Словом, Віктор Серебряников був футболістом і не міг, та й не хотів бути ніким іншим. Але сила таланту і людська чарівність цієї людини були настільки привабливими, що і через сорок років після останнього матчу за «Динамо» у 1971-му він не був забутий у Києві. Випити з ним у кафешці на Богдана Хмельницького, де він бував часто, чогось запашного і духопід’ємного вважали за честь не тільки місцеві босяки, а й професори, і художники, й артисти. З усіма був простим, відкритим, привітним.
Може, в цьому і був секрет його довголіття? Погодьтеся, не кожен протягне майже до 75-ти, не маючи постійної роботи, звичного трудового ритму. А ще він був філософом і часом зізнавався: я — тільки футболіст, і хотів би грати до 54-х, як Стенлі Метьюз, а потім можна і на Берковці...
Утім, вийшло, як вийшло. 29 березня йому виповнилося б 75 — він пішов від нас менш як півроку тому.
Заслужений майстер спорту СРСР у складі київського «Динамо» п’ять разів ставав чемпіоном СРСР, двічі вигравав Кубок країни. Був учасником чемпіонатів світу 1962, 1966 і 1970 років у складі збірної Союзу. Майстерно виконував штрафні удари так, що м’яч огинав вибудувану «стінку», а потім, коли, здавалося, що він летить вище воріт, різко йшов униз. Фахівці вивчали цей удар, вигадували теоретичні обґрунтування дивовижній «дузі Серебряникова».
Знаменитим він став у 1961-му, коли кожен гравець «золотого» «Динамо» сприймався, як билинний витязь, що нарешті здолав московського чотириглавого змія (столичні «Динамо», «Спартак», ЦСКА і «Торпедо»). А потім були чарівні роки з Віктором Масловим — три чемпіонства поспіль у 1966—1968 роках. Тоді київський клуб сприймався в Союзі, як сьогодні «Баварія», — безжалісна машина, що штампує перемоги. Але справжні цінителі гри захоплювалися не цим, а філігранними пасами, тонким баченням гри, рваним ритмом, що зводив із розуму супротивників, не загальним виразом обличчя усіх лідерів команди. Таким запам’ятався і наш герой — незабутній маестро Срібло.
А знаєте, яким він хлопцем був? Один, тільки один приклад із життя.
Віктор Петрович розповідав про це так. «В Уругваї мене поселили з Яшиним (гастролі збірної СРСР у Південній Америці). Великий воротар, прекрасна людина. Захищав хлопців, якщо на зборах когось пісочили за порушення режиму. Яшин сам випивав. Нишком, потроху. У нього була виразка дванадцятипалої кишки. Горілка тамувала біль. Іноді навіть у перерві матчу міг ковточок зробити, якщо притисне.
Яшин, звичайно, приховував. Усі гадали, що це водичка, а насправді — «бензин». Причому він не пив нічого, крім горілки. Носив її із собою в кишені у плескатій пляшці. В Уругваї був епізод. О другій ночі у Яшина стався напад. А «бензин» скінчився. Вже засинаючи, я почув стогін. Він не говорив ні слова, просто до стінки притиснувся. Біль, видно, пекельний. Я все зрозумів. Натягнув спортивний костюм, кулею вилетів на вулицю і завмер у розгубленості — де ж тут вночі щось купити?
А тут згадав, як поверталися з Південної Америки через Канаду, і в літак завалилася хокейна збірна СРСР. У кожного в сумках — штофи зі спиртом. Женя Зімін сів поруч і розповів: навіщо витрачати добові гроші на алкоголь у барах? В аптеці спирт — півтора долара за літр! І я помчав до аптеки. Купив штоф, приніс Яшину. Він наперсток перехилив — відпустило. Запитує: «Де спирт знайшов уночі?!» — «В аптеці, Леве Івановичу». — «Дякую. Буду знати».
Спасибі, Вікторе Петровичу...
Тепер знаємо: Срібло дорожче, ніж золото!
Ярослав ШЛАПАК, Укрінформ