— Па­не Юрію, якою мі­рою змі­нив­ся Ваш по­гляд на ці­лі і зав­дан­ня фо­то­мис­тец­тва, як­що бра­ти Ваш по­ча­ток і ни­ніш­ній час? На­ві­що Ви за це взя­ли­ся то­ді? Для чо­го фік­су­єте ми­ті жит­тя те­пер?
— Спочатку загальне міркування. Я думаю, що то велика дурість — запитувати людину, як би вона прожила життя, коли б випало це зробити заново. Вона ж думає, що проживає велике життя, тож зазвичай відповідає: я б нічого у своєму житті не змінила.
Насправді у мене сталося кілька переосмислень. Кожне п’ятиріччя відбувалась очевидна криза, так я це називаю, але це не означає, що обов’язково тягне вішатися, стрілятися тощо, просто якісь погляди, уявлення на світ не влаштовують, а нові ще не вироблені. У молодості я відчував себе цілковитим ідіотом, особливо перед дівчатами, я не міг говорити або патякав якусь нісенітницю...
— Але ж ску­тість час­то під­сте­ле­на опти­міз­мом мо­ло­до­сті...
— Наскільки я знаю, всі філософи були в молодості песимістами і скептиками, і я був із того ж тіста. Так, я любив життя, це абсолютно очевидно для мене, але в 30 років я добігався до стану самогубства. А в 35 подумав: «Померти треба гідно». Тобто слід усе-таки зробити щось вартісне. А в 40 я зрозумів: треба виживати. Як виживає весь український народ споконвіку.
На цій території люди ніколи не жили, вони весь час виживали, це доводить культура. До речі, немає жодного твору мистецтва (я, принаймні, не знаю) ні в літературі, ні в живописі, яке вичерпно показує і вчить, як треба жити. Фолкнер писав: «Найбільша трагедія людини — це коли вона не знає, хто вона така і де перебуває».
Тож людина, щоб жити, має замислитися. А якщо не замислюється, з нею роблять усе, що хочуть, і вона просто виживає, бо не має власної волі, власного вектора. А вектори достойних доль складаються у величезний український вектор: ми хочемо краще жити! Тому у нас відбуваються Майдани, які змінюють людей.
Отже, в 40 років я виживав. А в 45 народився! До того я п’ять років займався фотографією і народився в тому сенсі, що побачив у цій сфері діяльності свою нескінченність. Скільки б я не зробив, істина ще далі. Щоб не створив, ще далі розуміння, захоплення, невдачі, трагедії, все — попереду, немає обмежень. А от на роботі (а працював я кібернетиком) я відчував обмеження.
У 50 мені стало таланити через фотомистецтво говорити правду. Нехай інтуїтивну, маленьку, але правду. Тому вдавалося хоча б секунду прожити гідно, високо. В Японії на кладовищах можна побачити надгробки, де написано: «Жив 20 секунд», «Жив півхвилини», «Жив п’ять хвилин».
Якщо говорити в європейській традиції, то пошлюся на епоху Просвітництва, яка усвідомлювала, що таке людина. Епоха Просвітництва «вважала», що головне завдання людини і людства — це бути людяними. Нині про це забули. Нині на кону смертохрист і машина.
А в мені спалахнула жага стати людиною, тобто жити по-людськи. І повнота життя, повнота вражень може скластися лише в одну секунду. Сам принцип життя, породження нового — це все миті, це все удари блискавки, в цьому бере участь незрозуміла таємнича (певно, божественна) сила.
Власне кажучи, тільки тепер я абсолютно чітко відчув духовний зв’язок із Данте, який написав: «Земне життя пройшовши до половини, я опинився в похмурому лісі». А я, майже проживши життя, тільки тепер щось починаю розуміти. У мене є достатньо сил (нехай часу вже немає) піддати сумніву свої уявлення про світ і подумати про все самостійно. Це неймовірно складно, для цього справді треба пройти як мінімум сім кіл пекла. Щоб вибратися на райську стежку прозрінь.
Американець Амброз Бірс у своїй сатиричній книжці «Словник сатани» говорить: «Ми на дев’яносто відсотків складаємося з нічийних думок». Я, нарешті, прийшов до власних думок. Велика особистість і режисер Антуан Арто в 20-х роках минулого століття створив театр жорстокості, мається на увазі жорстокість по ставленню до самого себе. Це дуже жорстоко — йти в напрямку руйнування власних ілюзій.
— Навіщо?
— Для того, щоб знайти радість, яка живе в тобі. Для цього, я власне кажучи, фотографую, точніше, викрешую подив у намаганні зрозуміти, що таке життя і навіщо я живу.
— Цьо­го ро­ку від­бу­ли­ся Ва­ші гран­ді­оз­ні ви­став­ки «Ле­тю­чі кро­ни го­лу­бих де­рев...» і «Не­ви­ди­мо­му ві­ри­ти», які 30 ро­ків по­то­му від­об­ра­жа­ють Чор­но­биль­ську тра­ге­дію. У чо­му для Вас по­ля­гає ду­хов­на цін­ність пе­ре­жи­то­го чор­но­биль­сько­го до­сві­ду?
— Я працював в Інституті кібернетики, на заводі імені Корольова, де, власне кажучи, робили космічні кораблі, трудився, думаю, по-своєму успішно. Але відчув якусь межу. Як не напружувався, розумів: це, це, це я не зможу зробити. Математики бракувало, знання англійської мови. А ще в радянських реаліях діставала думка: «Автоматизувати безладдя неможливо».
У науці завжди є залізобетонна повторюваність матеріальних відповідей. А в мистецтві ми запитуємо: «Що таке життя? Що таке любов? У чому сенс життя? Як жити?» І кожна людина повинна відповісти сама. Від роботи в колективі я перейшов до індивідуальної праці, до індивідуальної етики. Подався за відповідями у фотомистецтво.
Але для остаточного рішення ще мала статися зустріч із Чорнобильською зоною.
Звідти з вахти приїхав знайомий, красномовно розповів про будні. Я подумав: «Розрахуюсь із кібернетикою і поїду туди». Це був кінець 1986 року. Влаштувався там на роботу як розробник системи прогнозування і радіаційного контролю.
Та коли потрапив на перше наукове засідання, то, м’яко кажучи, засмутився. Бо вже було закуплено зовсім не те обладнання, вся комп’ютерна база була непридатна для розроблюваної мною системи. З’ясувалося, що у нас вимірюють лише один-два показники, а, наприклад, у Франції апаратура вимірювала десятки показників радіаційного контролю та ще на відстань передавала.
А у нас нічого такого не було. Встановлювати якусь величезну махину заради вимірювання одного показника здавалося безглуздим. Але хтось із наших високих начальників заявив, що в Зоні вже діє система радіаційного контролю. МАГАТЕ відреагувало: «Покажіть».
Я зрозумів, що потрапив у «дурдом», в ситуацію повного бардака. А начальство спокійно сказало: «Ну-у, ми купили не ті машини (а за цим — злодійство і непрофесіоналізм), вони не призначені для контролю. Але ви зробіть свою систему контролю і ми потім під неї купимо те, що необхідно». Тобто запропонували одягнути штани через голову. Предметної наукової розмови не відбулося. Мене спіткало розчарування.
Та ось дали команду будувати пости контролю в Зоні, отже, ставити бетонні будиночки і встановлювати величезних розмірів трансформатори, які самі моторошно пожирали енергію для того, щоб живити, скажімо, один кіловат у Зоні. Це теж було свого роду злочином. Але я був радянською людиною, ентузіастом-подвижником.
— Пар­тія ска­за­ла: «Ви­ко­нуй!»
— Авжеж. І я виконував. Я подумав: «Якщо не можна встановити електроніку, будуватимемо пости контролю». У моєму розпорядженні був вертоліт. Якщо я телефонував і говорив: «Потрібно летіти», вертолітники були просто щасливі. Чому? Бо в Зоні одна година польоту зараховується за п’ять. А це і зарплата, і пенсія, одне слово, в п’ять разів більше грошей.
Угорі, щоб пустити пил в очі МАГАТЕ, вирішили будувати вертолітні майданчики. А серед лісостепу це надзвичайно дорога річ. За десятки кілометрів їдуть трактори та грейдери, розгрібають ґрунт, дорогу роблять. Потім везуть високоякісний бетон, який ішов на будівництво саркофага, і заливають у землю. Це просто золото, а не вертолітний майданчик.
Я став із цим боротися, говорив: «Ну не потрібні ці вертолітні майданчики. Хто сюди літатиме?» А мені казали: «Це — державна програма. А ти — відповідальна радянська людина». І хоч були якісь елементи перебудови, але мислення не змінилося.
Під моїм керівництвом працювали фахівці, я організовував процес, усе чітко функціонувало, всі сумлінно виконували поставлені завдання. Було задіяно понад 12 організацій, я тримав із ними зв’язок, координував, забезпечував фронт робіт, був свого роду виконробом. На великій нараді начальник сказав: «Єдиний, хто працює, — це Юрій Косін».
Чому він так сказав? Тому, що, крім постів контролю, все інше було піною. Та я далі боровся проти побудови непотрібних вертолітних майданчиків. І мене зжерли. Коли приїхав на чергову вахту, дізнався: мене з роботи звільнили, посаду зайняли. Я подумав: «Ну й добре, нічого страшного». Розрахувався. І подався у вільні художники.
— Тим па­че що Ви вже за­тя­то фо­то­гра­фу­ва­ли.
— Можливо, моє пристрасне захоплення фотографуванням прискорило моє вигнання. Фотоапарат «Практика» я постійно носив із собою в зеленій сумочці для протигаза. Скажімо, прилітали до об’єкта, я запитував спеців: «Скільки вам потрібно часу для роботи?» — «Дві години». Я йшов у сусіднє село і фотографував. Але звичайні роботяги, дуже далекі від фотомистецтва, теж стежили за мною і казали: «Не належить ходити з фотоапаратом». Це також, мабуть, спрацювало проти мене.
Один із місцевих кадебешних начальників мені заявив: «Я повинен у Вас вилучити відзнятий матеріал. Дайте фотоапарат». Довелося віддати. «Прийдете завтра на десяту». Приходжу на роботу на дев’яту, розповідаю хлопцям. Вони: «У Чорнобилі є негативи?» — «Є». — «Їдь, прибери, заховай». Моє начальство каже: «Юро, у тебе ж є вдома негативи. Їдь, заховай. Автобус із Прип’яті до Києва о пів на дванадцяту».
Іду на 10:00 до пильного стража. Двері зачинені, нікого. Йде якийсь чоловік, несе мій фотоапарат. Я за ним. У кабінеті запитує: «Ну і що Ви там назнімали? Це Ваш фотоапарат?» А я вже підготувався, кажу: «І доки ми будемо бачити нашу Вітчизну за колючим дротом? Уже перебудова. А тут колючий дріт. Приберіть його. Всі сміються, іноземці сюди приїжджають, журналісти. Не я ж один це сфотографував».
Справді, неподалік стояв плакат з текстом: «Славься, Отечество наше свободное!» І скрізь довкола — колючий дріт. «А що Ви ще зняли?» А я знімав із вертольота цілковитий компромат... Ну, думаю, зараз проявлять плівку і мені кінець. Інтуїтивно кажу: «Я зняв склянку». — «Яку склянку?» — «Розумієте, вона стояла на полірованому столі, світло надзвичайно красиво падало. Ці промені в теорії катастроф називаються епюрами — розподілами напружень. Епюри перевертають кораблі, через них літаки падають... — вішаю локшину. — Але я б і це не знімав, коли б не дівчина, її профіль відбивався від полірованого стола, як від дзеркала...»
Очманілий доглядач дивився на мене і, напевно, думав: «Справжній художник». Але причепитися треба було, він теж вирішив вийти зі становища, каже: «А склянка була з горілкою?» У світлі сухого закону я видихнув артистично з почуттям: «Ох, якби...» Він повертає фотоапарат і каже: «Ідіть». Я у дверях обертаюсь і з переможним нахабством питаю: «А може, дозвіл дасте фотографувати?» Він махнув рукою, говорить: «Знімайте».
— Уяв­ляю, скіль­кох лю­дей, які, на­че скал­ки, увій­шли у Ва­шу до­лю, Ви там зу­стрі­ли.
— От познайомився у Прип’яті з ремонтником систем охорони (сигналізації). Якось він сказав: «Ми Батьківщину втратили, але дещо взяли». У нього тільки різних фотоапаратів було штук 50, купа шуб... У Зоні все кидали фактично напризволяще. От він і прихоплював те, що непогано лежало в крамницях із сигналізацією.
Я, бува, з колегами заходив у покинуті будинки, фотографував. Якось побачив знаменитий словник Ожегова. Лежить неприкаяно, будь ласка, забирай. Я подумав: «Якщо я це візьму, то чому я інше не братиму?» І наклав внутрішнє табу.
Було що брати і вивозити. Досі не можу зрозуміти, чому тоді було неймовірною проблемою ухвалити закон, щоб із Зони нічого не вивозили.
У мене є кадри будинків із забитими вікнами. Коли людей виселяли, їм казали: «Поїдете на три дні». Старі люди все одно забили вікна дошками. А молоді — ні. Люди, які пережили війну, вважали: «Про всяк випадок». А може, вони були просто практичнішими.
— Які уро­ки ви­нес­ли?
— Працюючи в безпосередній близькості від непомітної, але неминучої загрози, я навчився уловлювати її ознаки незбагненним способом, шкірою, поверхнею тіла. Але це чуття не звільняло від відповідальності і ризику. Тільки тепер він став свідомим. Внаслідок чого прийшло розуміння своєї ролі, своєї моральної участі в подіях свого часу. Можливо, тому я вів внутрішній діалог із радіоактивної зоною, яка змінила не тільки обставини чиїхось життів, а й сам порядок речей у природі і в стосунках між людьми. Фотографічні документації допомогли мені зберегти себе і знайти мужність смирення.
— Що змі­ни­ло­ся звід­то­ді?
— Майже нічого. Зона залишилася зоною злочину, дурості і героїзму. А моє наївне завдання таке: мрію, щоб людина, побачивши фотографію, по-іншому стала жити, висновки важливі зробила.
І до чого тут Чорнобиль як такий? Мистецтво хіба займається Чорнобилем, Іраком, Сирією, Донбасом? Воно займається всім. Є якісь основні метафори. Як бути людиною? Що таке життя? І це безглуздо підписувати під фотографіями. Забиті вікна, зарослий травою будинок, лялька з мохом замість очей, палаючі шини на Майдані, українські кіборги самі про себе розповідають.
— Що та­ке ус­піх?
— Я абсолютно точно люблю маму (в цьому твердженні я вбачаю не лише щирість, а й справжність). Я точно знаю, що люблю доньку. Я знаю, що люблю жінку. І я знаю, що люблю мистецтво. Взагалі, люблю життя як таке, люблю живе. А мистецтво і життя для мене невід’ємні, це — єдиний процес.
Враження, які я отримую, скажімо, від природи, я отримую і від мистецтва (або навпаки), різниці я ніякої не бачу. Я знаю, що мене любить мама. Я знаю, що мене любить дочка. Я знаю, що мене любили жінки, принаймні здогадуюся, хочу вірити в це. І якщо мене полюбить, зокрема, мистецтво, це й буде успіхом. Тож я визначаю успіх через категорію любові. У світлі цього популярність дешевшає, а репутація дорожчає
Володимир КОСКІН