Вони, нагадаю, увійшли до столиці України 19 вересня і вже наступного дня приступили до реалізації плану Гітлера щодо повного винищення євреїв. Правда, спочатку розстріляли понад 700 пацієнтів психоневрологічної лікарні ім. Івана Павлова, яка, до речі, і сьогодні розташована неподалік урочища. А 27 вересня комендант міста видав наказ, у якому було сказано:
«Наказується всім жидам міста Києва і околиць зібратися в понеділок дня 29 вересня 1941 року до год. 8 ранку при вул. Мельника — Доктерівській (коло кладовища). Всі повинні забрати з собою документи, гроші, білизну та інше. Хто не підпорядкується цьому розпорядженню, буде розстріляний. Хто займе жидівське мешкання або розграбує предмети з тих мешкань, буде розстріляний».
Люди не знали, що кати «евакуюють» їх на той світ. Тому охоче виконували отримане розпорядження, сподіваючись, що їх відправлять у глибокий тил — подалі од війни. Та коли почали прибувати на північну околицю Києва, їх збирали в групи і організованим порядком вели до урочища, не забувши відібрати їхній крам.
«У 1941му мені виповнилося 8 років, але я і досі пам’ятаю довжелезні колони людей з невеличкими вузликами, — розповідала автору цих рядків киянка Марія Антошець. — Вони рухалися нашою вулицею, а на роздоріжжі з нинішньою Дорогожицькою були встановлені оповиті колючим дротом протитанкові «їжаки».
Людей, які опинялися за ними, німці вже не випускали назад. Моя мати випадково стала свідком гітлерівських злодіянь і бачила, як вони їх роздягали, вишиковували в шеренги, і кілька десятків автоматників починали поливати нещасних свинцем. Людей охоплювала істерика, вони несамовито кричали. Тож німці, аби заглушити їхні крики, вмикали музику, особливо військові марші».
А ось як згадувала ті страшні події Діна Вассерман — актриса Київського лялькового театру:
«Перед очима моїми людей роздягали, били, вони істерично сміялися, мабуть, божеволіли, ставали за кілька хвилин сивими. Немовлят виривали в матерів і кидали вгору через якусь піщану стіну, усіх голих шикували по двітри людини та вели на якесь узвишшя до піщаної стіни, в якій були прорізи. Туди люди входили й не поверталися».
Вина нещасних полягала лише в тім, що вони були євреями, яких так ненавидів Гітлер, хоча і в його жилах, як стверджують деякі історики, теж текла єврейська кров. Розстріли продовжувалися аж до визволення міста.

«Спли­ваю кро­в’ю, але не зра­джу... дру­зів»
Бабин Яр у світі здебільшого відомий як місце масового винищення єврейського населення столиці України. Насправді ж він став великою братською могилою для людей багатьох національностей, які на той час волею долі опинилися в цьому місці. Серед тих, хто знайшов тут останній притулок, є чимало представників національновизвольного руху, більш відомих тоді як українські націоналісти.
Зокрема, в лютому 1942го тут загинуло подружжя Теліг — Олена і Михайло, провідний член Організації українських націоналістів (ОУН) ДомазарДіброва, який, перебуваючи в камері Лук’янівської в’язниці, кров’ю написав: «Спливаю кров’ю, але не зраджу таємниці друзів». Загалом у 1941–1943 роках тут знищили 621 члена ОУН. Ось і вір твердженням нинішніх російських пропагандистів про «тісну співпрацю українських націоналістів і німецьких фашистів»!..
У Бабиному Яру фашисти розстріляли православного архімандрита Вишнякова та протоієрея Павла, відомого на той час поетазакарпатця Івана Ірлявського, представників інтелігенції Івана Кошика, Романіва та Сиченка, проректора Київського політехнічного інституту, учасника визвольних змагань 1917–1919 років Тодота Чередниченка.
Усі вони належали до різних верств населення, сповідували різні політичні і релігійні погляди, але любили Україну, і тому становили для ворога неабияку загрозу. Наприклад, архімандрит Олександр восени 1941го звернувся до киян зі словами:
«Фашистські розбійники напали на нашу Батьківщину... Церква Христова благословляє всіх православних на захист священних границь». Наступного дня його схопили гестапівці і відразу ж доправили до Бабиного Яру. Тут, як згадували потім очевидці, які зуміли вирватися з цього пекла, його роздягнули, прикрутили колючим дротом до хреста й підпалили. Після цього палаючий хрест з людиною штовхнули в яр...
У скількох червоноармійців, підпільників обірвався тут земний шлях! Цього ми вже ніколи не дізнаємось. Але відомо, що серед розстріляних — сотні полонених Сирецького концтабору, матросів Дніпровської флотилії, які чинили ворогу завзятий опір. Загалом за час панування в місті німці знищили тут від 70 тис. до 200 тис. чоловік: цифри тому різняться, що серед українських та закордонних істориків і досі немає одностайності щодо кількості знищених у цьому місці людей.
Правда, до рук радянських спецслужб потрапили дані айнзацгрупи «Ц» — спеціального загону карателів, до якого входили представники німецької поліції, СД і СС. Вони свідчили, що лише протягом 29–30 вересня було знищено 33771 особу. При цьому фашисти не враховували дітей до трьох років, яких теж тут розстрілювали! А також ромів, знищивши в перші дні масових розстрілів 5 їхніх таборів, кожен з яких налічував сотні людей. Тож, зважаючи на ці цифри, кількість жертв Бабиного Яру обчислюється сотнями тисяч...

Укра­їн­ці — пра­вед­ни­ки сві­ту
Російська пропаганда робить усе, щоб скомпрометувати українців, особливо їхні дії в роки Другої світової. Зауважу, що, попри всі їх старання, переконливих доказів участі українців у винищенні єврейського населення так і не знайдено. Натомість вистачає чимало доказів того, що українці в роки війни врятували чимало євреїв.
Про це, наприклад, ішлося і на одній із міжнародних конференцій, присвячених цій проблемі, де, зокрема, зазначалося, що саме завдяки нашим співвітчизникам було врятовано тисячі представників єврейського народу. За словами Ігоря Щупака, директора Всеукраїнського центру вивчення Голокосту «Ткума», при цьому вони ризикували власним життям.
— Якщо голландець чи датчанин рятував єврея у Західній Європі, він наражався на небезпеку штрафу чи арешт на кілька тижнів, — розповів пан Ігор. — Через нацистську расову політику та особливе ставлення до слов’ян, якщо українець рятував єврея, то знищували цього українця і всю його родину разом із дітьми.
Україна посідає четверте місце у світі за кількістю праведників народів світу, хоч наші дослідження почалися лише від 1991 року, а Голландія, Польща, Франція, які нас випереджають у цьому сенсі, почали займатися ними відразу після війни. У нас справді вдесятеро більше людей рятувало євреїв, ніж маємо зараз праведників народів світу.
Митрополит Андрей Шептицький, блаженний Омелян Ковч, родина Глагольєвих, прості люди, атеїсти чи комуністи, віруючі чи ліберали — це люди, які здійснили подвиг, рятуючи людські життя інших і ризикуючи при цьому власним.

Вша­ну­ван­ня пам’­яті за­гиб­лих
Ще не відгриміли останні залпи Другої світової війни, як у березні 1945го влада Української РСР ухвалила постанову «Про спорудження монументального пам’ятника на території Бабиного Яру». Та поки вишукували кошти, у 1948му Сталін ініціював антисемітську кампанію під гаслами на кшталт боротьби з космополітами. Оскільки під ними розумілися євреї, то про пам’ятник «забули».
Щоправда, в колах інтелігенції ця тема мусувалася, але результатів не приносила: влада не забороняла, проте нічого й не робила для увічнення пам’яті загиблих. Та 29 вересня 1966 року — з нагоди початку масових розстрілів — тут зібрався стихійний мітинг. На ньому виступили відомі діячі культури, письменники, зокрема Іван Дзюба, Віктор Некрасов. Віктор Некрасов, зокрема, сказав:
— Так, у Бабиному Яру були розстріляні не тільки євреї, однак тільки євреї були розстріляні тут лише за те, що вони були євреями. Тож коли ми віддамо їм данину шани, данину пам’яті?
Тоді ж, у 1966му, після того, як над нею добре «попрацювала» цензура, була надрукована книга Анатолія Кузнецова «Бабин Яр» — романхроніка одного з найстрашніших в історії людства злочинів. Надрукували її і за кордоном, тому про трагедію Бабиного Яру змушені були заговорити на найвищому державному рівні, відкривши у 1976му, нарешті, пам’ятник.
За часів незалежної України в Бабиному Яру встановили пам’ятні знаки, які нагадують про розстріляних пацієнтів психіатричної лікарні і архімандрита Олександра, закатовану гестапівцями київську підпільницю Тетяну Маркус і українських націоналістів, зокрема Олену Телігу, а також про поневіряння вивезених до Німеччини на примусові роботи українців.
У 2007 році створено історикомеморіальний заповідник «Бабин Яр», який у лютому 2012го набув статусу Національного. У вересні 2016го виповнюється 75 років від початку масових розстрілів у Бабиному Яру. Президент України, «з метою увічнення пам’яті про одну з найтрагічніших сторінок Голокосту — масове вбивство євреїв Києва, вшанування жертв злочинів, скоєних нацистами під час окупації столиці України» — видав указ, яким передбачено проведення низки заходів.
Зокрема, передбачається проведення Міжнародної наукової конференції, присвяченої цим сумним роковинам, проведення у Бабиному Яру панахиди за невинно убієнними тощо.
Практично завершується реконструкція і облаштування самого Національного історикомеморіального заповідника, у тому числі двох алей — Алеї праведників і Алеї мучеників. Для цього з Київського міського бюджету виділено понад 30 мільйонів гривень.
Сергій ЗЯТЬЄВ