Особливо напруженими вони стали під час вірменсько-азербайджанського конфлікту за Нагірний Карабах у 1988–1994 роках. Туреччина відкрито у цій війні підтримала Азербайджан та заблокувала кордон із Вірменією. У відповідь багата і політично впливова закордонна вірменська діаспора систематично створює негативний імідж Туреччині. За сто років вірмени так і не почули від неї навіть словесних вибачень за геноцид 1915 року.
Такий стан справ бумерангом б’є по Азербайджану як союзнику Туреччини та додає Єревану аргументів для захисту непоступливої позиції щодо Нагірного Карабаху. Оскільки під час гарячої стадії карабахського конфлікту вірменська преса часто порівнювала дії азербайджанської армії з діями турків за часів вірменського геноциду.
Ось чому напередодні сторіччя геноциду вірмен в Османській імперії президент Вірменії Серж Саргсян відкликав протокол від 10 жовтня 2009 року про розвиток відносин із Туреччиною. Цей документ так і не був ратифікований вірменським парламентом. У відповідь Туреччина висловила жаль із приводу небажання вірменської сторони нормалізувати двосторонні відносини. Президент Туреччини Реджеп Ердоган розглядає таке рішення Єревана як продовження кампанії зі зміни правлячого в Туреччині ісламського режиму.
З іншого боку, така позиція Вірменії навіть допомагає Ердогану консолідувати навколо своєї партії найбільш націоналістично налаштованих громадян Туреччини, які через тривалі і невдалі переговори про вступ до Євросоюзу починають втрачати віру у реалістичність проекту європейської інтеграції Туреччини.
Свої мотиви у продовженні традиційного вірменсько-турецького протистояння мають і власті Вірменії. Вони зацікавлені у перенесенні суспільної уваги від злочину проти вірменської родини, скоєного російським солдатом-дезертиром у середині січня в місті Гюмрі. Ще одним переможцем у нинішньому вірменсько-турецькому протистоянні є Росія, яка отримує можливість для маніпуляцій як у російсько-вірменських, так і у російсько-турецьких відносинах.
На вірменському напрямку Кремль отримує можливість стверджувати, що російські військові бази на території Вірменії залишаються єдиними гарантами захисту вірмен від азербайджансько-турецьких зазіхань.
Натомість на турецькому векторі Росія має нагоду дистанціюватися від прямих звинувачень на адресу Туреччини, аби продовжити реалізацію стратегії «бізнес понад усе», будуючи Південний газопровід до території Туреччини. Так актуальні геополітичні інтереси продовжують цинічні ігри з пам’яттю про загиблих людей, які пали жертвами таких само кривавих розрахунків сто років тому.
Андрій МАРТИНОВ
