С той разницей, что на полях под Лейпцигом и Ватерлоо чертили геополитическую архитектуру Европы (что тогда было равноценно миру), а что сейчас рисуют в районе Мариуполя и Дебальцево, понять невозможно».
З'ясування відносин
Отже, високий достойник із Москви вважає, що Україні і Росії суджено, власне, як і решті Європи, безкінечно з’ясовувати відносини між собою. З українського боку, навпаки, ми вважаємо, що справа ця досить таки не гонорова. Бо, як казав поет, «нам своє робить». Хай би спершу росіяни самі розібралися у своїх замороках. Що й починає робити молоде покоління російських науковців, яке досить критично оцінює «здобутки», так би мовити, політологів старшого покоління на кшталт цитованого Федора Лук’янова.
Узяти хоча б точку зору наукового співробітника Центру глобальних проблем МДІМВ Олексія Токарєва: «Россия смотрит на Украину через экран телевизора и окно браузера. Как на любой войне, в том числе информационный мир делится на своих и чужих и для всех становится черно-белым. Федеральное телевидение подогрело стереотипы российского большинства: украинская армия — наемники, украинская элита — хунта, украинские медиа — потребители печенек Госдепа, украинская языковая политика — ущемление русского, украинское национальное строительство — бандеровщина. Тот, кто воюет на Донбассе за Вооруженные Силы Украины (ВСУ) — каратель и укроп».
У принципі те, про що тепер пише Олексій Токарєв, для нас далеко не новина. У хід ідуть старі стереотипи, що нібито України ніколи до того в історії не було, а її створив лиш Ленін, пам’ятники якому невдячні українці між тим руйнують. Більше того, в імперіях — і російській, і радянській — Україна, мовляв, сприймалась як «Малоросія» для означення сякої-такої етнічної спільноти. А для іменування території завжди вживалося слово «окраїна», яке набуло форми «Україна», але означає приблизно те ж саме, що й географічні поняття Урал чи Кавказ. І саме тому росіяни й говорять «на Україну», а не «в Україну». Випадок, як ми бачимо, клінічний, і тут зарадити може лише лікар.
Але все ж не можна не радіти тому, що нарешті й серед росіян з’явилися аналітики, які бачать абсурдність цих пропагандистських кліше. До того ж слід враховувати, що після кожної війни врешті-решт приходить мир, і з кимось доведеться таки спілкуватися. І саме тому деякі оцінки Токарєва знову-таки хочеться навести мовою оригіналу, щоб український читач переконався, що і в Росії відбуваються зрушення.
Молоде покоління відторгає низький рівень «служивої» політології старшого покоління, яке товче одну і ту ж воду в старій ступі й неугавно твердить: «Собственно «Украину» как политический проект придумали австрийцы при помощи поляков, чтобы, подогрев национальное антирусское движение, ослабить в самом начале Первой мировой войны Российскую империю. Проще говоря, «украинец — это русский, укушенный поляком». Теперь польско-австрийские лавры перешли к американцам. Технологии те же: рост национального самосознания и «проплаченный Майдан», «Правый сектор», необандеровцы как основные институции по разделению братских славянских народов».
І так далі, і тому подібне. Затхла, засмальцьована аргументація, проте вона все ще в ходу в Росії. І хоч як дивно, але цей секендхенд має й досі непоганий попит. І тут важко судити, що є причиною, а що — наслідком. Одні вважають, що це Путін тонко відчув суспільний попит росіян і пішов назустріч віковічного потягу до «перетоплювання» українців та білорусів у казані триєдиного «русского народа». Інші, навпаки, що ініціатива йде від президента — «каков поп, таков и приход».
Коли завіса опуститься
Про майбутнє Росії задумується й дехто із старшого покоління російських політологів. Одним із них є Андрій Кортунов — генеральний директор і член президії Російської ради з міжнародних справ. Він слушно звертає увагу на те, що загострення кризи вимагає від політиків необхідності зосереджуватися на найближчих цілях, що різко звужує їх горизонти перспективного бачення: «Но все кризисы, так или иначе, завершаются, а жизнь продолжается. И, по всей видимости, пора задуматься о том, как Россия будет строить отношения с внешним миром «после Украины». Конечно, многое тут зависит от того, чем и как именно завершится кризис — компромиссом или долгосрочным хроническим конфликтом России с Западом, укреплением украинской государственности или ее окончательным крушением.
Но какой бы ни была финальная сцена украинской трагедии, уже сегодня видны те принципиальные вопросы, которые неизбежно встанут перед Москвой, когда занавес, наконец, опустится. От решения этих вопросов зависит не только будущее российской внешней политики, но и будущее России как таковой».
Ще донедавна в Росії вважалося, що хоч би там як доля склалася, але Путін досяг головного — навколо ідеї «русского мира» він згуртував російську націю, надавши цій нації виразної антиукраїнської ідентичності. Однак невдовзі з’ясувалося, що, досягаючи одного, Росія втратила набагато більше в іншому. Вдаючись до анексії Криму і тим самим порушуючи систему міжнародних відносин, що склалася після Ялтинської конференції 1945 року, Росія тим самим продемонструвала перед усім світом, що вона відмовляється дотримуватися тих норм і уявлень, які склалися в Європі і на Заході в цілому впродовж 70 років. Тим більше, що пояснювався цей агресивний крок Росії вигадками про якісь можливі репресії проти російськомовних громадян Криму.
На сьогодні, відверто пише уже згаданий Федір Лук’янов, обгортка «русского мира», в яку було упаковано агресію проти України, нікого у світі не переконала, але вже спричинила чимало прикрощів. По-перше, вважає він, лінія «русского мира» виглядає на глобальному рівні надто дрібною і «заведомо периферийной». По-друге, вона справляє враження, нібито «Россия больше не способна предложить нечто такое, что понравится кому-либо, кроме этнических русских». А по-третє, жорстка експлуатація ідеї «русского мира» насторожила сусідів — від країн Балтії до вже, здавалося б, союзних Білорусі і Казахстану. А в самій Росії тим часом затеплилася психологія набігу на сусідні території «за зипунами», як це прийнято, наприклад, у «лихих донских казаков», про що могли пересвідчитися жителі Криму і Донбасу.
Ось так на практиці і стало видно суть «русского мира», яку довгий час російські ідеологи представляли як таку, що лише й здатна захистити російську людину від розгнузданого зовнішнього світу. А спільним домом у цьому згуртованому світі мав бути якийсь проектований Євразійський союз, що складався б із Росії, Білорусі і Казахстану, націлений на членство в ньому України. Майдан перекреслив усі ці плани, «и вместо стройной картины получилась кровопролитная междоусобная война и «Минский процесс» с непонятной конечной целью на фоне усугубляющейся внешней обстановки».
У підсумку троллінг під назвою «русский мир» у цілому збанкрутував. Він не може приховати того, що Росія має намір будь-якою ціною не допустити членства України, Молдови та Грузії в НАТО. Однак, хоч це і прикро, деякі західні дослідники все ще намагаються розгадати «посмішку Сфінкса» — «що ж, чорт забирай, задумав Путін?»
Останній довід королів
У часи Середньовіччя на стволах гармат відливалися написи: Ultima ratio regum — «останній довід королів». Чи вважають у Росії, що саме залпи «градів» і «смерчів» прокладуть шлях до миру? Судячи з усього, цей шлях ставиться під знак запитання.
Серед наближених до Кремля політологів дедалі частіше можна почути запитання: «Почему, например, российская «мягкая сила» не сработала должным образом накануне и во время кризиса на Украине — даже в отношении значительной части русскоязычного населения?»
Той же Андрій Кортунов з висоти свого авторитету в науковому світі може собі дозволити такі судження: «Сегодня у нас принято считать патриотический подъем одним из главных позитивных итогов украинского кризиса. Однако не нужно быть социологом, чтобы отметить, что этот подъем связан в большей степени с антиамериканскими, антизападными, антиукраинскими настроениями, чем с утверждением собственных, пока довольно расплывчатых ценностей.
Насколько антизападные настроения отражают реальную картину современного мира — предмет отдельного разговора. Но в любом случае фундамент российского патриотизма пока остается более чем шатким, и нельзя исключить нарастания социальной апатии и цинизма в самом ближайшем будущем — особенно на стремительно ухудшающемся экономическом фоне».
В експертному середовищі Росії все частіше можна почути запитання: до чого врешті-решт призведе протистояння Росії і Заходу при вирішенні української кризи? Чи виправдані російські побоювання, що в Україні з’явиться американська зброя? І відповідь академіка РАН Олексія Арбатова з цього питання досить однозначна: «Вполне, хотя эффект от этого будет скорее политический, чем военный: с оружием прибудут инструкторы, советники и т. д., а это уже прямое участие НАТО и США в конфликте, даже при отсутствии войскового контингента НАТО. Таким образом, конфликт будет выведен на новую ступень эскалации, потому как станет уже опосредованной войной между Россией и США».
Такої ситуації в Кремлі намагаються уникнути. А тому «служиві» аналітики й радять, що Росії слід було б знайти порозуміння із Заходом, і завірити його, що Росія, мовляв, не претендує на ревізію глобальних правил гри. Ситуацію ж навколо України пропонується розглядати просто як «бої місцевого значення».
Свою раптову миролюбність щодо Заходу наближений до Кремля Федір Лук’янов обґрунтовує таким чином: після Другої світової війни СРСР убезпечив себе створенням буферної зони у Східній Європі, що й призвело до поділу Європи. А сьогодні, мовляв, усього й мороки — «что-то вроде раздела Украины — в мягкой форме, но тоже с прицелом на буфер с восточной стороны... К глобальным правилам игры это не имеет отношения. Минск не является ни моделью, ни прецедентом. Наиболее близкая параллель — Дейтонское соглашение о Боснии, о котором не раз вспоминали. Войну оно прекратило, эффективной государственности не создало».
Хто, з точки зору Росії, мав би увіковічнити цей задуманий поділ України? Ось тут на авансцену виступає «незалежний» академік РАН Олексій Арбатов, який нібито від імені стурбованої громадськості формулює своєрідний месидж до Америки. Мовляв, не можна багато чекати від «Мінська-2», бо, власне кажучи, справа не в кількості зустрічей, а в якості їх представництва.
Натомість висувається ось який план: «Без прямого контакта Путин — Обама процесс далеко не пойдет и в нужную минуту откатится назад. Президентам США и России пора перестать обижаться друг на друга и нужно срочно начать диалог. Без подключения Вашингтона Киев не очень идет на уступки, а Брюссель, Берлин и Париж чувствуют себя крайне неуверенно. Американцам пора перестать играть роль enfant terrible».
Але цей вислів (enfant terrible — «жахлива дитина».— Ред.) Арбатов вибрав неспроста. У світовій громадській думці вже давно склалося судження, що Путін сам себе загнав у глухий кут. І ось, щоб зберегти обличчя своєму президенту і надати йому необхідного міжнародного лоску, академік РАН пропонує вихід і конструює ось яку ситуацію: «Ничто не мешает Обаме совершить вояж в Минск, а потом вместе с Путиным и европейскими лидерами съездить еще куда-нибудь — хоть в Киев, хоть в Москву. Главное — подняться над сиюминутными политическими мотивами, как когда-то сделал Хрущев в разгар карибского кризиса в отношениях с «мальчишкой Кеннеди»...»
Питання за малим: чи погодиться зверхньо і поблажливо названий Арбатовим enfant terrible Обама, коли його росіяни порівнюють з «мальчишкой Кеннеди»?
Василь ТКАЧЕНКО,
головний науковий співробітник
Інституту всесвітньої історії НАН України
