Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
П'ятниця Сiчень 24, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 30 Вересень 2016 20:41

Юрій Блінніков: господь допомагає лише працьовитим

Rate this item
(0 votes)

Наш гість — Юрій Блін­ні­ков, ком­по­зи­тор, пі­аніст, ла­уре­ат Між­на­род­но­го кон­кур­су ар­тис­тів ес­тра­ди, член жу­рі Між­на­род­но­го кон­кур­су «Сло­в’ян­ський ба­зар».
Пер­шим йо­го вчи­те­лем бу­ла рід­на ба­бу­ся — Пав­ла Іва­нів­на Ор­лі­на, яка по­хо­ди­ла з ві­до­мо­го дво­рян­сько­го ро­ду Ор­лі­них.
З шес­ти­річ­но­го ві­ку Юрій Блін­ні­ков на­вчав­ся у ві­до­мо­го му­зи­кан­та Ми­ко­ли Силь­ван­сько­го.
Піс­ля 8-го кла­су був за­про­ше­ний до шко­ли для осо­бли­во об­да­ро­ва­них ді­тей при Ки­їв­ській кон­сер­ва­то­рії, де на­вчав­ся у кла­сі фор­те­пі­ано у про­фе­со­ра Ві­та­лія Сєч­кі­на, пе­ре­мож­ця Між­на­род­но­го кон­кур­су пі­аніс­тів у Бер­лі­ні у 1951 р.
За­кін­чив ас­пі­ран­ту­ру при Ін­сти­ту­ті іме­ні Гнє­сі­них (Мос­ква) під ке­рів­ниц­твом Іго­ря Бри­ля, на­род­но­го ар­тис­та Ро­сії, джа­зо­во­го пі­аніс­та та ком­по­зи­то­ра.
Ав­тор по­над 300 пі­сень. Пра­цює з ві­до­ми­ми по­ета­ми і ви­ко­нав­ця­ми.

— Юрію Олександровичу, цікаво дізнатися, хто Вас формував у Київській консерваторії?
— Відразу хочу зазначити, що музиканти завжди відрізнялися вільнолюбством. Були серед викладачів відверті опозиціонери і навіть дисиденти.
Ось, наприклад, блискучий піаніст Всеволод Топілін. Він очолював кафедру спеціального фортепіано, вільно володів французькою і німецькою мовами. Син генерала Білої армії, який загинув у боротьбі з більшовиками, Топілін був змушений приховувати своє походження протягом усього життя.
Після закінчення в 1929 році Харківської консерваторії в класі видатного піаніста європейського масштабу Павла Луценка він здійснив успішні гастролі по Україні. У 1930 році почалися спільні концерти Топіліна і скрипаля Ойстраха. Майстерність Топіліна справила особливе враження на юного Святослава Ріхтера і вплинула на його рішення стати піаністом-солістом. Після війни Сталін запроторив Топіліна в концтабори на довгі роки.
Ось така особистість нас навчала. А ще професії навчали такі видатні піаністи, як Олександр Александров і Дмитро Башкіров, митці світового рівня.
Особисто мене вів професор Віталій Васильович Сєчкін, піаніст, композитор, лауреат міжнародних конкурсів, педагог, музично-громадський діяч. Він отримував безліч запрошень до гастрольних поїздок і з незмінним успіхом виступав майже в усіх містах колишнього СРСР, а також за кордоном — у Польщі, Чехословаччині, Італії, Албанії, Франції тощо. Невипадково він був постійним членом журі міжнародних конкурсів.
Звісно, згадаю ректора — Андрія Яковича Штогаренка, народного артиста СРСР, Героя Соціалістичної Праці. Він коли мене бачив, завжди примовляв: «Синку, синку...» і гладив по голові.
Ще раз підкреслю, в нашій музичній сім’ї немає снобізму і гордині.
— Ви закінчували консерваторію як піаніст? Не як композитор?
— Як піаніст. Річ у тім, що на композиторський факультет брали після закінчення інструментального курсу (клас скрипки, фортепіано, баяна, флейти тощо) чи то теоретичного факультету. До Спілки композиторів просто музикантів не приймали, така доля спіткала, наприклад, Володимира Івасюка, Степана Сабадаша. Чимало талановитих композиторів, відомих у світі, не удостоїлися честі стати членами Спілки.
Принагідно пригадую такий епізод. Відомий поет, автор багатьох пісень Микола Сингаївський, мій добрий приятель, на вірші якого я теж писав, якось сказав: «Підемо до Спілки композиторів на Пушкінську. Щоб посміятися».
Заходимо. На столі стоїть досить відомий композитор, прибиває плакат «Хай живе Перше травня!». Сингаївський штовхає мене в бік, каже: «Зараз сміятимешся». Звертається до композитора: «Здрастуй, Васю!» — «О, Миколо Федоровичу, здрастуй, здрастуй». — «Васю, коли ти вже пісню допишеш? Два роки минуло». — «Оце я коду маю зробити, два такти залишилось. Треба ще помізкувати». Отак писав пісню два роки член Спілки композиторів. Не всі, звичайно, так «працювали».
— Домучити пісню — це ж великий розумовий процес.
— Цирк. У нашому житті комедій багато.
— У що потрапили після консерваторії?
— Ще навчаючись у консерваторії, я вже працював в Оперному театрі концертмейстером, у балетній трупі. Пам’ятаю, що головним концертмейстером театру був Яків Палієв, директором балетної трупи — Микола Степаненко. На роботу приймали на конкурсній основі, прийшло чоловік п’ятнадцять. Палієв поставив переді мною ноти «Лускунчика» Чайковського, сторінки перегортав, а я з листа грав. У підсумку тільки мене і взяли.
— З ким із корифеїв спілкувалися? Кого бачили?
— Усіх перебачив, ходили одними коридорами. Тоді працювала золота плеяда: Юрій Гуляєв, Микола Кондратюк, Дмитро Гнатюк, Костянтин Огнєвий, Гізела Ципола, Євгенія Мірошниченко, до речі, душа-людина, проста, енергійна...
— А Солов’яненко?
— І Анатолія Солов’яненка бачив. Він якийсь тихий був завжди. Сам по собі. Нині його син режисер Анатолій керує Оперним театром.
Після аспірантури я працював 12 років в естрадно-цирковому училищі, яке містилося на звороті Держцирку, де я згодом працював піаністом в оркестрі. І писав музику: інструментальні п’єси, академічні твори, пісні. До написання пісень ставився дуже відповідально. Я завжди вважав так: пісня — це музично-драматичний твір, який за три хвилини має розповісти іноді про ціле життя.
Це, можливо, найскладніша з музичних форм. В симфонії ти можеш розтікатися думкою по древу, а в пісні маєш показати приголомшливу суть людського життя, яка перебуває на зламі ситуації, будь то кохання, радість, трагедія... Гранично ємна лаконічність.
— Як давно творите пісні?
— Перші пісні я написав в десятирічному віці. Зрозуміло, вони були ще примітивні. А потім пішло-поїхало шляхом удосконалення. Зустрів чудових поетів: Анатолія Драгомирецького (з ним написав понад 30 пісень), Володимира Кудрявцева, Миколу Сингаївського...
Пам’ятаю, як репетирував «Скрипки Черемоша» з Дмитром Гнатюком в Оперному театрі, це — дивовижний співак і артист. Річ у тім, що в пісні має бути суцільна органіка — поєднання музики, слів і вокалу. Якщо немає одного з компонентів, пісню народ не сприйме. Повторюю, це дуже важкий жанр. Не треба плутати з профанаціями типу «Ты целуй меня везде» або «О боже, какой мужчина», від яких через невеликий період істерії самі ж слухачі позбавляються, як від сміття.
Нині компонують різну нісенітницю, що складається з трьох нот і чотирьох слів. Ну як тут не сумувати за художніми радами! Пам’ятаю, як прискіпливо відсівала бездарну каламуть худрада в Спілці композиторів під керівництвом чудового композитора Володимира Губи.
По-перше, клавір треба було надати, а це передбачає музичну грамотність. Це не кнопку натиснути на синтезаторі і чогось там настукати. Рівень естрадного пісенного мистецтва дуже впав. Втішає, що з народниками у нас усе гаразд, фольклор — чудовий.
— Одна справа — написати вдалу пісню, але має ще пощастити з виконавцем. Один може пісню угробити, інший — підняти її на недосяжну висоту. З ким Вам пощастило плідно співпрацювати?
— Мої пісні співали ансамбль «Кольори Закарпаття», Віктор Шпортько, Микола Гнатюк і Дмитро Гнатюк (вони, до речі, не родичі), Євгенія Мірошниченко — з нею і хором хлопчиків приготували пісню «Кривава рана на землі» для телебачення.
— А що за людина Микола Гнатюк?
— Творчу кар’єру він розпочав в ансамблі «Мы — одесситы». Гастролював із найстарішим у СРСР ВІА «Дружба».
Успіх випадкового запису з оркестром Ростислава Бабича та телегенічність досить швидко зробили його бажаним гостем у телестудіях — з екрана зазвучали «Девчонка из квартиры 45», «Крылья удачи», «У веселого клена», «Если город танцует».
Між іншим, Ростислав Бабич керував дуже гідним Держоркестром радіо і телебачення. Завжди ходив у великих чорних окулярах, оскільки у нього одного ока не було. Коля Гнатюк якийсь час жив у нього, ночував на розкладушці. Наполегливою, чудовою людиною виявився. З піснею Раймонда Паулса «Танец на барабане» в 1980 році посів перше місце на фестивалі Інтербачення в Сопоті. Звідтоді пішов угору.
— А якою людиною був Дмитро Гнатюк?
— Завжди доброзичливим, чуйним. Іноді під час наших репетицій він за рояль сідав, непогано грав. Знімав піджак, енергію випромінював. Він життя любив, жив мистецтвом, воно його, можна сказати, поглинуло. Прекрасна людина.
Взагалі, в нашій музичній сфері рідко трапляються паршиві люди. Чому? Одну спільну справу робимо. А Дмитро Михайлович — корифей опери. Який у нього тембральний голос! Він їм володів дивовижно, які мелізми! Він ніжно ставився до своєї професії. Поганій людині в мистецтві просто не вижити. Мистецтво робить особу м’якішою, людянішою, я не зустрічав серед колег негідників.
— Але бич людей мистецтва — багатоженство і пияцтво. Класичний приклад — Юрій Гуляєв.
— Юрій Гуляєв бабієм не був, у нього інша біда була, велика. Син був хворий на голову. Це було страшною трагедією для Юри. Ця обставина його сильно підкосила.
З іншого боку, багатьох збивала з ніг слава. Особливо фуршетами і званими заходами. Багато хто хотів бачити Гуляєва у себе в гостях. «Випий, заспівай!..» Хтось витримує, а хтось — ні. Багатьох через це в живих немає... Чимало музикантів просто згорали. Ось був у мене в близьких товаришах чудовий композитор Іван Голяк. Мелодист блискучий. Його вбили за каламутних обставин. Або джазмен-гітарист Володя Усик...
— Занадто рано пішла з життя Євгенія Мірошниченко, вона фанатично віддавалася співу, потім педагогіці, мріяла створити свій оперний театр.
— Світового класу співачка. У житті вона була дуже енергійною, ініціативною, як кажуть, бій-баба. Грім і блискавка. Характер у неї був такий. І в той же час була компанійська, розуміла людей, не хизувалася. Проста, чудова людина. А організатор який! А педагог! У консерваторії у неї був великий клас вокалістів.
— Я знаю, Ви як піаніст і композитор схильні до джазових імпровізацій. З ким із джазових музикантів Вам пощастило працювати?
— О-о-о... Перш за все це диригент оркестру Держцирку Марк Резницький. Він входив до трійки кращих джазових саксофоністів світу. Уявляєте? Я працював з ним. У його оркестрі було чимало музикантів європейського рівня, це фактично був провідний джазовий колектив України. У Донецьку була потужна джазова школа, в Дніпропетровську, Одесі, Львові.
До речі, першим моїм оркестром був колектив, який грав на танцювальному майданчику. Тоді це було дуже серйозно і в оркестрі було зайнято чимало музикантів. Я грав на роялі і потім цим колективом керував. Мої колеги були старші за мене на 10–15 років.
Директор школи виписав довідку, щоб мене пропускали «для підвищення рівня майстерності», тому що баба Шура, контролер у Будинку культури, курила «Біломор» і не пускала на танці молодших за 18 років. А я хоч і пацаном був, майже кожен день виступав, у штаті був, оркестровки писав, оскільки був вправніший за колег.
— Як охарактеризуєте стан справ у сучасній українській музиці?
— У нас є чудові академісти серед композиторів і виконавців. Є міцний джаз. Є рок і попса. Все це без загальної культури немислимо. А вона неймовірно падає, точніше, впала так, що я вже не знаю, коли постане. Це моя особиста думка.
— А в чім причина? Є ж і школи музичні, і училища, і консерваторії...
— Одна з головних причин — та, що раніше вступали не за гроші, а відбирали за талантом. Простий механізм. Чорне — біле. А тепер усюди все платно, в консерваторію елементарно може вступити будь-який нездара, бо балом правлять гроші.
Коли я працював в Естрадно-цирковому училищі, ми займалися серйозною селекцією. Шукали талановитих дітей по селах. Нині обдарованих людей багато, але вони не в змозі виїхати. Їм бракує грошей навіть на квиток. Але навіть якщо вириватимуться з тмутаракані, це культуру не врятує. Культуру формує інтелект суспільства. Загальна культура шкіл і вишів настільки стала низькою, що дивитися на це боляче і сумно. Плакати хочеться.
— Діти елементарно не знають імен видатних діячів культури і науки, не знають назв столиць. Безграмотні.
— Це — правда. Сердючкізм і поплавщина посилюються. Шоумени — це не культура. Чого вони навчать дітей? Дурницям своїм. Розумієте, для того, щоб мистецтво підняти, треба мати академічну культуру. Її дають сім’я і освіта. А що дадуть дитині батьки, які не здатні правильно розмовляти?
— А в якій сім’ї Ви росли? У чому варилися?
— Мій дідусь був священиком, бабуся, відповідно, була паніматкою. Чотири брати діда — всі священики. Репресували чотирьох. Тільки дядько Вася залишився живий. Мама — інженер-хімік на заводі, організувала хімічну лабораторію, була дуже грамотною людиною. Батько — колишній військовий, став простим робітником. Ось така моя сім’я. А в ній культивувалися читання, музикування.
Бабуся Павла Іванівна закінчила єпархіальне училище в Рязані. На трьох інструментах грала: на арфі, фортепіано і гітарі (викладала в училищі). Три мови знала. Природно, і мене навчала музиці. Розумієте, освіта іншою була, рівень — фундаментальний.
— На українській естраді нині диктують моду Святослав Вакарчук, Олег Скрипка, Олександр Пономарьов, Тіна Кароль, Злата Огнєвич, Джамала... Вони визначають рівень нашої естради. Може, не так усе й погано?
— Таланти є, імен мало! Мені здається, у нас найталановитіша країна. Москва стількох забрала! Наші по всьому світу розсіяні. Україна — це просто інкубатор, акумулятор, джерело талантів. Але генофонд у середині країни нікому не потрібен. Про таланти, виявляється, ніхто не думає. А їх слід культивувати.
Світом треба їздити, показувати таланти. І на цих зразках виховувати дітей, давати їм хід. Ось дитина слухає по телебаченню, скажімо, Вакарчука або Огнєвич, які добре співають. А потім дитина приходить до музичної школи, а їй там відбивають бажання не те що співати і грати на інструменті, вона бачити не хоче все це. Система навчання в музичних школах застаріла. Це зовсім окрема розмова.
Про загальноосвітні школи не казатиму, я там не буваю. Але знаю вочевидь, що коли зі школи виходять учні різних класів, вони матюкаються майже всі. Ось вам показник інтелекту і моральності. Зате уроки співу звели до мінімуму, співати вже просто не вміють.
— А у Вас творчий ренесанс. Ви активно пишете пісні. Мотивація? Причини?
— Так, причини є. Бігти по дорозі життя залишилося не так уже й багато. Треба поспішати працювати. Висловитися, залишити. У мене ж є діти, внуки, вони мають пишатися мною. І врешті-решт, досить класти в стіл свою музику. Закінчую новий альбом.
— Але ж пісні потрібно просувати, продавати, виконувати, вони мають звучати в ефірах, на сценах, в Палаці «Україна».
— Це обов’язково буде, я навіть не сумніваюся. Річ у тім, що матеріал дуже серйозний, вартісний. Наприклад, серед співавторів — Максим Рильський, я написав серед іншого пісні «Марина» і «Яблуня».
Планів багато. Було б здоров’я. Втім, коли є плани — життя триває, бо Господь бачить, що людина ще не все завершила і йде їй назустріч.
Володимир КОСКІН, фото автора

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».