Відтоді операції ООН поділяють на операції з підтримання миру, які проводяться тоді, коли сторони конфлікту вже досягли хисткого компромісу, але потребують неупередженої допомоги нейтральної сили, здатної проконтролювати виконання компромісних умов, та операції з установлення миру. Останні у своєму мандаті фіксують право місії ООН до силових дій заради примушення конфліктуючих сторін до миру.
Наочний приклад несумісності цих мандатів дала боснійська місія ООН. Формально від зими 1993 року миротворці ООН там мали право силою захищати створені для боснійських мусульман зони безпеки. Однак у лютому того ж року нідерландські миротворці малодушно не запобігли різанині боснійськими сербами мусульман у Сребрениці.
Фактичне примушення до миру у Боснії відбулося тільки після Дейтонських угод, коли НАТО взяло на себе роль силового ресурсу, який знову-таки без згоди Росії бомбуваннями позицій боснійських сербів змусив їх до замирення з мусульманами. Проте остаточного замирення і гармонії у відносинах між Боснійською федерацією мусульман і хорватів та боснійською Республікою Сербською немає й досі.
Більш успішною виглядає місія поліцейських сил Євросоюзу в Косові. Зокрема, в епіцентрі сербсько-албанського протистояння у містечку Косовська Митровиця поліцейським силам Євросоюзу вдається підтримувати мир від 1999 року й донині. Утім, й остаточного замирення там ще немає.
Взагалі історія миротворчої діяльності сил ООН має лише дві успішні операції, які привели до справжнього миру. У 1990 році сили ООН забезпечили створення незалежної Намібії. У 1993 році ООН також удало завершила миротворчу операцію у Камбоджі.
Натомість формально на території нинішнього Євросоюзу триває найдовша в історії миротворчої діяльності ООН операція розмежування між турецькою та грецькою громадами на Кіпрі. Вперше миротворці ООН з’явилися на цьому острові у 1964 році відразу після проголошення його незалежності від Великої Британії.
Крім того, історія миротворчої діяльності ООН засвідчує традиційність проблем із визначенням мандата місії, формуванням військово-технічного складу такої місії та фінансування її діяльності. Попит на українських миротворців якраз обумовлюється їхнім нейтральним статусом і професіоналізмом. На тому ж Кіпрі понад сорок років у місії ООН були представлені нейтральні фінські, австрійські і шведські військові. США, зважаючи на свою геополітичну вагу, після Корейської війни жодного разу не брали безпосередньої участі у миротворчих силах ООН.
У випадку з Донбасом теоретично можна допустити, що основу поліцейських сил можуть скласти німецькі й французькі представники, звичайно, за їхньої доброї волі. Однак це залежатиме від «доброї волі» Росії. Україна з відомих причин не хоче бачити на Донбасі російських миротворців, натомість Росія навряд чи погодиться на присутність представників Польщі або країн Балтії.
Крім складу можливої миротворчої місії, неминучими можуть бути суперечності щодо її мандата. Навіть теоретично важко уявити, що європейці погодяться на дислокацію своїх військових або поліцейських на надто гарячій донбаській ділянці українсько-російського кордону. З міркувань допомоги «ДНР-ЛНР» це ж бойкотуватиме Росія. У свою чергу, мандат миротворців у буферній зоні також потребуватиме додаткових важких переговорів.
Навіть у разі погодження всіх цих надскладних проблем не менш важкою буде проблема фінансування діяльності такої місії. Росія, залишаючись під режимом санкцій, на свою участь у такому фінансуванні не погодиться. Так само вона заблокує можливе американське фінансування такої миротворчої місії. Відкритим залишається питання знаходження джерел фінансування цієї гіпотетичної місії самим Євросоюзом.
Тож доки не будуть вирішені всі питання організації можливої миротворчої місії, не можна вважати, що щось зроблено. Проте це не означає, що не потрібно давати широкі шанси дипломатії, без якої немає жодної надії на мир.

Андрій МАРТИНОВ