Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Вiвторок Квiтень 16, 2024

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 02 Вересень 2016 21:33

Олександр Єсаулов: в основі вартісних творів є подив і людяність

Rate this item
(0 votes)

На­шим спів­роз­мов­ни­ком цьо­го ра­зу є ві­до­мий пись­мен­ник Олек­сандр Еса­улов, кот­рий до то­го ж є тех­ніч­ним ди­рек­то­ром Ін­сти­ту­ту під­трим­ки та екс­плу­ата­ції АЕС. По­при сер­йоз­ну та від­по­ві­даль­ну по­са­ду він не тіль­ки зна­хо­дить час на на­пи­сан­ня тво­рів для ді­тей та до­рос­лих, а й вва­жає це го­лов­ною спра­вою сво­го жит­тя. Ціл­ком за­ко­но­мір­но, що він став по­трій­ним (у різ­ні ро­ки) ла­уре­атом прес­тиж­но­го лі­те­ра­тур­но­го кон­кур­су «Ко­ро­на­ція сло­ва» як про­за­їк для ді­тей та до­рос­лих і як кі­но­сце­на­рист.

Особливе місце у творчості Олександра Есаулова займає тема Чорнобильської трагедії. В 1986 році він був заступником голови Прип’ятського міськвиконкому. В молодому місті Прип’яті жили люди, що обслуговували сумнозвісну Чорнобильську АЕС.

Олександр Есаулов вивозив перших ліквідаторів, що отримали величезні дози радіаційного опромінення, на лікування до Москви, організовував евакуацію мешканців, які назавжди покидали свої нові, нещодавно побудовані домівки, своє юне місто...
Та переважають у його творчості дотепні детективи для дітей. «Якось я подумав, — каже письменник, — як нині, у час Інтернету, у час агресивного телебачення, краще залучити до читання книжок дітей. А що може бути цікавіше за хороший детектив? Але детектив для дитини має бути написаний як дитяча книжка. Тобто весело, без надмірної жорстокості, з обов’язковим хепіендом».
— Па­не Олек­сан­дре, яким ви­дав­ся для Вас по­точ­ний 2016 рік? Яки­ми ужин­ка­ми мо­же­те по­хва­ли­ти­ся? Мо­же, щось на­пи­са­ло­ся і ви­да­ло­ся не­пе­ред­ба­чу­ва­не або над­то важ­ли­ве? На чо­му праг­ли ак­цен­ту­ва­ти?
— Цей рік видався для мене дуже врожайним щодо написання книжок і особливо щодо їх видання. Я написав дві книжки: «Мамо, а що це було» і «Якого кольору собаки в Прип’яті?». Зараз працюю над черговою дитячою книжкою з короткою назвою «Що?!!».
Перша — приурочена тридцятиріччю катастрофи на Чорнобильській АЕС. Я уявив собі родину: тато, мати та їхній п’ятирічний син. П’ятниця, двадцять п’яте квітня. Останній день нормального, «довоєнного» життя. Двадцять шосте: щось сталося. Що? Ніхто нічого не розуміє і не знає. Що буде далі? І так до евакуації з міста. Кожний з цієї родини бачить ці страшні події власними очима. Ось про це ця книжка. Три дні... Усього три дні, але якими вони були важкими для прип’ятчан!
Друга книжка — тринадцята із серії «Дитячий детектив». Я знаю, що багато дітей цікавляться подіями, які сталися на Чорнобильській АЕС та в місті Прип’ять 1986 року. І от у формі детективу я надаю їм інформацію про місто Прип’ять, про ті не зовсім хороші події, що там відбуваються останніми роками.
— Чо­му де­тек­ти­ву?
— А щоб було цікаво. Як ви думаєте, зацікавить дітей той факт, що у Зоні відселення один із героїв побачив собаку... зеленого кольору? А потім ще рожеву видру... А потім червоного їжачка... Що ж це таке? Звідки? І от детективи починають слідство. Яку таємницю вони розкриють? Яке відношення має зелена собака до Прип’яті? Усе це можна взнати, прочитавши цю книжку.
Книжка, над якою я працюю наразі, — це продовження серії, яку я називаю «Зоряна електричка». Так називається книжка, яка вийшла ще 2012 року. Хлопчик із планети Голуш через поломку зоряної електрички опиняється на Землі, а хлопчик із нашого часу — у Києві часів нашестя Батия. А потім... А потім відбувається багатобагато пригод. Друга книжка чекала свого часу три роки, і от видавництво «Теза» включило її до свого плану на цей рік. Мало того, замовило продовження. А я почав його ще в 2013 році і дописувати взявся лише тепер.
— За­га­лом скіль­ки ви­да­но­го на-го­ра має­те у сво­єму до­роб­ку? Що вва­жа­єте етап­ним? Чо­му? Що в цьо­му на­пи­са­но­му ідео­ло­гіч­но (зміс­тов­но) є для Вас най­важ­ли­ві­шим?
— Усього разом із перевиданнями (а це 6 книжок) у мене вийшло 28 книжок загальним накладом близько 80 тисяч примірників, у тому числі дві збірки оповідань, у яких я брав участь. Щодо найважливіших книжок, то їх кілька.
Перша видана книжка «Чернобыль. Летопись мертвого города» (Москва, видавництво «Европа», 2006 рік) — це спогади про те, що відбувалося в Прип’яті у 1986 році. У 2005 році, напередодні двадцятиріччя цієї сумної дати, я витяг із шафи свої нотатки, які робив у 1986–1987 роках. Так, для пам’яті. Адже людині властиво забувати, на жаль... Привів їх до ладу, записав на диск і вперше в житті поїхав до Львова на Форум видавців. Ходив по ятках, пропонував... Пропонував... Пропонував... І зголосилося взяти лише московське видавництво.
Коли книга була видана і я отримав авторські екземпляри, держав її в руках, наче першу дитину. Адже так воно і було! Для кожного автора його книжки — наче його дітки! А тут перша! Одне не сподобалося — це назва. В мене назва була: «Исполком мертвого города», але видавництво вирішило вставити в назву Чорнобиль, яке стало символом цих подій. Коли я вдруге видавав ці спогади в складі книжки «Город, которого нет», то я ці спомини назвав «А при чем здесь Чернобыль?». Бо той, хто в курсі тих подій, й знає, що Чорнобиль присутній лише назвою.
Друга — це перша дитяча книжка Game over. Видало її видавництво братів Капранових «Зелений пес». Саме з неї пішов відлік моїх дитячих книжок. Загалом у тій серії було видано їх аж п’ять! Цікаво, що я не нав’язував видавництву книжки, Капранови самі пропонували мені продовжувати серію. Погодьтеся, для авторапочатківця це неабияк важливо!
Третя — це «Хозяин Зоны». Книжка видана «Клубом сімейного дозвілля» (м. Харків) у 2008 році. Там два романи: «Горькие воды» и «Факультет всеобщей любви». Перший роман про Прип’ять, другий... Це складна історія. Дві сюжетні лінії: одна — про те, як у Прип’яті, напередодні аварії, знайомляться хлопець і дівчина, а друга — це 1938 рік.
Тут я розповідаю про історію родини моєї дружини Зіни. Її діда у 1938 році розстріляли як польського шпигуна. Це при тому, що в довідці, яку відправляли до Москви на затвердження вироку з цієї справи, чорним по білому написано: «Вещественных доказательств по делу нет», а людину розстріляли!!! Мене це так ошелешило... Цей роман я написав за двадцять вісім днів... Мій своєрідний рекорд!
Ну і четверта — це перша книжка «Кіднепінг» із серії «Дитячий детектив», видана видавництвом «Теза». Наразі в цій серії вже вийшло десять книжок і має вийте ще три, які вже написані і чекають своєї черги.
Можна також згадати і «Переможців не судять», яка у 2009 році стала лауреатом конкурсу «Коронація слова», і «Зоряна електричка», що теж стала лауреатом «Коронації слова», але у 2011 році... Та... чесно кажучи, кожна книжка є найважливішою.
— Вас вва­жа­ють пись­мен­ни­ком для ді­тей. А ди­тя­чих пись­мен­ни­ків (як і гу­мо­рис­тів) не так уже ба­га­то. Що спо­ну­кає йти са­ме цією сте­зею? Влас­ний ха­рак­тер (на­ту­ра), кон’­юнк­ту­ра?
— Ну... Дитячих письменників в Україні теж чимало! Чому я почав писати для дітей? Це запитання мені ставлять дуже часто. І я завжди чесно відповідаю на нього: я не знаю! Не знаю, та й усе! Але це мені подобається. З 28 виданих і перевиданих книжок лише п’ять для дорослих. Є ще невидані, їх три. Маю надію, що одна точно побачить світ, може, в цьому році. А от дитячих невиданих — чотири, і над п’ятою я нині працюю.
Мені подобається писати для дітей! Подобається зустрічатися з ними! В червні цього року я був запрошений до дитячого табору «АртекБуковель». Ми поїхали туди гуртом, четверо дитячих письменників: Лариса Ніцой, Валя Захабура та Микита Кашницький.
Після того як я повернувся додому, друзі мене запитували: «Ну? Як відпочив?» Насправді це була важка праця. Постійні зустрічі з дітьми, а на зустрічі треба було пішки йти 20–25 хвилин в один бік з важкою сумкою, набитою книжками, верхвниз, верхвниз...
Ввечері падав на ліжко, як то кажуть, без задніх ніг. Але яке я мав від цього задоволення — словами не передати! От саме це задоволення і спонукає мене йти цією стезею. І кон’юнктура тут ні до чого!
— Роз­ка­жіть сек­ре­ти тех­но­ло­гії. Сю­жет про­ду­му­єте од­ра­зу чи ге­рої ко­ри­гу­ють йо­го як хо­чуть? Про­ілюс­труй­те при­кла­да­ми.
— Як на мене, то найважче питання для написання книжки — це її ідея. Про що буде книжка — ось головне питання. Адже хороша ідея дозволяє придумати хорошу інтригу, яка у мене, не знаю, як у інших авторів, потім розвивається незалежно від мого бажання. Адже герої живуть самі по собі і не завжди діють так, як я того бажаю. У них разом із розвитком сюжету розвивається характер, звички, світосприйняття... І якщо герой у попередніх розділах виписаний, наприклад, вірним, правдивим та сміливим, то він не може, ні сіло ні впало, стати зрадником, брехуном та боягузом. Уже має чинити так, як диктує його характер.
Ну, приміром, герої моїх дитячих детективів Льоха Холмс, Миха Ватсон та Настя Бонасьє. Льоха — сміливий, сильний, надійний друг, а Миха — це інтелектуал, начитаний, грамотний та кмітливий. У детективі першу скрипку грає саме він і частогусто говорить: та це ж елементарно, Холмс! Але так сталося, що Холмсом прозвали саме Льоху. І протягом усієї серії я притримуюсь такого розподілу ролей.
А Настя дуже любила фільм про трьох мушкетерів, тому і отримала прізвисько Бонасьє. Вона рішуча, займається спортивною гімнастикою, але усе ж таки вона дівчинка і саме тому поводиться відповідно. Вона товаришує із собаками, але може недоречно нафарбуватися та вдягнути туфлі мами з високими підборами. Для маскування... А як ще може замаскуватися дівчина, щоб її не впізнали? Дівчинка є дівчинка!
— На ко­го з пись­мен­ни­ків Ви рів­ня­ли­ся, ко­ли по­ча­ли пи­са­ти? Хто є для Вас ав­то­ри­те­том за­раз? Мож­ли­во, хтось із кла­си­ків?..
— Чесно? Ні на кого я не рівнявся. Я писав так, як підказували мені розум, серце та, хоч як дивно, логіка. Я вже казав, що в моїх книжках події розгортаються так, як бажають герої чергової історії. От виникла ідея, а далі все залежить від того, як поводитимуться основні герої.
До речі, як на мій погляд, нині література дуже змінилася. Спробуйте зараз перечитати Достоєвського чи «Три мушкетери» Дюма. От саме книжками Дюма я захоплювався колись, маючи для читання час. Коли я писав пародію «Три депутати» на наше політичне життя, яка ще не видана, і невідомо, чи набереться хтось сміливості цю книжку видати, то я перечитав «Три мушкетери». Читалося дуже важко! Я навіть здивувався, чесне слово!
Зараз пишуть поіншому: мало описують краєвиди, характери, філософські якісь питання і таке інше. Зараз перш за все — дії. Чи то детектив, чи то фантастика, чи то історія. Читача треба тримати в постійній напрузі, і тоді книжка читається з інтересом. Але, підкреслюю, це особисто мій погляд.
— Чо­го б Ви хо­ті­ли на­вчи­ти чи­та­чів і чи є у Вас уза­га­лі та­ка ме­та? Від­чу­ва­єте Ви пев­ну від­по­ві­даль­ність за влас­ні тво­ри?
— Відповідь на це запитання я б розподілив на дві частини: книжки для дорослих та книжки для дітей. У книжках для дорослих я нікого нічому вчити не хочу. Дорослі є дорослі. Чого їх можна навчити? Моя мета — дати дорослим інформацію з питань, які я вважаю важливими, показати свій погляд на певні події.
Наприклад, у книзі «Переможців не судять» я сам собі відповідав на запитання, які вже давно ставив сам собі: чому люди західних областей після того, як вони з квітами зустрічали Радянську армію в 1939 році, потім взяли в руки зброю? Вони вбивали. Так. Але ж і їх вбивали! І вони не склали зброї навіть тоді, коли надії на перемогу не залишилося ніякої. Перспектива була лише одна — загибель! Але навіть і в таких умовах вони зброї не склали! Чому?
Моя дружина Зіна вчилася в Тернополі і мала там друзів. Ми взяли путівку в один із тернопільських санаторіїв і поїхали. Я працював в обласному архіві, їздив по навколишніх селах і розмовляв з людьми. От я і розповів читачам у цій книжці про все те, що зміг дізнатися під час цих пошуків.
А от щодо дитячих книжок — тут ситуація зовсім інша. У своїх дитячих творах я ставлю собі мету: прищепити дітям почуття, властиві нормальній людині: доброту, чесність, жагу взаєморозуміння, вірність у дружбі, порядність і таке інше. Крім того, я намагаюся у кожній книжці дати дитині якісь знання.
Скажімо, в «Зоряній електричці» Петро потрапляє до Києва часів нашестя хана Батия. Я кілька разів був в Історичному музеї (Музей історії Києва тоді не працював), де вивчав, яким тоді був Київ, як усе відбувалося. Тому, коли дитина читатиме цю книжку, вона не лише отримає якесь задоволення, а й почерпне знання з історії Києва.
— Що пи­шеть­ся? Що го­тує­ть­ся до дру­ку?
— Зараз я працюю над дитячою книжкою, третьою із серії «Зоряна електричка». Перша книжка «Зоряна електричка» вийшла в 2012 році. В 2011му, ще до видання, книжка стала лауреатом конкурсу «Коронація слова». За рік написав продовження — «Ховайся хто може!».
Книжка довгенько чекала своєї черги, але зараз готується до видання. А я, коли про це дізнався, почав працювати над продовженням третьої книги, яку почав писати ще в 2013 році, але відклав, почавши серію «Дитячий детектив». Зараз маю знову занурюватися у світ вигаданої планети Голуш, де проживає абсолютно розумна цивілізація голушкоїдів. Що на Голуші відбудеться далі? А й я і сам не знаю. Почекаємо — побачимо.
До друку готуються, крім «Ховайся хто може!», ще три дитячих детективи: «Справа про чорного ворона», «Полювання на мисливців» та «Якого кольору собаки в Прип’яті», та один детектив для дорослих — «Антилюди». Якщо обійдеться без форсмажору, то цього року в мене вийде дев’ять книжок! Нагадаю, що чотири вже вийшло. Я сам трохи шокований. Про що книжки? Це — детективи, тому, щоб читач не втратив інтересу, про кожний скажу лише по кілька слів.
«Справа про чорного ворона» — це книжка про сьогодення. Про ті злочини, що відбуваються в країні, про вибухи на вулицях і таке інше, а також про те, які таємні сторінки історії СРСР відкривають нині українці.
«Полювання на мисливців» — як вирішити проблему бездомних тварин? Адже бездомні собаки і кішки можуть бути дуже небезпечними! Але ж вони не винні в тому, що бездомні! Що ж робити?!
«Якого кольору собаки в Прип’яті?» — проблема Зони відчуження і самого міста Прип’ять була, є і буде ще довгідовгі роки. Що буде з містом? І взагалі, що це таке — місто Прип’ять?
«Антилюди» — хто вони? Хто і чому почав їх убивати? Хто цей загадковий убивця, якого багато хто підтримує? І взагалі, хіба це можливо — підтримувати вбивцю?!
— А як Ви ста­ви­те­ся до по­нят­тя «до­ля»?
— Неоднозначно. Кожний будує свою долю власними руками. Працювати — щось та вибудуєш. А під час такого будування в чомусь поталанить, десь — навпаки... Але якщо ти почав будувати власне життя, то треба битися за нього до кінця. Бо якщо опустиш руки, ніяка доля тебе не врятує.
— Що для Вас є твор­чість?
— Творчість для мене — це моє життя. Важливішою за писання книжок є лише моя родина. Бо без родини і життя немає.
Во­ло­ди­мир КОС­КІН, фо­то ав­то­ра

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».