Відзначаючи, що шанувальником таланту Івана Семеновича був Сталін, автор однієї з публікацій пише: «Варто було Сталіну кинути фразу «щось давно ми не чули нашого хохла», як Козловського серед ночі витягали з ліжка і везли до Кремля. Це було справжньою мукою! Іван Семенович божеволів від страху, що одного дня через такі експромти зірве голос — часу на розспівування йому не давали. Утім, відмовлятися було ще небезпечніше. Лише раз великий співак відмовився через застуду. «Добре, — добродушно відповів Сталін, — нехай Козловський береже свій голос. Ми тоді з Берією самі заспіваємо. А хохол нехай слухає».
...В оперному репертуарі співака було близько 50 партій. Публіка ходила на Козловського, зазвичай, коли він виконував складні партії — Герцога («Ріголетто»), Лоенгріна («Лоенгрін»), Дубровського («Дубровський»), Індійського гостя («Садко»), Лєнського («Євгеній Онєгін»), Володимира Галицького («Князь Ігор»), Царя Берендея («Снігуронька»), графа Альмавіви («Севільський цирульник»), Принца («Любов до трьох апельсинів»).
Але справжнім шедевром у світовому виконавському мистецтві в музичному світі називають партію Юродивого («Борис Годунов»). Ось що писав відомий музикознавець Павло Пічугин: «...не можна ще раз не сказати про Юродивого — образ, створений Козловським з незрівнянною силою, що став у його виконанні по-пушкінськи великим вираженням «долі народної», голосом народу, криком його страждань, судом його совісті... Безвихідна туга, скорбота, відчай замученого, пригнобленого, забитого народу виливається у нескінченно сумній скарзі «Плачь, плачь, русский люд...»
Від самого початку свого творчого шляху Іван Семенович незмінно поєднував оперну сцену з концертною. У його репертуарі було багато українських пісень, зокрема «Сонце низенько», «Ой не шуми, луже», «Їхав козак на війноньку», «Дивлюсь я на небо», «Ой, у полі криниченька», «Взяв би я бандуру». Враховуючи це, а також те, що співак часто відвідував Україну з концертами, записував платівки з українським репертуаром, щороку співав у Каневі на могилі Шевченка, його називали «повпредом українського мистецтва в Росії».
З Україною, писала його дочка Ганна, «він був пов’язаний непорушними узами все життя до самого кінця. Він любив Україну віддано і ніжно — синівською любов’ю. Любив її природу, звичаї, мову (часто говорив із сестрою українською)». А хіба могло бути інакше? Адже Іван Семенович народився в Україні — 24 березня 1900 року в селі Мар’янівка тоді ще Київської губернії. Тут відкрили його талант — у сім з половиною років він уже співав у хорі Свято-Михайлівського монастиря Києва, а в п’ятнадцять брав участь у постановках Товариства українських акторів, пізніше вчився в Київському музично-драматичному інституті.
Вступивши у 1919-му до лав Червоної армії, поєднував службу в інженерних військах у Полтаві з участю в аматорському хорі. Але через деякий час його прийняли до трупи Полтавського пересувного оперного театру. Ці два роки в Полтаві, стверджують музикознавці, по суті, зробили з Козловського оперного співака — він уперше виконує партії в операх Чайковського, Верді, Лисенка. За спогадами, Козловський на репетиції і спектаклі часто приїжджав на бойовому коні, прив’язував того біля входу, перевдягався у виміняний на базарі фрак і йшов на сцену. Через п’ять років він став солістом Харківської опери...
Отже, в Москву на сцену Большого театру І. Козловського в 1926 році запросили вже як талановитого оперного співака. До речі, на своєму 80-річчі Іван Семенович привселюдно заявив, що всіма досягненнями в мистецтві він зобов’язаний рідній Мар’янівці. Звичайно ж, усі зрозуміли, що співак мав на увазі Україну.
...Досягнувши неймовірних висот у справі, якій присвятив усе своє життя, Козловський не забував про тих, хто потребував допомоги, і багато років займався добродійністю. Він передавав гроші незаможним колегам, допомагав землякам і абсолютно незнайомим людям, оббивав начальницькі пороги, щоб вирішити чиюсь проблему, двадцять років давав концерти, щоб допомогти одному московському дитбудинку.
У рідному селі відкрив на свої кошти музичну школу, а до односельців ставився, як до членів сім’ї, — вони тижнями могли жити в його московській квартирі. У багатьох публікаціях наводиться текст листа Івану Семеновичу від вдови актора Соломона Міхоелса (1890—1948), якій він допомагав. Лист починається словами: «Дорогий Іване — Золоте Серце!..» Як про людину, в якої «золоте серце», про нього говорили дуже багато людей, усі ті, кому він допомагав, підтримував, про кого піклувався.
Інколи можна почути: людяність багато хто втратив, відчувши несправедливість до себе, через тягар випробувань або через зраду. Але це не про І. Козловського. У його житті було чимало труднощів, випробувань. Не раз «зверху» надходила заява «це співати не можна». Йому забороняли виконувати романс Рахманінова на вірші Мережковського «Христос воскрес!» Але співак не послухався, очевидно, дав цим зрозуміти, що він поділяє думку, висловлену в таких рядках вірша: «Когда б Он (Христос. — Авт.) был меж нас и видел, чего достиг наш славный век, как брата брат возненавидел, как опозорен человек. И если б здесь, в блестящем храме «Христос воскрес!» Он услыхал, какими б горькими слезами перед толпой Он зарыдал!»
Забороняли йому співати багато українських і духовних пісень, але він співав, що оберталося неприємностями. А ось багато творів-агіток, наповнених захопленим раболіпством перед владою, що пропонували йому взяти до репертуару партійні працівники, співак бракував. Ймовірно, це була одна з причин того, що Івана Семеновича не випускали за кордон (окрім цієї, була й інша — брат співака емігрував).
Та і в особистому житті він пережив серйозну драму — зраду другої дружини, яку пристрасно кохав. Але, пройшовши через ці й багато інших тяжких випробувань, переживши всі труднощі життя в роки революції, Громадянської і Великої Вітчизняної воєн, тоталітарного режиму, Козловський не втратив людяності, не занепав духом і продовжував дарувати людям свій талант, робити добро і в похилому віці (помер Іван Козловський у Москві в 1993-му, на 94-му році життя).
Відповіді на запитання, що йому допомогло встояти перед різними випробуваннями та спокусами, звичайно ж, різні. Але безперечно одне: найважливішу роль зіграло те, що все життя Іван Семенович глибоко вірив у Бога і віру цю не зрадив, незважаючи на жорсткий, а подекуди і жорстокий примус до того з боку партверхівки. Своєї віри в Христа він ніколи не приховував, у часи тотальних репресій виступав проти руйнування храмів (відстояв храм Трійці Живоначальної на Воробйових горах); співав у храмах, добивався можливості виконувати церковну музику, в його репертуарі були сольні партії «Всенощного бдения», «Ныне отпущаеши».
А ще — щодня в молитві дякував Господу за його чудовий дар. А віра, як говориться у VІ розділі Послання до ефесян: «... Божа зброя»... «щоб могли ви дати опір дня злого, і, все виконавши, витримати.... Візьміть щита віри, яким зможете погасити всі огненні стріли лукавого; і шолома спасіння, і меча духовного, який є Слово Боже».
При підготовці статті використано спогади сучасників, друзів, Ганни Козловської (дочки співака), а також публікації музикознавців, біографів про видатного співака.
Підготувала Людмила ШЕРШЕЛЬ,
Укрінформ
