принагідно він зруйнував у Туреччині зародки ліберальної демократії, які дозволили йому прийти до влади.
Його партія — з масового руху, який на початку дійсно представляв мільйони консервативних турків, — стала безідейним апаратом захисту інтересів своїх членів. У ній відсутня навіть тінь внутрішньої дискусії. Тому систематично з нього випадають внутрішні дисиденти, такі, як колишній президент і співзасновник ПСР Абдулла Гюль чи тепер прем’єр Ахмед Давутоглу.
Туреччина Ердогана тоне у внутрішньому хаосі і ослабленій економіці, зменшується її геополітичний вплив, але рятують мігранти. Останнім часом Туреччина стала повноправною міграційною державою у розумінні Марка Леонарда. Ердоган уміло використав розташування Туреччини між Сирією і Європою, щоб шантажувати ЄС. І робить це не з метою якоїсь користі для своєї країни, а щоб завдати прикрощів Європі та задовольнити своє політичне его.
Треба сподіватися, що канцлер Меркель і решта європейських лідерів розуміють це. Договір «ЄС — Туреччина» у справі іммігрантів радше не буде виконаний. Це тільки питання часу і настрою Ердогана.
Євген ПЕТРЕНКО