У 2002 році тодішній лідер Лівії Муаммар Каддафі запропонував замінити Організацію африканської єдності на Африканський союз без зміни кола держав-членів. Утім, саме фінансування цієї нової організації від лівійського диктатора стало справжнім живильним бальзамом для Африканського союзу. Правда, це щастя для африканської бюрократії було недовгим: у 2011 році лівійський золотий дощ припинився.
Лідерство в Африканському союзі перебрала на себе Південно-Африканська Республіка. Звичайно, її можливості для фінансування діяльності організації не є такими амбіційними, як у Лівії часів Каддафі, але Африканський союз на плаву вдалося зберегти. Цей факт виглядає дивом на тлі масштабу проблем, з якими в умовах світової фінансової кризи зіштовхнулися держави Чорного континенту. Міжнародні засоби масової інформації зафіксували лише одну з цих проблем — спробу арешту за звинуваченнями у військових злочинах під час війни Судану за провінцію Дарфур суданського президента Омара Башира. Зрештою, він вільно залишив Йоганнесбург.
Не так просто, як виявилося, розібратися з іншими африканськими проблемами. Найбільш нагальною з них залишається проблема безпеки: економічні негаразди максимально загострили відносини між мусульманськими та християнськими громадами у деяких африканських державах. У Єгипті лише правління військових, які влаштували переслідування ісламістів із партії «Брати-мусульмани», рятує християнську громаду коптів, натомість у Нігерії протистояння між християнами і мусульманами вже перейшло у стадію громадянської війни. Напруженими залишаються відносини між Суданом та новою незалежною державою Дарфур.
Найбільше занепокоєння викликають амбіції ісламістів у Лівії, які планують створити свою «Ісламську державу» не лише на території Лівії та інших країн Північної Африки, а й поширюють свої амбіції на всі без винятку ісламські держави Африки. На цьому тлі надто сумними виглядають не лише минулі сторінки в історії африканської єдності, а і її майбутнє.
Андрій МАРТИНОВ