Думаю, сейчас он проклинает эти свои решения. Кстати, сейчас Дугина запихнули в самый дальний карман, из которого он не вылезает», — зазначає Орєшкін.
Усе зазначене зовсім не означає, що зловмисник покараний, а довірливий президент Росії переживає моральну травму з приводу скоєного і, як істинний миротворець, шукає шлях до виправлення ситуації. Все набагато складніше.
«Откуда ни возьмись — кризис на Украине»
Факт залишається фактом: Росія є агресором, а Україна — жертвою агресії. А президент РФ Володимир Путін — заводій цієї війни. Комплексний аналіз причин цього кроку Путіна вимагає окремого і всебічного розгляду. Поки що ми обмежимося деякими визначеннями, одне з яких дав колишній власник компанії «ЮКОС» Михайло Ходорковський: «В чем причина войны? Путин понял, что созданный им государственный капитализм больше не способен обеспечивать рост. Государства подобного типа создавались только для войн. Чтобы оправдать существование нынешней системы власти, он был вынужден эту войну начать».
Чи ж були інші причини? Цитований уже нами в попередніх матеріалах директор Французького інституту міжнародних відносин Тома Гомар вважає основними зовнішньополітичні причини. Він зазначає, що понад усе Москва побоюється назрівання глобального конфлікту між ісламським світом та Заходом, в який буде втягнута і Росія.
Крім того, каже Гомар, не слід нехтувати й ідеологічним аспектом конфлікту: «Для президента Путина важнее всего история российского величия. Уверенный в неизбежности скорого упадка Запада, Путин решил сделаться символом антизападных настроений всего мира. Это заставило его отдалиться от Европы и изобрести особую геополитическую концепцию».
Ось усе це разом й призвело до того, що основою російської системи влади була і залишається воєнна машина, створення боєздатних збройних сил, де джерелом фінансових надходжень стала націоналізація енергетичного сектора. В основі ж воєнної доктрини Росії лежить тактична і стратегічна ядерна зброя, яка залишається альфою і омегою російської політики безпеки. Ставка на зброю пояснюється протистоянням Росії до НАТО з її системою протиракетної оборони на західному фланзі; викликом ісламського екстремізму сунітського трактування, що здатен дестабілізувати ситуацію на Кавказі й у Центральній Азії — на південному.
Тоді виникає запитання: а яким же боком тут Україна? А ніяким, стверджує Тома Гомар, просто Росії вкрай потрібно було анексувати Крим для розміщення там ядерної зброї: «Крым увеличивает оборонительный и наступательный потенциал Кремля. Территория полуострова способна служить хорошим естественным аэродромом в Черном море, что расширяет возможности ограничивать другим странам доступ к черноморскому региону и позволяет приблизиться к Ближнему Востоку. До 2020 г. в Крыму может быть размещено от 7 до 10 воинских частей. С чисто военной точки зрения бескровный захват полуострова можно считать, безусловно, успешной операцией».
Тож чи варто дивуватися з того, що за порушення норм міжнародного права, територіальної цілісності й непорушності кордонів України до Росії як до агресора були вжиті міжнародні санкції. Водночас Росія була позбавлена членства «великої вісімки». Більше того — для подальшого стримування Росії Міноборони США оголосило про плани перекидання до Східної Європи танків, БМП та інших видів важкого озброєння на додачу до тих п’яти тисяч американських військовослужбовців, які вже розквартировані в країнах Балтії.
Коментуючи цю новину, газета The New York Times наголошувала, що розміщення у Східній Європі американських важких озброєнь стане наймасштабнішим кроком із тих, до яких США і НАТО вдалися останнім часом. Крім того, в Білому домі сподіваються, що це рішення має бути сигналом президенту РФ Володимиру Путіну про наближення воєнного блоку до кордонів Росії. Крок, що не кажіть, простий і дохідливий для сприйняття.
Чи був цей сигнал адекватно сприйнятий? Навряд чи. Усвідомивши, що ідея «Новоросії» виявилася мильною бульбашкою, а сама Росія опинилася в ситуації міжнародної ізоляції, Путін в інтерв’ю італійським журналістам знову вдався до традиційної для себе тактики звалювання проблем з хворої голови на здорову.
Країни Східної Європи, заявляв він, штучно роздмухують «російську загрозу», оскільки «некоторые хотят играть роль таких прифронтовых стран, которым за это нужно чем-то дополнительно помогать: или в военном плане, или в экономическом, финансовом, каком угодно другом». А інші, наприклад США, просто шукають зовнішні загрози, щоб зберегти своє лідерство: «Им нужна внешняя угроза, нужен обязательно внешний враг для того, чтобы обеспечить лидерство. Ирана явно недостаточно — не та угроза, не очень страшно. Кем пугать? Откуда ни возьмись — кризис на Украине. Россия вынуждена реагировать. Может быть, это специально сделано, я не знаю».
Усі ці заяви, що більше схожі на словесні виверти, доводять: спроби Заходу дати Путіну шанс «зберегти обличчя» і вийти із ситуації на шляху неухильного виконання Мінських домовленостей не знайшли взаєморозуміння з боку Росії. А шкода, адже Путін міг вплинути на так звані «народні республіки» щодо припинення ними воєнних дій, виступити в ролі миротворця і захисника «русского мира» і в такий спосіб «спустити проблему на гальмах». Такою нагодою, як видно, він не здатен скористатися. То чому ж дивуватися, що «м’яка сила» Заходу змінюється на «жорстку». І це Росія не може не враховувати.
Чи є вихід із мишоловки?
Задля пошуку каналів порозуміння із Заходом урядовці Росії вдаються до послуг різноманітних громадських організацій. У 2011 році згідно з розпорядженням президента РФ було створено Російську раду з міжнародних справ, яку очолив Андрій Кортунов. Як людина похватна для виконання делікатних доручень, Кортунов дав інтерв’ю порталу BaltNews.lv, де й поділився думками щодо урегулювання ситуації в Україні та взявся поставити публіку до відома про те, яким шляхом «Россия предпочитает отступать в свое будущее».
Сама назва інтерв’ю уже інтригує: «Россия не может уйти от ответственности». Вражає і несподіваний зачин у виступі: «Вряд ли можно ожидать, что руководство России признает какую-то вину со своей стороны». Ми на це теж мало сподіваємося, бо ж як любить говорити Путін — «перетопчетесь, устанете пыль глотать». Себе ж Кортунов ідентифікує в ролі представника недержавної, некомерційної громадської організації. Зокрема, він заявив, що не представляє ні МЗС Росії, ні російського уряду, а тому «мы в чем-то, наверное, можем позволить себе больше, чем они. Мы не связаны какими-то жесткими инструкциями. Мы имеем свои взгляды по различным международным проблемам, и в этом состоит специфика нашей работы».
Визнавши, що Росія винна в українській кризі, Кортунов однак перекладає цю вину на всю світову спільноту. Мовляв, те, що трапилося в Україні, — це спільна проблема, рівнозначно як і Росії: «Можно говорить о просчетах и об ошибках российской позиции, можно говорить о недооценке ситуации, которая сложилась на Украине. Я думаю, что как великая держава, которая граничит с Украиной, Россия не может уйти от ответственности». Але від оцінки того, що це є факт агресії, Кортунов ухиляється. Хіба що зауважує: «Я думаю, что Россия, наверное, могла бы на ранних стадиях кризиса сыграть какую-то более конструктивную роль. Сейчас можно говорить о многих упущениях, которые были совершены, но, наверное, более важно думать о будущем, о том, как выходить из кризиса».
Яка ж «дорожня карта» пропонується Кортуновим для вирішення української проблеми? Підкупляє відразу ж перша засада — всі сторони, в тому числі й Росія, мусять докласти зусиль для виконання Мінських домовленостей. У тому числі Росія має використати свій вплив на ополченців, для того, щоб з боку сходу (не «ЛНР», не «ДНР» — не «Новоросії»!), а таки саме з боку сходу не було порушення Мінських угод.
Друга позиція більш розмита: йдеться про комплексне вирішення проблеми, що включало б «не лише припинення вогню, а й початок процесів політичних реформ в Україні». Тут Кортунов впритул не бачить, що політичні реформи в Україні тривають постійно. Але коли йдеться про перетворення на нині окупованих землях, то вони мають бути спершу звільнені, кордони України встановлені, а потім уже прийде час для проведення демократичних перетворень.
Третя позиція теж більш схожа на підводні камені, ніж на чисте русло переговорного процесу. Кортунов пропонує розширити нормандський формат домовленостей, оскільки, мовляв, дуже важливо, щоб за столом переговорів був присутній Європейський Союз. Однак, як показує практика, погодження позицій з 28 членами ЄС не прискорює, а гальмує процес ухвалення рішень. І якщо відповідні повноваження були передані з боку ЄС на розсуд Німеччини і Франції, то, мабуть, у цьому був свій сенс.
Четверта позиція теж викликає низку запитань. Ідеться про зміну норманського формату домовленостей за рахунок долучення до нього Сполучених Штатів Америки і навіть Китаю.
Не виключено, що формат може змінюватися, як і все в цьому житті. Однак складається враження, що декому в Росії хотілося б повторити своєрідну Ялту і Потсдам, де роль повергнутої держави мала б уже відігравати Україна, розділена на зразок Німеччини на частки, над якими Росії хотілося б установити протекторат з боку тієї чи іншої країни. У такий спосіб Росія могла б сісти на рівних за стіл переговорів поряд зі США і Китаєм, подолати міжнародну ізоляцію та ще й отримати свою зону відповідальності на території України.
Саме на цю думку наводить і пропозиція Кортунова створити на багатосторонній основі постійно діючу «контактну групу», яка б працювала в Києві і на найвищому рівні «была бы уполномочена принимать решения и нести ответственность за их последующее выполнение, чтобы она на повседневной основе работала бы с киевским руководством».
П’ята позиція стосується проблеми російськомовного населення, яке завжди чомусь трактувалося як «співвітчизники». Тут Кортунов пропонує визнати, що це населення сильно інтегроване і в політичні, й в економічні відносини країн проживання, а тому Росії слід підходити до них вкрай відповідально, «не пытаясь ставить перед российскими диаспорами вопрос о выборе их лояльности между страной проживания и Россией».
Ми не беремося давати остаточну оцінку ініціативам Кортунова. Для цього є відповідні державні структури. Проте критичний аналіз цих ініціатив, як на нашу думку, має бути донесений до громадськості України.
Хочеться лише зауважити, що сам Андрій Кортунов, виконавши довірене йому доручення щодо України, в інших своїх матеріалах висловлюється досить песимістично щодо перспектив порозуміння між Росією і Заходом: «И было бы наивным полагать, что существует какое-то магическое лекарство, способное радикальным образом переломить течение болезни. Ни возможные компромиссы по украинским вопросам, ни предстоящая смена команды в Белом доме, ни потенциальные острые кризисы в различных точках планеты не приведут к быстрому и окончательному исцелению... Эти процессы неизбежно растянутся на долгие годы, если не на десятилетия».
Утім, хто може передбачити всі перипетії долі, зокрема й майбутнього Криму? Згадуваний на початку статті Орєшкін вважає, що «Путин уже проиграл Приднестровье и Украину, а также проглотил бесплатный сыр, который называется Крым, и попал в мышеловку. Мышеловка состоит в том, что РФ оказалась в международной изоляции и под санкциями».
Повернення півострова — це безумовний імператив для патріотичної частини України, хоча ніхто не стверджує, що це може бути здійснено найближчим часом. Так, Михайло Ходорковський, наприклад, висловив припущення, що кордони в цій частині Європи будуть переглядатися у разі загального перегляду пострадянського кордону, оскільки Путін вочевидь веде Росію до її територіального розпаду. Хоча поки що про це мало хто задумується.
Василь ТКАЧЕНКО,
головний науковий співробітник
Інституту всесвітньої історії НАН України
