Зокрема, Реджеп Ердоган на недавніх парламентських виборах не здобув конституційної більшості заради зміни положень Основного Закону з метою розширення обсягу повноважень президента Туреччини. Натомість поміркована ісламістська Партія добробуту і справедливості втратила шанс створити однопартійний уряд і вимушена зараз вести переговори про створення правлячої коаліції. Причому дієвість коаліційного уряду видається багатьох турецьким політологам, зважаючи на досвід новітньої турецької політичної історії, незначною.
Додатковим головним болем для Ердогана обіцяє бути перебування у складі парламенту курдської Демократичної партії народів Туреччини. Не менше проблем Туреччина має і з безпекою. Четвертий рік триває війна у Сирії, внаслідок якої Туреччина надала притулок майже мільйону сирійських біженців. Ситуація ускладнюється військовою активністю бойовиків «Ісламської держави Іраку та Леванту».
Зрозуміло, що не в захваті від проекту «Турецький потік» партнери Ердогана в Євросоюзі і США. Крім того, збереження економічних санкцій Заходу проти Росії також ускладнює фінансування цього проекту.
Додаткові, але від того не менш складні проблеми проект «Турецький потік» має на Балканах. Гостра внутрішньополітична криза триває у Македонії. Попри зусилля Європейського Союзу, спрямовані на пошук компромісу між македонською владою та опозицією, потенційні домовленості щодо проведення навесні 2016 року позачергових загальних виборів були зірвані. Тож внутрішньополітична невизначеність у Македонії як транзитній країні для цього газопроводу також зменшує ймовірність реалізації проекту «Турецький потік». Враховуючи ці фактори, бакинські переговори Володимира Путіна і Реджепа Ердогана реально стали лише обміном люб’язностями без геополітичних наслідків.
Андрій МАРТИНОВ
