Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Субота Сiчень 25, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 27 Березень 2015 20:36

Тетяна Федорова: не гра, не бізнес, навіть не хобі...

Rate this item
(0 votes)

Моя спів­роз­мов­ни­ця Те­тя­на Фе­до­ро­ва — за­слу­же­ний май­стер на­род­ної твор­чо­сті Ук­раї­ни, ла­уре­ат пре­мій Да­ни­ла Щер­ба­ків­сько­го та Пет­ра Вер­ни, яка вже по­над два де­ся­ти­літ­тя пра­цює у ца­ри­ні ав­тор­ської ет­но­гра­фіч­ної та іс­то­ріо­гра­фіч­ної ляль­ки.

Роботи майстрині — це, на думку фахівців, справжня наукова праця, адже через образ ляльки вона не тільки розповідає історію костюма, а й показує епоху.
Загалом у її доробку понад 500 ляльок. Практично всі вони у приватних колекціях США, Канади, Англії, Франції, Німеччини, Нідерландів, Іспанії, Ізраїлю, Італії, Лівану, Росії, Китаю, Угорщини, Сінгапуру, Японії та України.
Тетяна Федорова реконструювала у формі ляльок історичні постаті князя Дмитра (Байду) Вишневецького, гетьманів Богдана Хмельницького, Пилипа Орлика та Івана Мазепу, київського митрополита Петра Могилу, галицького священика Йосафата, Роксолану та Сулеймана Пишного, Івана Богуна та ін.


Є серії ляльок у народному одязі з усіх областей України, представники різних верств населення періоду Київської Русі, герої за творами Тараса Шевченка, Лесі Українки, Григорія Квітки-Основ’яненка, ляльки у національному одязі країн СНД, серія «Козацтво», досить розлога композиція «Весілля минулих літ».
В арсеналі Тетяни Федорової, крім ляльок порцелянових та м’яких текстильних, картинки і плакетки, книжкові закладки і брошки, мотанки і подушки «Сонечко», листівки і розмаїті невеличкі обереги. І в основі кожного виду — лялька. Від 3 до 60 см. Вражає й розмаїття технік (порцеляна, текстиль, шкіра, папір, дерево, підлаковий розпис).
Якось Тетяну Семенівну запросили взяти участь у Днях культури України в далекому Сінгапурі. Оскільки наших митців, погодьтеся, не так часто запрошують до таких екзотичних країн, я вирішив розмову почати саме з цього моменту біографії мисткині.
— Пані Тетяно, були численні публікації в пресі, виступи на радіо, телесюжети, присвячені Вам, незліченні виставки, фестивалі і майстер-класи та ще чимало цікавих подій Вашого творчого життя. І все ж, очевидно, подорож до Сінгапуру й досі залишається одним із найяскравіших вражень?
— Звичайно, ця подія і досі для мене феєрично незабутня. У цій історії все дивовижне. Як грім серед ясного неба, лист Надзвичайного і Повноважного Посла України в Сінгапурі із запрошенням взяти участь у події, яка вас зацікавила. Потім було листування і... моя праця, спрямована винятково на Сінгапур, художні салони і замовлення довелося забути. Та це, даруйте, проза. Поезія почалася, коли я одразу з літака потрапила в дружні обійми самого Посла, який разом із організаторами заходу зустрічав нас.
— Кого нас?
— Делегація складалася з мене, моїх робіт та двох осіб, які супроводжували і везли ще одних учасників події — книжки видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», бо картини Євгенії Гапчинської (сама вона їхати відмовилася) раніше летіли вантажем.
— Але ж на початку, певно, було напруження і нервування: «Як усе влаштується? Як сприймуть?»
— Про те, як сприйняли мої роботи, які слова говорили, як оцінював мій доробок, зокрема, директор Сінгапурського музею, не розповідатиму. Озвучу лише мої тодішні емоції: чомусь перехоплювало дух, починали тремтіти руки і, вірите, чомусь ледь могла стримувати сльози. Мабуть, моя психіка геть не готова була до таких дифірамбів. Але це було потім. Спочатку мене приголомшило саме місто.
Пригадую, як з аеропорту везли до готелю. За вікнами джипу мерехтіли вулиці, хмарочоси і площі міста-столиці-країни. До суперідеальної чистоти я була вже морально готова, вразило інше: дерева, чагарники, кущі й кущики — все просто вкрите червоними, рожевими, малиновими, блідо-фіолетовими та жовтими квітами.
Поки їхали цим дивовижним містом, спали на думку рядки пісні Вертинського «В бананово-лимонном Сингапуре». Лимонів не було видно, а от грона і волохаті кульки кокосів тут як тут на деревах обабіч дороги. Квітучі дерева переважно невисокі, але якісь дуже крислаті, як пізніше довідалася, ще й із секретом: листочки повертаються вертикально до землі перед зливою. Отакої! Тобто дерева не дають прихистку в дощ. Що ж, тропіки є тропіки.
Цікаво, що з батьківщини мене проводжав дощ (добра прикмета на дорогу). А погода в Сінгапурі, на превеликий подив навіть тамтешніх мешканців, за п’ять днів перебування не влаштовувала мені випробувань.
Відкриття Днів української культури відбулося в одному з найкращих приміщень, колишньому будинку парламенту — нинішньому Домі мистецтв. У церемонії взяли участь близько ста осіб, представників міністерств і відомств, ділових та мистецьких кіл, засобів масової інформації Республіки Сінгапур, дипломатичного корпуса країни перебування, українці, які мешкають тут.
По завершенні Днів культури частина колекції моїх творів була передана Сінгапурському музею іграшок MINT, а книги видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» — Національній бібліотеці Сінгапуру.
— Невже там так люблять іграшки, що навіть музей створили?
— Коли я вперше з листування довідалася про існування Сінгапурського музею MINT, одразу ж заходилася шукати в словниках переклад незнайомого слова. «М’ята» або «монетний двір» — так воно перекладається з англійської. Асоціації, які б пояснювали назву, не з’являлися. «Може, мається на увазі духмяний запах дитинства?..» — просторікувала я сама із собою.
Виявилося дещо інше. MINT — це абревіатура від Moment of Imagination and Nostalgia with toys — «Мить фантазії та ностальгії з іграшками». Саме така повна назва музею, що постійно розвивається. Він — один із кращих у світі і найбільший у Південній Азії. Тут зібрано експонати з 25 країн, зокрема із США, Японії, Китаю, а також із далеких від Сінгапуру Німеччини та Болгарії.
Колекція, що налічує понад 50 тисяч експонатів, містить не лише найдавніші іграшки, а й настільні та механічні дитячі ігри. За склом мешкають розмаїті Бетмени і Кінг-Конги, Термінатори і Міккі-Мауси, клоуни та мініатюрні солдатики, різні види озброєння, є військова техніка навіть перших радянських літ. Але таку кількість та розмаїття плюшевих ведмедиків мені не доводилося бачити навіть уві сні. Окремий розділ тут займають етнографічні ляльки — глиняні, дерев’яні, керамічні як фабричної, так і ручної роботи.
Серед експонатів є і такі раритети, зокрема виготовлені із середини XIX до середини XX століття, ціна яких нині сягає десятків тисяч доларів.
— Отже, творення ляльок — це не просто цяцянки-забаганки чи якась гра?
— Не знаю, як для кого, — для мене це мій нинішній спосіб життя. Не гра, не бізнес і навіть не хобі! Мабуть, це засіб самовираження. Заглиблюючись в етнокультуру наших предків, намагаюся доступними мені засобами і прийомами декоративно-прикладного мистецтва втілити образи, що являють нам твори живопису, графіки, скульптури, етнографічні дослідження і замальовки.
Чим далі впевнююсь — усі мої попередні творчі інтереси (та, мабуть, і все моє життя) тільки підштовхувало до реалізації себе таким способом. Це мій пошук України у Всесвіті. Але насамперед себе. В Україні.
Уже пішло у світ понад півтисячі моїх ляльок-етномоделей.
— Яким трансформаціям піддавався Ваш творчий розвиток?
— Перші п’ять років я робила маленькі порцелянові ляльки. Зазвичай на одну йшло зо три тижні копіткої роботи. Хоча майстерність поволі зростає, цей термін залишається незмінним, а почасти і збільшується, бо мені подобається ускладнювати роботу. Апогеєм першого десятиліття стало «Українське весілля минулих літ» — мізансцена за участю вісімнадцяти дійових осіб розміром із долоню на тлі справжнісінького, тільки зменшеного в 10 разів, інтер’єру тогочасної сільської домівки. До речі, ця композиція творилася цілий рік.
Згодом з’явився інтерес до ляльок більших розмірів — окрім 16-сантиметрових, почала робити вдвічі більші, та за кілька років потому ляльки зросли до півметрових. Втім, останні — то вже зовсім новий напрямок творчості — м’яка лялька, тож я розробила для своїх Гафійок, Наталок, Гнатів та Северинів принципово іншу технологію. Досить тільки звернути увагу на їхні пальці, причому не тільки ручок, а й ніжок. Кожен із них згинається! Мої м’які твори вже не лише інтер’єрні прикраси, а ще й справжні дитячі іграшки. Я не раз чула від вдячних батьків, що їхні діти можуть побавитися іншою цяцькою й облишити, а ці завжди тримають при собі.
Творчий пошук не зупинився на об’ємних формах, я захопилася ляльками-листівками. Виготовляю книжкові закладки з кольорової шкіри. Але мені і цього замало, відтак з’являються крихітки — мініатюрні лялечки заввишки три сантиметри! Однак вони мають усе: і чоботи, й вишиванку, і косу з віночком (а парубок — шапку або бриль), керсетку з вишитим наріжником, плахту чи спідницю. Згодом ця малеча вже населяє мої ляльки-картини.
Одного разу п’ятнадцятирічна онука попросила зробити їй на свято закоханих валентинку. Я запропонувала альтернативу — катеринку — пласку стилізовану ляльку з абрисами українських строїв. Дівчинці та її друзям текстильна поробка стала до вподоби, й відтоді катеринки — також один із моїх напрямків сувенірного жанру.
І нарешті — мотанки. Ці ляльки слугували нашим пращурам по-різному. Відомо, що вони використовувались у релігійних ритуалах, а також ними бавилися дітлахи. Впевнена, що форма мотанки з хрестом замість обличчя навряд чи була цікава малечі в ті далекі часи. Мене ж приваблює саме її дитяча іпостась, тобто з обличчям...
— Якою мірою Вас приваблює іноземщина?
— Мені дуже цікаво торкатися етнокультури й інших народів. Спробувала змоделювати представників країн СНД.
Намагалася внутрішньо наблизитися, відчути чужі мені традиції, символіку, пластику одягу і водночас віднайти щось спільне. Може, це спроба бодай на мить вийти за межі власного генетичного коду? А потім знову повернутися до свого, рідного. Відчути себе своєрідним мандрівником, який хоч де побував і яких красот надивився, завжди повертається до рідної домівки, де стіни гріють і душа тихо співає.
— Декларують, що Україна — це дивовижні народні пісні, унікальні автентика, етнографія, народне мистецтво. А якою мірою все це затребувано сучасними людьми? Тисне опопсіння. Як бути таким людям, як Ви? Як відчуваєте свою потрібність?
— Нарешті саме зараз, коли нація піднімається з колін, усе, що ви перелічили, потрібно людям, як ковток джерельної води.
А стосовно відчуття моєї потрібності... Знаєте, я нікуди не втискуюся, себе не піарю, просто працюю. І, суто між нами, не люблю різних тусовок, гламурів, пишних презентацій тощо. Можливо, це і не на користь рекламі моєї творчості — мені шкода витрачати час. Хочеться ще стільки встигнути! Хоча із задоволенням щороку виставляюся у моєму рідному Ірпінському історико-краєзнавчому музеї. А ще — різні фестивалі, майстер-класи. Це мене не лише стимулює, а й тримає у постійному тонусі.
До речі, чудова штука — Інтернет. Я, коли зробила у Фейсбуці свою сторінку, побачила: і там можу себе реалізувати, та й моє еgо втішається (сміється). Коли я поступово виставляю свої роботи — з архіву й нові, мої інтернетні друзі бачать і відгукуються, а я йду далі. І це теж привід для оптимізму. Праця не пропаде, якщо вона варта уваги і комусь ще, крім мене, цікава.
— Що нині творите?
— Ще років п’ятнадцять тому я замислила проект «Доба Відродження», в якому акцентую, що Україна — це Європа. Європу треба плекати насамперед у себе, тоді й ми станемо цікавими для інших народів цього прекрасного континенту.
Інколи на моїх виставках дивуються: «О, якісь княгині, королі!» Авжеж, цей мій проект почався саме з України XVI ст. А як я можу показати добу, особистість? Звісно, через костюм. З-поміж книг моєї бібліотеки є вже раритетне видання «Український портретний живопис XVII–XVIII ст.», подароване колись мені автором — Платоном Білецьким. Альбом чудовий, він для мене є просто камертоном, за потреби я його розгортаю, вдивляюся у давні парсуни, вивчаю одяг тих часів з коментарями першокласного мистецтвознавця, з яким я мала честь бути знайомою, частенько бувала у нього вдома.
Спочатку мене привабили портрети князів Острозьких: Костянтина і Беати (дружини його рідного брата — Іллі). Інтерпретувала ці постаті в порцелянових ляльках невеликих розмірів (16–18 см). Потім я двічі повторювала лялькову іпостась Беати (одну — для Америки, другу — для Сінгапуру), але вже більшого розміру (32 см). Виготовила у мініатюрі й королеву Англії та іспанську графиню тієї ж таки доби. Минуло кілька років. Відчула потребу активізувати свій давній проект.
І от торік моя «Доба Відродження» поповнилася десятьма новими постатями. Усі вони виконані в техніці порцеляна-текстиль розміром 32–36 см. Розпочинають гурт, звісно, Острозькі. Тільки нині це — Костянтин і його дружина Софія (уроджена Тарнавська). А далі — італійці Джованні й Лукреція (за роботами Карла Крівеллі), поляки Кшиштоф і Ельжбета, іспанці Карл V із дружиною Ізабеллою (за Тиціаном) та німці Ганс і Грета (за рисунком Ганса Гольбейна Молодшого). Вони всі, крім нещодавно «народжених» німців, з-поміж інших моїх робіт демонструвалися на персональній виставці «Різдво з ляльками Тетяни Федорової». Але, як я пишу у Фейсбуці, — проект триває.
— І як ми, українці, вписуємося в ці країни?
— Органічно вписуємося. У них і у нас найцікавішою була доба Відродження. Нині теж набирає сили доба Відродження. Я бачу її серед молоді. У мене донька в Університеті імені Т. Г. Шевченка на соціолога навчається. Син — психолог, з молоддю працює (йому навіть доводилося надавати допомогу пораненим після розстрілу Небесної сотні). З маленькою онукою ми робимо маленькі обереги для тих, кому зараз найтяжче — воїнам-захисникам.
Під час своїх численних майстер-класів спілкуюся з дітьми (від дошкільнят у дитсадочках до студентів університету). Бачу — росте чудове покоління. Дорослішим допитливим я раджу: «Вчіться аналітично мислити. Те, що читаєте в одному джерелі, другому, третьому, зіставляйте, вмикайте мозок. Бо ви самі знаєте, що таке писана історія: багато чого інспіровано правителем чи загарбником... У розбіжностях можна втопитися. А тому треба мозок вмикати і... слухати серце».
— Охарактеризуйте стисло, що сповнює Ваше життя, що є стрижнем Вашої творчості?
— Моя робота досить різнопланова, поєднання історіографії з етнографією, а мета одна — показати Україну. Є чимало ляльок, у яких своя історія. Оскільки не полишаю роботи зі словом, інколи озвучую ці історії. Часто розмірковую: що ж це за феномен такий, покликання, коли добровільно жертвуєш своїм спокоєм і добробутом заради нього?
Либонь, не секрет, що для митця, художника, майстра його твори ніколи не ставали засобом до збагачення, а тільки, як правило, — для існування. Але для мене найперше — це засіб для самореалізації, бо, вочевидь, належу до категорії диваків, які попри відсутність відповідної винагороди все одно творитимуть, шукатимуть, експериментуватимуть, аби донести до інших своє захоплення світом.
Володимир КОСКІН, фото автора

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».