Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"
(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!
Протягом багатьох років українським урядовцям не вдавалося запровадити ефективні реформи, спрямовані на подолання корупції. Відсутність суттєвих зусиль із протидії цьому злу відображається у постійно низьких оцінках України в основних міжнародних рейтингах, у тому числі в Індексі сприйняття корупції Transparency International.
Починаючи з 2010 року, коли В. Янукович прийшов до влади, ситуація з корупцією значно погіршилася. Глава держави, основні члени уряду, судді, високопосадовці використовували свої посади для власного збагачення й побудови політичного режиму, далекого від демократичного.
Хоча під час підготовки до підписання Угоди про асоціацію з ЄС колишній уряд прийняв деякі правові інструменти для боротьби з корупцією, більшість із них не використовувалася на практиці. А корупційні випадки, які викривалися громадськими активістами та ЗМІ, не розслідувалися.
Україна перебуває у стані неоголошеної проти неї війни, коли російсько-терористичні війська намагаються розчленувати нашу територію, позбавивши українців державності. Та навіть у цей надскладний для нас час, коли озброєному до зубів і добре вишколеному агресору протистоять українські військовики, вистачає людей, які своїми діями підривають бойову готовність держави і армії, вільно чи невільно сприяючи противнику у реалізації його злочинних намірів.
Про те, як органи військової прокуратури протистоять зловмисникам, ми попросили розповісти заступника генерального прокурора України — головного військового прокурора Анатолія Матіоса.
— Нині проходить чергова хвиля мобілізації. Скажіть, будь ласка, чи багато маєте фактів ухилення громадян від виконання конституційного обов’язку із захисту держави? Якщо можна, назвіть конкретні факти, приклади.
— Безпосередньо військові злочини, у тому числі пов’язані з ухиленням від військової служби, зараз розслідують слідчі підрозділи військової прокуратури, — говорить Анатолій Васильович. — Їх суб’єктами є громадяни, які пройшли військово-лікарську комісію та в установленому порядку зараховані до особового складу Збройних Сил України та Національної гвардії України.
Озброєні дорогою валютою швейцарці скуповують все що можна у сусідніх країнах і затягують паски у себе вдома.
У мешканців статечної і врівноваженої Гельвеції з’явився незламний потяг до споживання. Як пише місцева преса, елегантні швейцарці і вишукані швейцарки з виразними ознаками втоми і повними візками рейдують по німецьких супермаркетах поблизу кордону зі Швейцарією. Заливають в автомобільні баки паливо на ближніх прикордонних бензоколонках, а частина з них залишається у Франції кататися на лижах — ще місяць це вважалось би в Альпійській Швейцарії національною зрадою.
У результаті одного рішення Національного банку Швейцарії, який 15 січня постановив розірвати зв’язок між франком і євро, тиск — як вартість франка — різко піднявся вгору у сотень тисяч власників кредитів у франках в Угорщині, Польщі та низці інших країн Центральної Європи. А що мають сказати самі швейцарці? Рішення банку вплинуло практично на всі сфери їхнього життя. В цілому швейцарці відчули себе багатшими. Але не всі.
Захід і Росія ведуть боротьбу за формат світового ладу, яка виходить далеко за межі Європи. Хвилі від агресивних дій Москви йдуть по всьому світу, а військова слабкість Заходу дає шанс Кремлю. Захід має створити стратегію, яка дозволить захистити світовий порядок. Росія приєдналася до антизахідного табору, а метою її інтриг є Центрально-Східна Європа — вважає американський експерт Весс Мітчелл, директор і засновник Аналітичного центру досліджень європейської політики.
Війна в Україні по-різному сприймається на Заході. Боротьба за політичну єдність, завдяки якій можна вести ефективну політику накладання санкцій, — це результат розходжень в оцінці ситуації, нинішнього рівня загроз та екстенсивного характеру торговельних відносин, які існують між Росією і багатьма державами Європи.
Навіть якщо держави Заходу підтримують санкції, то їх вплив на поведінку Росії прямує до нуля. Частково так діється тому, що Путін має внутрішнє коло спілкування, яке ізолювало його навіть від серйозних економічних турбуленцій. Захід не повинен чекати, коли поєднання падіння цін на нафту і санкцій зменшить агресивність зовнішньої політики Кремля — ці чинники будуть мати значення лише у дальшій перспективі; у ближчій перспективі способом змінити поведінку Кремля є надання зброї Україні.
Спроби президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва перехопити у президента Білорусі Олександра Лукашенка лаври посередника між Україною та Росією останнім часом виявляються невдалими. Однак вони засвідчують інтерес Казахстану до мирного розв’язання кризової ситуації на Донбасі. Тим паче що міжнаціональні відносини у Казахстані час від часу переживають глибокі кризові процеси.
Наприкінці грудня 2011 року лише силою вдалося придушити соціальні заворушення нафтовиків у прикаспійському місті Жанаозен, причому ситуація там була обтяжена міжетнічним протистоянням між казахами та «кавказцями».
Неприховану стурбованість казахських властей викликають сепаратистські настрої російськомовних громадян, які проживають на Півночі Казахстану. Саме у цьому регіоні є чималенькі поклади урану, дефіцит якого відчувається російською атомною промисловістю.
Насправді міжнаціональний мир у Казахстані виглядає досить непевною конструкцією, яка маскується поки що прихованими від широкої громадськості міжклановими конфліктами. Протиріччя між старшим, середнім і молодшим жузами (фактично родинно-племінними кланами) активно використовувалися Російською імперією, якій удавалося їх розділяти, стравлювати один з одним і керувати Центральною Азією.
Навесні 2015 року виповнюється сторіччя геноциду, який вірменам в Османській імперії влаштували тодішні младотурецькі революціонери. У розпал Першої світової війни младотурки вирішили здійснити етнічну чистку, як вони вважали, «проросійської п’ятої колони» в Османській імперії. Наслідками цього злочину стала загибель, за різними даними, від двох до трьох мільйонів вірмен. Аналогічні злочини були скоєні проти інших національних меншин Османської імперії — ассирійців і греків.
Аргументуючи «остаточне вирішення єврейського питання», Гітлер нагадував своїм поплічникам, що цей злочин не буде покарано, так само «як забули про винищення вірмен». Звичайно, вірменські і турецькі історики мають свої інтерпретації цієї великої трагедії. Вірмени наголошують, що турки їх вирізали ще до нацистського геноциду євреїв в Європі. Турецькі історики, принаймні до початку переговорів про вступ Туреччини до Євросоюзу навесні 2005 року, стверджували, що вірмени гинули в умовах війни, а не від цілеспрямованих дій військових і цивільних властей Османської імперії.
Аналогічної точки зору дотримувався й творець сучасної Турецької Республіки Мустафа Ататюрк, якого, до речі, вірмени також вважають одним із персонально відповідальних за геноцид вірмен. Адже за деякими документами, систематичне знищення вірмен тривало до 1923 року. Тож не дивно, що вірменсько-турецькі відносини нового часу ніколи не були навіть нейтральними.
Непевність із виконанням положень Мінських угод від вересня 2014 року і лютого 2015 року виносить на порядок денний світової політики проблему можливого залучення миротворчого контингенту на Донбас, адже у разі виконання конфліктуючими сторонами домовленостей про створення демілітаризованої зони вимагатиме гарантій контролю ситуації у цій зоні.
Діяльність цивільних спостерігачів Організації з безпеки і співробітництва в Європі, на превеликий жаль, не дає підстав вважати їхню поважну місію з контролю за припиненням вогню надто ефективною. Однак не менше фактичних запитань викликає й можлива миротворча місія ООН.
Формально першим кроком до неї можна вважати офіційну підтримку Радою Безпеки ООН Мінських домовленостей. Проте й тут виникає проблема. Сам текст згаданих угод не має жодного посилання на можливе залучення миротворців ООН. Правда, це не означає принципової неможливості їхнього залучення.
Досі історія миротворчих місій ООН знає лише один приклад, коли миротворці ООН були направлені в зону війни без згоди одного з постійних членів Ради Безпеки. Так було у 1950 році, коли СРСР бойкотував засідання Ради Безпеки в знак протесту проти представництва там не Китайської Народної Республіки, а Тайваню. Радянський бойкот тоді дав можливість направити миротворців ООН на Корейський півострів.
Ситуація на Донбасі в перші ж дні після «Мінська-2» засвідчила, що оптимістичні оцінки про перемир’я не збігаються з реальністю. З боку сепаратистів вогонь не було припинено. Відтак речник українських силовиків Андрій Лисенко вже в понеділок, 16 лютого, визнав, що військове командування не бачить передумов для виконання другого пункту мінських домовленостей щодо відводу важких озброєнь. Аналогічну заяву зробило і командування самопроголошеної ДНР. Ситуація навколо Дебальцевого поставила під сумнів результати домовленостей «Мінськ-2» і стала знову загрожувати справі миру в глобальному контексті.
Утім, Москва вустами свого ідеолога — голови президії ради із зовнішньої і оборонної політики Федора Лук’янова ще перед «Мінськом-2» заспокоювала чи, скоріше, заколисувала громадськість, відволікаючи її від найважливішого. За академічним лоском його мислення неприховано проглядало банальне великоросійське хамство (цитуємо за оригіналом): «Война на Украине не изменила мир. Глобальные процессы будут идти своим чередом, все больше приобретая азиатский вкус, приправленный ближневосточными специями. Вареники там ни к чему... Старому Свету — всему, включая тех, кто входит в ЕС, и тех, кто не входит и никогда не войдет, как Россия, — остается бесконечно выяснять отношения внутри себя. Как и 200 лет назад, впрочем.
У Києві на Михайлівській площі триває виставка «Присутність». Її експонатами стали трофейна військова техніка, фрагменти боєприпасів, якими сепаратисти обстрілювали міста Донбасу, та інші докази військової присутності Російської Федерації на Сході України.
Міністр внутрішніх справ України Арсен Аваков зазначив, що на виставці представлено докази злочинів проти людства, докази агресії Росії проти України. «Ця військова техніка вбиває українських громадян», — наголосив міністр.
Міністрам закордонних справ країн «нормандської четвірки» на зустрічі в Парижі не вдалося добитися єдності з усіх питань, але все ж певних позитивних результатів було досягнуто. Про те, що пообіцяли глави МЗС Франції, Німеччини та Росії, де проходить червона лінія для Києва і коли можуть розгорнутися блакитні шоломи на Донбасі, в інтерв’ю низці західних ЗМІ та Укрінформу розповів керівник українського зовнішньополітичного відомства Павло Клімкін.
Франція і Німеччина вироблять спільне рішення щодо Маріуполя
— Чи задоволені Ви гарантіями сепаратистів та інших сторін щодо Маріуполя?
— Ми (міністри) обговорювали ситуацію довкола Маріуполя. Я заявив, що ми вкрай стурбовані нещодавніми нападами на околиці Маріуполя та інших наближених до цього українського міста населених пунктів, у тому числі поблизу Широкиного. Наша занепокоєність також стосується перекидання сил (сепаратистів) з-під Дебальцевого у напрямку Маріуполя.
Французький і німецький міністри поділяють стурбованість української сторони. Ми домовилися ретельно відстежувати розвиток ситуації на місцях. Вони пообіцяли вивчити ситуацію і представити найближчим часом своє спільне рішення щодо цієї проблеми.
Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».