Єв­ро­пей­ські та аме­ри­кан­ські санк­ції, де­ше­ва наф­та, рубль, що па­дає, і зрос­тан­ня ви­дат­ків на вій­ну тяг­нуть Ро­сію на дно. Рубль втра­тив тре­ти­ну своєї вар­то­сті, наф­та від по­чат­ку ро­ку по­де­шев­ша­ла зі ста до­ла­рів до се­ми­де­ся­ти. Па­дін­ня її ці­ни на ко­жен до­лар — це мі­нус 2 млрд у ро­сій­сько­му бю­дже­ті.

Цьогоріч кремлівська казна не дорахується від експорту «чорного золота» 52 млрд дол. До того ж із РФ тікає іноземний капітал — до кінця року північну сусідку залишать близько 130 млрд дол., прогнозують експерти. І це притому, що втрату навіть 90 млрд дол. вони називають катастрофою. Тож у російському бюджеті скорочуються видатки на соцпрограми, підвищення зарплат і пенсій.
Уже багато хто визнає, що для російської економіки амбіції Володимира Путіна не по кишені. Щодня росіян переконують у цьому цінники в магазинах. Ще кілька місяців тому міжнародні санкції були ледь не їхньою національною гордістю. Росіяни лякали Захід стратегічною зброєю — «тополями» та «іскандерами» і всіляко прославляли мудрого керманича Кремля.
Тамтешні ЗМІ наввипередки розповідали про вправних місцевих виробників, які з легкістю замінять усі заборонені для ввезення продукти, адже своя продукція дешевша, ніж імпортна. Але замінників закордонних харчів росіяни на полицях своїх магазинів поки не бачать. Усі продукти суттєво подорожчали.

УЧАСНИКИ ВІЙНИ, ВОЛОНТЕРИ, ЖУРНАЛІСТИ, АКТИВІСТИ СТВОРИЛИ ГО «ВСЕУКРАЇНСЬКЕ БАТАЛЬЙОННЕ БРАТСТВО»

Уже по­над пів­ро­ку в Ук­раї­ні тіль­ки й чу­ти про не­об­хід­ність по­стій­но­го кон­тро­лю за ді­ями вла­ди. По­діб­ні за­кли­ки — ціл­ком слуш­ні, адже що бу­ває, ко­ли силь­ні сві­ту сьо­го втра­ча­ють від­чут­тя ре­аль­но­сті, ми вже ба­чи­ли на при­кла­ді Яну­ко­ви­ча та йо­го най­ближ­чо­го ото­чен­ня.

Утім, у нашої держави поки що є проблеми і з громадським контролем. Ті, хто міг би здійснювати його найефективніше, зараз або воюють проти окупантів і сепаратистів на сході, або зайняті забезпеченням війська. Громадськість фактично взяла на себе роботу зі створення нової української армії. А в самій армії ротація міністрів відбувається частіше, ніж ротація солдат на передовій.
Розуміння того, що реформи не відбудуться, якщо їх не ініціювати і не контролювати процес втілення, спонукало учасників АТО, волонтерів і всіх, хто тією чи іншою мірою бере участь у боротьбі з російською агресією, шукати форми впливу на державну політику в проведенні реформ — політичних, економічних, силових структур та в судовій системі. Зокрема, політику з реформування армії, її розвитку, забезпечення та підтримки. Однією з таких форм має стати широкий громадський рух.

Остан­нім ча­сом не ми­нає й го­ди­ни, щоб ук­ра­їн­ські ЗМІ не по­ві­дом­ля­ли про по­дії в зо­ні АТО. І не стіль­ки про пе­ре­біг бо­йо­вих дій, скіль­ки про проб­ле­ми тих, хто на­ра­зі мерз­не в око­пах під вог­нем се­па­ра­тис­тів. Ма­те­рі­аль­них проб­лем у бій­ців і коман­ди­рів справ­ді ба­га­то: не­ста­ча хар­чів, ме­ди­ка­мен­тів, теп­лих ре­чей, при­ла­дів для обі­грі­ву, тех­ні­ки, озбро­єн­ня то­що.
Але пе­ре­січ­но­му укра­їн­цю прак­тич­но ні­чо­го не го­во­рять про проб­ле­ми мо­раль­но­го пла­ну. Зок­ре­ма, дис­цип­лі­ну се­ред осо­бо­во­го скла­ду вій­сь­ко­вих під­роз­ді­лів та доб­ро­воль­чих ба­таль­йо­нів на лі­нії фрон­ту. Зга­ду­ють про це хі­ба то­ді, ко­ли во­яки щось та­ке ско­ять, піс­ля чо­го роз­го­ло­су вже не уник­ну­ти. А дис­цип­лі­на в ар­мії зав­жди бу­ла й за­ли­шає­ть­ся тим кіс­тя­ком, на яко­му три­має­ть­ся весь лад у вій­ську, і тіль­ки дис­цип­лі­но­ва­ний вій­сь­ко­во­служ­бо­вець змо­же ви­ко­на­ти по­став­ле­не зав­дан­ня та до­сяг­ти пе­ре­мо­ги в бою.

Військовий поліцейський: і швець, і жнець, і на дуді гравець
Дисципліну в армії за статутом підтримують командири. Вони самі не лише ділять із підлеглими труднощі військової служби, а й особисто відповідають за стан їхньої дисципліни. Підтримувати порядок командирам допомагають ще деякі служби, про діяльність яких широкому загалу особливо не розголошують.

Край­ній пра­вий фран­цузь­кий На­ціо­наль­ний фронт (НФ) фі­нан­су­єть­ся Мос­квою і хо­че ім­пор­ту­ва­ти ро­сій­ську мо­дель су­ве­рен­ної де­мо­кра­тії. Фор­ма­ція Ма­рін Ле Пен — це пер­ша про­пу­тін­ська пар­тія на За­хо­ді, — май­же од­но­стай­но за­зна­ча­ють західні ЗМІ.

«НФ прямує до більшовизму у стилі Путіна. Спочатку взяв російські гроші, а тепер і російську політичну модель», — пише французький журнал Causeur («Cпіврозмовник»), який присвятив партії клану Ле Пен ціле дослідження.
НФ отримав від Першого чесько-російського банку (First Czech Russian Bank) фінансову допомогу обсягом дев’ять мільйонів євро. Цей банк заснований у 1996 році в Празі, а пізніше він перебрався до Москви. За словами Ле Пен, позика була необхідною, бо за чотири місяці до виборів партія залишилася без сантима, а на кампанію потрібно 30 мільйонів євро. Тим часом французькі банки позичати гроші Національному фронту не хочуть.

Від­нос­ний «ус­піх» крим­ських се­па­ра­тис­тів і про­граш шот­ланд­ських не знео­хо­ти­ли ін­ших мрій­ни­ків про влас­ну дер­жа­ву. Світ увій­шов у пе­рі­од тур­бу­лент­но­сті.

На результат референдуму про незалежність Шотландії чекали сепаратисти в багатьох країнах Заходу. Від Квебеку (два програні референдуми за незалежність), через Бельгію і Каталонію до Австралії. Програш шотландських «незалежників» вони сприйняли стримано: важко, але, сподіваємось, шотландці не відступлять.
На результат очікували і росіяни. Вони розраховували на виграш табору «так». Російська підтримка незалежності Шотландії випливала, головно, з політичного розрахунку. По-перше, від’єднання мало послабити Великобританію з військової точки зору, бо під знаком запитання опинялося майбутнє баз британських підводних крейсерів з атомною зброєю на борту. По-друге, референдум порівнювали з плебісцитом у Криму, який став приводом для анексії півострова російською армією.
Насправді у шотландського референдуму нема нічого спільного з кримським «референдумом». Він проводився легально відповідно до договору між британським урядом і автономним шотландським урядом. Йому передувала плюралістична і вільна дискусія в медіа, він мав міжнародне визнання, незалежну виборчу комісію, присутність зарубіжних спостерігачів (від Росії — четверо). До того ж ніхто не стояв з автоматом над головою.

4–5 грудня 2014 року у швейцарському Базелі відбулася зустріч міністрів закордонних справ країн ОБСЄ. У поточному році саме Швейцарія головує в Організації з безпеки і співробітництва в Європі, тому й докладає активних зусиль, аби представити кризу цієї організації як можливість для удосконалення її діяльності.
Криза діяльності ОБСЄ визрівала поступово, але неухильно. Перші тривожні дзвіночки пролунали на самому початку її діяльності, відразу після того, як вона була трансформована в Організацію з безпеки і співробітництва в Європі з Наради з безпеки і співробітництва, започаткованої 1 серпня 1975 року.
Розпад СРСР стимулював появу гострих міждержавних конфліктів у Нагірному Карабаху, Південній Осетії, Абхазії та Придністров’ї. З метою врегулювання названих конфліктів ОБСЄ створила відповідні групи, спробувала зайнятися навіть превентивною дипломатією, яка мала запобігати подібним конфліктам. Але замість запобігання європейська система безпеки отримала «заморожені» конфлікти на пострадянському просторі та нові рецидиви подібних конфліктів на Балканах.

Світові економічні та енергетичні кризи 70-х — початку 80-х років зафіксували межі зростання, які залежать від ефективності використання різноманітних ресурсів. Найважливішим таким ресурсом відтоді визнається стабільність клімату нашої планети.
У 1992 році на конференції в Ріо-де-Жанейро йшлося про забезпечення умов не для суцільного прогресу як екстенсивного зростання економіки, а для так званого сталого розвитку в гармонії з природними ресурсами. Ідеологія такого підходу була покладена в основу підписаного 1997 року Кіотського протоколу, що визначив обмеження для викидів парникових газів, які негативно впливають на кліматичні умови.
Утім, США і Китай як головні забруднювачі планетарного масштабу, посилаючись на свої національні інтереси, Кіотський протокол так і не прийняли до національного законодавства. США за адміністрації Білла Клінтона протокол підписали, але він так і не був ратифікований конгресом. Пекін, посилаючись на «поганий приклад» Вашингтона, теж відмовився від виконання вимог Кіотського протоколу.

10–11 грудня 2014 року в Женеві відбулося засідання Генеральної ради Світової організації торгівлі. Підсумки року для СОТ виявилися несподівано оптимістичними. На початку грудня вдалося погодити умови підписання угоди про лібералізацію торгівлі послугами, раунд переговорів щодо якої розпочався ще 2007 року, тобто до початку світової економічної кризи. Відтоді переговорний процес відбувався складно, адже між країнами з розвиненою економікою, країнами, які мають економіку, що до кризи швидко розвивалася, та найбіднішими країнами — членами СОТ протиріччя проявилися повною мірою.
Найгострішими були непорозуміння між США та країнами Євросоюзу, з одного боку, та країнами так званої групи БРІКС — Бразилія, Росія, Індія, Китай, Південно-Африканська Республіка, — з іншого. США та Євросоюз виступали проти відкриття своїх ринків послуг для країн, які розвиваються. Особливу стурбованість з цього приводу демонструє Євросоюз, чиї економічні експерти нагадують, що лише впродовж останніх двадцяти років стрімкого розвитку процесу глобалізації у країнах Євросоюзу «зникли» майже двадцять мільйонів робочих місць. Це не дивно, адже більшість економічних гігантів зі статусом транснаціональних корпорацій «експортували» ці робочі місця до країн з дешевшою робочою силою та меншими соціальними зобов’язаннями.

Піс­ля по­бу­до­ви во­се­ни 2013 ро­ку бал­тій­сько­го га­зо­про­во­ду «Пів­ніч­ний по­тік» Ро­сія ак­тив­но про­су­ва­ла ще один транс­порт­ний про­ект — «Пів­ден­ний по­тік», який дном Чор­но­го мо­ря мав до­став­ля­ти газ у Пів­ден­ну Єв­ро­пу в об­хід те­ри­то­рії Ук­раї­ни. Од­нак піс­ля за­про­ва­джен­ня на­вес­ні 2014 ро­ку еко­но­міч­них санк­цій Єв­ро­со­юзу про­ти Ро­сії остан­ній про­ект був за­мо­ро­же­ний. Утім, Кремль все ще на­ма­гав­ся ви­ко­рис­то­ву­ва­ти цю те­му, аби внес­ти роз­лад у ря­ди Єв­ро­со­юзу.

Зокрема, «Газпром» сепаратно домовився про будівництво угорської і сербської частин зазначеного газопроводу. Але увесь проект не мав сенсу без згоди Болгарії на його реалізацію. Після цьогорічних дострокових виборів у Болгарії, які проросійські соціалісти програли, Болгарія заблокувала будівництво газопроводу «Південний потік». Стало відомо, що «Газпром» вимагав від Болгарії спочатку інвестувати понад чотири мільярди доларів у побудову газопроводу без гарантій швидкого повернення цієї суми за рахунок оплати транзиту. Отже, економічні аргументи стали вирішальними у визначенні болгарської позиції.

До­ни­ні люд­ство не знає тех­но­ген­ної ка­тас­тро­фи, рів­ної за сво­їми на­слід­ка­ми Чор­но­биль­ській. І сла­ва Бо­гу! Адже су­ма­рна ра­ді­ація ізо­то­пів, ви­ки­ну­тих то­ді в по­віт­ря, ста­но­ви­ла 50 міль­йо­нів кю­рі! А це в 30–40 ра­зів біль­ше, ніж при ви­бу­ху бом­би над Хі­ро­сі­мою в 1945 ро­ці.

У Радянському Союзі розуміли масштаби того, що сталося, але за старою звичкою намагалися усіляко їх приховати як від власного народу, так і від міжнародної спільноти. Але після того, як у Швеції за рівнем радіації визначили, що в Україні сталася аварія, радянський уряд змушений був повідомити правду.
Від вибуху і при гасінні пожежі, що тривала близько десяти днів, загинув 31 чоловік і більш як 200 було госпіталізовано. За неофіційною статистикою, у 1986 році померло понад 10 тисяч осіб, які зазнали ураження радіонуклідами.
Чому сталася аварія на 4-му енергоблоці? Хто винен?
Версій того, що сталося, і по сьогодні існує чимало. Оприлюднимо офіційну, яку, до речі, підтверджують і відомі вчені в галузі ядерної енергетики, а також колишні правоохоронці, які проводили тоді розслідування.