Політична нестабільність спонукала сім’ю згадати про австрійське коріння і в 1939 році, перед приходом Червоної армії, виїхати до Німеччини.
Жили спершу у таборі для переселенців, потім у Берліні, згодом у м. Падерборн (Вестфалія), де Анна-Галя у 1943 році й закінчила гімназію. Тоді ж вступила до університету, студіювала медицину, але 1944-го університет закрили.
Після війни вона навчається у Геттінгенському університеті, де опановує славістику, румуністику та східноєвропейську історію, а також англійську філологію.
Згодом у Геттінгенському університеті вона викладала румунську мову, тоді ж почала перекладати оповідання М. Коцюбинського та Ю. Косача.
Виграла конкурс газети «Українська трибуна». А в 1948-му одружилася з Олексою Горбачем — колишнім хорунжим Української дивізії, студентом-славістом Українського вільного університету.
Народження двох дочок — Катерини й Марини та сина Марка, часті переїзди не сприяли систематичній викладацькій праці. З 1956 року родина мешкала у місті Марбург, а з 1959-го — у Франкфурті-на-Майні.
Там Горбач завершує антологію української прози І половини ХХ століття «Синій листопад» (1959).
А також видає дослідження з історії українсько-румунських, українсько-німецьких літературних взаємин («Ольга Кобилянська і німецька культура», 1967), пише десятки статей до «Нового Кіндлерівського літературного лексикону» (Kindlers Neues Literatur Lexikon).
Перекладає німецькою мовою твори М. Коцюбинського Fata morgana (1962), «Тіні забутих предків» (1966), Г. Хоткевича — «Камінна душа» (1968), новели В. Стефаника «Злодій», «Вістуни», також «Лісові казки» (1965), твори В. Винниченка, М. Хвильового, Г. Косинки, О. Довженка, В. Дрозда, Є. Гуцала та інших.
У 1960–1973 роках Анна-Галя Горбач організувала і провадила Суботню школу в українській громаді, навчала дітей емігрантів читати й писати українською.
Популяризувала українську літературу в Німеччині, виступаючи з доповідями на наукових конгресах, пишучи статті для преси й наукових видань. Вона була членом-кореспондентом Наукового товариства ім. Т. Шевченка від 1966 року.
Наприкінці 60-х років пані Горбач підготувала другу антологію, до якої увійшли і твори шістдесятників (зокрема, В. Симоненка, І. Драча, Ліни Костенко, Григора Тютюнника та інших). У зв’язку з цим виданням літераторка приїжджала до Києва, аби отримати підтримку Спілки письменників України.
Однак СПУ висунула вимогу познімати твори деяких авторів, що, звісно, не могло знайти розуміння з боку авторки. Тоді ж Анна-Галя познайомилася з І. Світличним, І. Калинцем, В. Чорноволом, М. Лукашем, Г. Кочуром.
Антологія «Криниця для спраглих» вийшла друком у 1970 році в Тюбінгені. Ця праця дістала схвальні відгуки на Заході, а ось в Україні отримала звинувачення в антирадянській спрямованості.
Коли ж Україною прокотилася хвиля арештів 1972 року, Горбач вступає до німецької секції Міжнародної амністії, ставши головним дорадником групи з питань Східної Європи і основним постачальником інформації про правозахисний рух в Україні та репресії проти правозахисників і діячів культури.
Так Анна-Галя Горбач, зокрема, опублікувала матеріали і літературні твори М. Руденка, Є. Сверстюка, В. Стуса, В. Мороза, В. Марченка, В. Чорновола та багатьох інших репресованих дисидентів.
Завдяки її клопотам побачили світ розповіді Д. Шумука та Є. Грицяка про повстання у Норильську 1953 року. Публікувала правозахисниця також матеріали про діяльність репресованої Української греко-католицької церкви. Інформувала світову громадськість про політичні репресії в Україні, неодноразово виступала з інформативними доповідями у Німеччині, Швеції, Норвегії, Швейцарії та інших країнах. Організовувала протестні кампанії на захист в’язнів совісті.
Саме завдяки Горбач у серії інституту Kuratorium Geistige Freiheit була започаткована підсерія Literia Ukraina Samwydaw, для якої вона переклала німецькою мовою понад 100 документів та самвидавних художніх текстів.
Також пані Горбач написала політв’язням сотні листів і поштівок, знаючи, що більшість їх не будуть вручені адресатам. Засланцям власноруч посилала у Сибір бандеролі й пакунки з одягом, продуктами.
У кінці 1977 року вона долучилася до Німецько-українського товариства «Райн-Некар», через яке організовувала допомогу молодим українцям, котрі бажали здобути вищу освіту. Пізніше організовувала там допомогу дітям Чорнобиля, тижнями утримувала їх у своєму домі, влаштовувала у німецькі родини.
У добу гласності та з проголошенням незалежності Горбач організовує виступи багатьох українських письменників у Німеччині, зокрема Ю. Андруховича, В. Кордуна, видає їхні твори німецькою.
В останні роки з’явилися два видання книжки Die Ukraine im Spiegel ihrer Literatur («Україна у дзеркалі її літератури») зі змістовним розділом «Гете у житті і творчості Василя Стуса», а також із міркуваннями про опрацювання українських тем у таких німецькомовних авторів, як Леопольд фон Захер-Мазох та Карл Еміль Францоз.
Разом із чоловіком вона заснувала 1995 року видавництво Brodina Verlag (за назвою рідного села), де видавала перекладні твори української літератури й присвячені їм дослідження, важкодоступні пам’ятки української писемності та дослідження з мови й літератури.
Похована щира патріотка пані Горбач на цвинтарі у селі Райхельсгайм-Берфурт поруч із чоловіком. Її самовіддана праця в ім’я України була відзначена — членством у НСПУ (1993), премією УАНТІ ім. В. Стуса (1993), премією ім. І. Франка (1994), Міжнародною літературно-мистецькою премією ім. О. Теліги (2009).
Літератор і громадський діяч була нагороджена президентом Німеччини «Хрестом Заслуги на стяжці» (2006), українським орденом княгині Ольги (2006).

Ярослав ШЛАПАК, Укрінорм