— Пані Олено, слухаючи Вас, так і хочеться сказати, що у красивої людини красиве все: зовнішність, душа, голос... Як, коли і де Ви обрали музику, пісню? Чи навпаки?
— Народилась я у славному місті корабелів — Миколаєві. Батьки мої — прості інженери. Щоправда, бабуся Марія по маминій лінії була дуже співучою. Ніяких консерваторій вона не закінчувала, але ж у неї було чудове сопрано.
Попри те що мала шестеро дітей, співала в церковному хорі. Мені пощастило мати з нею багато бесід. Вона чудово розумілась у вокалі, музиці, голосі. Дуже багато знала пісень...
Я ж самостійно вступила до музичної школи. У звичайній середній школі пройшла прослуховування. Сказали: «Приходьте! У Вас є голос!» З радістю повідомила мамі новину. Із задоволенням вчилася по класу фортепіано. Того прагнула моя душа.
Згодом вступила до музичного училища — клас хорового диригування. Окремого факультету з вокалу не було, але сам предмет був на чудовому рівні. Вважаю, що більшість із того, що вмію, — закладено в училищі. У групі нас було шестеро — до кожного індивідуальний підхід.
Приїхавши до Києва, спершу закінчила Університет культури, а потім консерваторію. Маю спеціальності хормейстера та вокаліста. Вокал мені викладала прекрасний педагог Ірина Степанівна Колодуб. Безмежно вдячна і чудовому викладачу камерного співу Зої Юхимівні Ліхтман. Щастило мені на добрих людей.
— Пані Олено, щойно Ви отримали відзнаку «Жінка нової ери». Що відчуваєте? Як ставитеся до подібних нагород?
— Насамперед — це моральне задоволення. Звісно, приємно, коли твоя праця помічена й пошанована. До речі, відзнаку вручили саме у день мого народження. Я не вперше свій день народження зустрічаю на сцені — дарую людям свято.
— У Вас дуже насичений творчий графік...
— Так, зараз маю цікавий творчий проект — сольні концерти у філармоніях України. Концерти вже відбулися в Тернополі, Чернівцях. Особливо затишно почувалась у Львівському будинку органної та камерної музики.
Заплановано концерти у Волинській обласній філармонії, Полтавській, Херсонській, Закарпатській. Нещодавно мала виступ у рідному Миколаєві. У нашому Музичному коледжі є чудовий симфонічний оркестр, який складається з викладачів та студентів. Я не вперше співаю з ними. Прекрасно грають найкращі учні, випускники коледжу.
— Коли Ви, пані Олено, відчули перший успіх, перемогу?
— Можливо, то був 1989 рік... Я навчалася в Музичному училищі в Миколаєві. В газеті побачила оголошення. Йшлося про відбір і прослуховування на перший Фестиваль «Червона рута».
На той час то було щось новеньке. Це сьогодні нікого конкурсами й фестивалями не здивуєш. Отож підготувала дві пісні — одна з них була «Водограй» Володимира Івасюка.
Саме там я познайомилася з молодою й мало кому знайомою Іриною Білик. До слова, їй припала до душі моя сукня. А найголовніше — я познайомилася з Назарієм Яремчуком. Ця людина була для мене недосяжною, десь на Олімпі. Мабуть, це були найяскравіші враження, які допомогли повірити, що в житті можна досягти успіху своїм талантом, працьовитістю.
— Вам частенько доводиться отримувати компліменти щодо прекрасного голосу. Це підсилює Ваш творчий настрій?
— Подібні компліменти приймаю від людей, яким довіряю. Приймаю навіть критичні зауваження, які допомагають покращити майстерність, рухатися вперед. Коли ще була стажеркою в Національній опері в Україні, до нас приїжджала світова зірка — італійська співачка Лучана Серра (сопрано). Дотепер завдячую їй за високу оцінку моєї творчості й, зокрема, голосу.
— Ви досить часто виступаєте перед воїнами АТО...
— Так, це найщемливіші і найвідповідальніші моменти. Пригадався момент із виступу. Зазвичай на концертах більше хлопців, а то раптом молода й красива дівчина у візку без ноги. Її супроводжувала мама. Але як вони трималися! Комплексуємо скоріше ми. А вони сильніші, оптимістичніші, живуть повноцінним життям, не впадають у відчай. Саме вони нас запевняють, що перемога за нами.
— Пані Олено, Ви удостоєні відзнаки «Посол миру», одна з тих, хто несе відповідальність за відновлення миру.
— Можливо, трохи пафосно скажу, але моя праця спрямована на все добре і світле, що сприяє укріпленню миру в Україні й на всій Землі. Я багато даю благодійних концертів. А ще — багато подорожую.
Минулого року взяла участь у 100-річчі болгаро-українських дипломатичних відносин. Запросило на захід Посольство Болгарії. Окрім мене, участь взяли ще три тенори з Болгарії. Був чудовий спільний концерт. Кілька років тому мала честь першою серед українських оперних співачок представляти Україну в Палестині.
Власне, де б не була, з гідністю представляю Україну. Торік була запрошена в Чорногорію як член журі Міжнародного дитячого музичного конкурсу. Приємно було, що перше місце посіла Анна Коротка з України.
— Свого часу Ви стали володаркою титулу «Жінка року» в номінації «Митець року». Від жінки так багато залежить у суспільстві?
— Так, від жінки багато залежить. Насамперед від неї дароване життя. Від жінки, її мудрості залежить, як буде розвиватися сім’я, як будуть виховуватися діти, як буде збережено мир у сім’ї і як усе це вплине на більші масштаби — міста, країни. Жінки сьогодні займають високі соціальні позиції. Жінка не може бути руйнівником. Саме жінці дарована мудрість від природи.
— Пані Олено, зараз Вас часто можна почути в різних залах, на різних сценах, Богу дякувати. Як підбираєте репертуар?
— Я співаю не тільки оперні арії. В моєму репертуарі романси, українські сучасні композиції й обробки народних пісень. А ще працюю в напрямку неокласики. Це — поєднання якісної естради і класики. В цьому напрямку працюють Лара Фабіан, Алессандро Сафіна, Андреа Бочеллі. Це ще одна сторінка мого життя й мого репертуару.
Намагаюся, щоб репертуар був різноплановим. Комусь, приміром, важко сприймати лише арії. Отож додаю романси, українські народні пісні. Неймовірне задоволення отримую, коли аплодує зала, про ті відчуття не розкажеш словами. Це потрібно для творчої душі.
— Ви співаєте багатьма мовами. До речі, якою легше співається?
— Звісно, рідною, солов’їною, українською. Хоча чудова й мелодійна італійська. Коли співала французькою, консультувалася з багатьма викладачами, а уроки мені свого часу давала навіть сама дружина Надзвичайного і Повноважного Посла Франції.
— Чим займаєтеся на дозвіллі?
— Дуже люблю мандрувати. Коли трапляється нагода, подорожуємо з донькою. Минулого року були в Іспанії, Греції, Чорногорії. Люблю відкривати для себе нові країни, звичаї, культуру.
А ще одне з моїх захоплень — кулінарія. Дуже люблю готувати. Іноді цей процес мені нагадує музику. До пропонованих рецептів намагаюся додати щось своє. Обожнюю квіти. Але ж мої підвіконня не гумові, доводиться роздаровувати вазони. Переважають орхідеї, фіалки.
— Що б хотіли побажати для себе, для близьких?
— Якось і не замислювалася. Ніби все, чого прагнула й хотіла, — маю. Намагаюся радіти найменшій приємній дрібниці. Мене може порадувати й надихнути, наприклад, зустріч із цікавою людиною. Радію, що оточують люди, які мене розуміють. Дуже хочу, щоб був мир у рідній Україні.