Постає, натомість, нова опозиція до Олександра Лукашенка — не ліберальна і прозахідна, а пропутінська. «Хоча більшість білорусів проти об’єднання з Росією, 20% суспільства вважають, що саме Путін повинен бути президентом Білорусі: більшість білорусів хоче бути разом із Росією. Особливо багато таких людей на селі», — вважає Андрій Дмитрієв, заступник голови опозиційного руху «Говори правду!» Цю групу об’єднує російська пропаганда, всюдисущі в Білорусі російські медіа, які лякають місцевих українським фашизмом.
Агітаційна кампанія перед осінніми виборами, хоча й неофіційно (за законом вона починається у серпні) вже почалася. Прозахідна опозиція вважає, що вона стартувала ще раніше — коли Мінськ повернувся на арену міжнародної політики. Це тут відбулися два раунди переговорів про припинення бойових дій проти України з участю президента Франції і канцлера Німеччини. Президент Лукашенко був господарем, абсолютно не обтяженим перебуванням у його таборах політичних в’язнів, навіть кандидата в президенти з попередніх виборів Ніколая Статкєвича.
Статкєвич сидить у камері без вікна і має право на одногодинну прогулянку на день — бо не хоче підписати прохання про помилування. Алесь Бялацкі, відомий захисник прав людини, був, щоправда, випущений із в’язниці у червні минулого року, але сім осіб залишаються у тюрмі. Брюссель, хоч і має можливість вчинити тиск у справі звільнення в’язнів, не проявив рішучості.
Президент спритно використав ситуацію, коли Захід обрав Мінськ посередником у справі України, а радше був змушений обрати, оскільки частина російської делегації має заборону в’їзду на територію Євросоюзу. Це послання білорусам, що Лукашенко — гарант миру і спокою. Президент дав зрозуміти столицям Євросоюзу, що Білорусь належить сприймати такою, якою вона є.
«Захід задоволений відсутністю Лукашенка в Москві на параді 9 травня, хоча той уже 10 років не брав у ньому участі. Натомість ігнорує російську демонстрацію сили в Мінську, російські бази, спільні маневри»,— аналізує Анатоль Лєбєдько, лідер партії «Грамада».
Легітимізація Лукашенка виразно турбує прозахідну опозицію. Мінськ повернувся до переговорів з Європейською комісією про спрощення візової системи і реадмісію, виросла також кількість візитів європейських і американських дипломатів до Білорусі.
Лукашенко не підтримав (але і не засудив) анексії Криму, також не підтримує російської агресії в Україні, багаторазово висловлювався на користь територіальної інтегральності і проти федералізації. Дружні відносини з Україною Лукашенко показово демонструє, бо як інакше назвати його присутність на інавгурації Петра Порошенка. Мінськ не приєднався до російських санкцій на західні товари і навіть бере участь у процедурі їх реекспорту до Росії, отримуючи від цього, зрештою, вигоду.
Білоруський опозиціонер і колишній кандидат у президенти Андрій Санніков попереджає, що Брюссель не має права довіряти прозахідним позам Лукашенка. «Легітимізація режиму небезпечна не тільки для Білорусі», — заявив він.
Парадоксально, але ситуація в Україні сприяє йому, бо Європа не потребує нового конфлікту на Сході, чергового погіршення відносин з Росією і «випадкової» появи «зелених чоловічків» на території Могилевської чи Вітебської областей. Лукашенко має на кого спихнути вину за економічні невдачі: ангажованість Росії на Донбасі призвела до браку російських грошей для Мінська.
Білоруська економіка знову в кризі. Як їй вдається виживати — невідомо. Допомога Росії, очевидно. Москва надала Білорусі кредит на 110 мільйонів доларів і вигідні умови поставок газу. Це дозволяє латати бюджетні діри, як і продаж товарів нафтохімії з дешевої російської нафти, які становлять 30% усього білоруського експорту. До цього треба додати позики з Китаю, закордонні інвестиції, особливо з арабського світу.
Тепер, коли російський ринок підупав, білоруська економіка це дуже відчула. До цього треба додати кризу на валютному ринку, яка розгорнулася наприкінці минулого року у зв’язку із ситуацією в Росії: протягом року білоруська валюта втратила у вартості відносно долара наполовину.
Лукашенко, як завжди робить у подібних ситуаціях, здійснив кадрові зміни — в уряді, національному банку і найважливіших підприємствах. Але білоруська економіка надалі топчеться на місці у командно-розподільчому форматі, і валютні резерви вичерпуються. «Ми проїли всі запаси», — вважає Андрій Дмитрієв, заступник голови руху «Говори правду!» Рівень валютних резервів становить 6 мільярдів доларів, у цьому році треба сплатити 4 мільярди закордонного боргу.
Більшість підприємств працює лише два дні на тиждень, експорт від початку року скоротився на 22%. Навіть підприємства, які були візитівкою білоруської промисловості, не можуть продати своїх товарів. Це наслідок стагнації російського ринку — майже половина всього торгового обміну припадає на Росію. Прем’єр Андрій Коб’яков визнав, що така одновекторна спрямованість на один ринок становить загрозу для економіки і навіть суверенності країни.
Втрачає також сільське господарство, і якщо держава перестане давати гроші в цю галузь, вона збанкрутує. Просте порівняння: польські яблука — навіть переїхавши кордон — дешевші від білоруських, зірваних тут з дерева і вкладених у ящик.
Стара опозиція розраховує на активізацію молоді. Нині вже не йдеться, як колись, про колір національного прапора — чи буде він біло-червоно-білим, чи червоно-зеленим. Ідеться про те, щоб країна була незалежною. Важливішими від питання «за» чи «проти» Лукашенка постає інше: йдемо вперед чи будемо сателітом Росії? За незалежність чи проти?
Питання в тому, що зробить з перемогою Лукашенко? Він у складній ситуації. Якщо піде дорогою реформ, то це буде кінцем його влади, а якщо нічого не змінюватиме, країна й економіка розсиплються.
Учергове опозиції не вдалося порозумітись і виставити єдиного спільного кандидата на посаду президента. На знак протесту пішов із політики Володимир Нєкляєв, один із кандидатів і героїв виборів у 2010 році, лідер руху «Говори правду!» «Поки опозиція не узгодить спільної програми, вона не досягне мети», — підкреслює він.
Виникла дискусія навколо ув’язненого Статкєвича, частина угруповань вважає, що це він має бути спільним кандидатом, проте забракло згоди всіх опозиційних партій. Нема також спільної концепції, чи все-таки йти на вибори, чи бойкотувати їх, оскільки вони не є вільними. Може, це своєрідне дезертирство: опозиція знає, що немає шансів виграти у Лукашенка.
Євген ПЕТРЕНКО