Ще майже три місяці тому категорично проти будь-яких компромісних угод з Іраном виступив Ізраїль. Ізраїльська аргументація протидії такому розвитку подій виглядає переконливо та спирається на недавній історичний досвід, адже у 1994 році тодішній президент США Білл Клінтон досяг домовленостей із Північною Кореєю щодо «мирної атомної енергетики».
Як і у випадку з Іраном, пропонувалося на умовах згортання військової складової ядерної програми поставити під контроль Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ) північнокорейські ядерні об’єкти й за це реалізовувати проект розвитку мирної атомної енергії у Північній Кореї за участі американсько-японської спільної компанії.
Але вже у 2008 році Корейська Народно-Демократична Республіка не просто порушила ці домовленості, а й провела випробування власної ядерної бомби. Причому тісні творчі контакти між північнокорейськими та іранськими майстрами з виробництва ядерної зброї давно не є таємницею для розвідувальних служб більшості розвинених країн.
Тому найбільш уразливою складовою потенційних домовленостей США, Китаю, Німеччини, Франції та Росії з Іраном є питання контролю за їхнім виконанням. Той же Ізраїль зауважує, що МАГАТЕ навряд чи може бути надійним контролером, адже це агентство «проморгало» успішний розвиток військово-технічної складової північнокорейської ядерної програми. Іран додав перцю цій аргументації, відмовляючись відкрити всі підземні об’єкти, а не лише завод із виробництва збагаченого урану у Натанзі.
Аби нейтралізувати ізраїльські побоювання, Франція запропонувала закріпити у можливій остаточній угоді положення про можливість відновлення міжнародних санкцій у повному обсязі, якщо Іран не виконуватиме угоди. Однак така пропозиція абсолютно не влаштовує Іран. Його дипломати жорстко наполягають на негайному скасуванні всіх без винятку санкцій відразу після гіпотетичного підписання угоди про міжнародні гарантії розвитку мирної атомної промисловості в Ірані.
Таку позицію підтримує Росія, яка сподівається після скасування режиму санкцій щодо Ірану непогано заробити на контрактах з побудови нових атомних станцій у цій країні, на військово-технічних контрактах та на модернізації іранської нафтогазової промисловості. До речі, сподівання на те, що відразу після скасування санкцій щодо Ірану обвалиться ціна на нафту й газ на світовому ринку, марні: Ірану знадобиться відносно тривалий час для технічної модернізації своєї нафтогазової промисловості, а кошти на цей процес Тегеран сподівається отримати з розблокованих у західних банках своїх рахунків. Правда, опоненти угоди з Іраном стверджують, що зростання прибутків від експорту нафти й газу може також допомогти Тегерану профінансувати напівлегальні роботи з виробництва атомної зброї.
Такий зміст віденських переговорів ставить у скрутне становище США. З одного боку, до завершення другої президентської каденції Барак Обама сподівається укласти «історичну угоду», яка за місце в історії конкуруватиме хіба що з Кемп-Девідською угодою президента США Джиммі Картера, яка відкрила шлях до замирення Ізраїлю та Єгипту. Однак на переговорах з Іраном американцям дуже важко втримати хисткий баланс між тривогою за безпеку Ізраїлю та поступками Ірану.
З іншого боку, посилення активності терористичної «Ісламської держави Іраку і Леванту» змушує США шукати партнера задля протидії цьому угрупованню, в тому числі й у шиїтському Ірані. Цей аргумент дуже наполегливо відстоює й китайська делегація на віденських переговорах.
Скоріше за все, навіть у випадку недосягнення компромісу всі сторони не закриватимуть остаточно можливостей для продовження переговорів. Надто багато поставлено на карту для всіх сторін, які безпосередньо беруть участь у переговорах або залежать від їхніх результатів.
Андрій МАРТИНОВ