Як виглядає стратегія інформаційної війни стосовно скандинавських країн? У випадку Данії належить назвати два інциденти: у грудні 2014 року і березні 2015-го. У першому випадку йдеться про російський розвідувальний літак Іл-38, який створив загрозу для пасажирського літака авіаліній SAS, змушуючи його до різкого маневру уникнення від зіткнення. У другому йдеться про загрозу вцілити у датський фрегат російськими ядерними снарядами, якщо Данія приєднається до будівництва антиракетного щита НАТО.
У випадку Норвегії можна вирізнити один інцидент (на враховуючи раніше напруженої вже ситуації в Арктиці) — транспортування американських танків і бронетранспортерів до баз у Тронделазі у серпні 2014 року.
Найчисленніші дії порівняно з іншими скандинавськими країнами спрямовані проти Швеції: з 2013 року раз по раз доходило до чергових інцидентів. У березні 2013 року шведська протиповітряна оборона повністю скомпрометувалася: росіяни імітували 29 березня напад на Стокгольм із застосуванням, зокрема, бомбардувальників, здатних переносити атомні заряди; шведи не підняли жодного «Гріппена», оскільки всі пілоти... мали вихідний день; зате відреагували датські F-16, які базувались у Литві.
У вересні 2014 року два російських штурмових літаки порушили повітряний простір Швеції неподалік острова Оландія. У жовтні того самого року у водах Стокгольмського архіпелагу виявлено, згідно з дипломатичною мовою, «невідомий об’єкт» (ним виявився пошкоджений російський підводний човен).
У простого громадянина Данії, Норвегії і Швеції, зосередженого переважно на добробуті своєї родини, зростає стурбованість тим, що діється неподалік на сході. Десь там розташована столиця Росії, у ній сидить Путін. Чи він насправді може застосувати атомну зброю? Адже він непередбачуваний. Для чого порушує наші кордони із застосуванням літаків, які можуть переносити атомні бомби? Мусимо бути твердими, але гнучкими, бо тільки консенсус може привести до мирного рішення.
Такий опис мислення скандинавів чисто гіпотетичний, натомість не є гіпотетичними виступи дипломатів цих країн, які були зроблені вже після анексії Криму Росією. Всі вони характеризувались поміркованістю, стриманістю, а не рішучістю.
Демографічний і геополітичний потенціал скандинавських країн не дозволяє їм відігравати значну роль у стримуванні російської агресії в Україні. Інший економічний, військовий, суспільний і політичний калібр — у співпраці скандинавських країн між собою. У подібної співпраці є історичне підґрунтя, а її генеза має свої корені у минулому сотні років тому.
Перед усе більшою загрозою з боку Росії нордичні політики знову повернулися до ідеї співпраці у квітні 2015 року. Ухвалена тоді спільна заява міністрів оборони Данії, Фінляндії, Норвегії і Швеції та міністра закордонних справ Ісландії прийняла вже зовсім іншу форму, ніж попередні висловлювання окремих міністрів. Ось її фрагмент: «Керівники Росії показали, що готові практично і ефективно використовувати військові засоби для політичних цілей, навіть якщо це означає порушення міжнародного права. Російська армія провокує нас вздовж наших кордонів. Російська пропаганда і політичні маніпуляції сіють розбрат».
Ця заява стала початком реального прогресу у співпраці нордичних країн. Вона наблизила Швецію і Фінляндію до НАТО. Хоча Швеція не є членом Північноатлантичного альянсу, це не перешкоджає їй брати участь у практично всіх натовських маневрах у регіоні (зокрема, BALTOPS-2015))
Петро ПЕТРІВ