Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Субота Лютий 22, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 19 Червень 2015 09:50

Марія Кочур: моє життя – це театр, кіно і... музей

Rate this item
(0 votes)

На­ша спів­роз­мов­ни­ця — Ма­рія Ко­чур, акт­ри­са те­ат­ру і кі­но, за­слу­же­ний пра­ців­ник куль­ту­ри Ук­раї­ни.
У Ки­їв­сько­му ака­де­міч­но­му те­ат­рі юно­го гля­да­ча на Лип­ках зі­гра­ла по­над 100 ро­лей кла­сич­но­го і су­час­но­го ре­пер­ту­ару.
На кі­но­сту­ді­ях ім. О. Дов­же­нка та «Укрте­ле­фільм» зня­лась у низ­ці філь­мів, се­ред них та­кі зна­ко­ві, як «Най­мич­ка», «Сум­ка, пов­на сер­дець», «По­лі­ти­ка», «До­ро­га че­рез ру­їни», «Ві­сім люб­ля­чих жі­нок», «Об’­єкт Джей».


Се­ред здо­бут­ків — участь у чис­лен­них кі­но­се­рі­алах: «По­вер­нен­ня Мух­та­ра-2, 7, 8, 9», «Місь­кий ро­манс», «Чу­жі по­мил­ки», «Єф­ро­си­нія», «Сва­ти-6», «Бі­лі вов­ки», «До­яр­ка із Ха­ца­пе­тів­ки», «Жі­но­чий лі­кар-2», «Так­сі-2», «Брат за бра­та-3», «Ві­тер в об­лич­чя», до­ку­мен­таль­ний се­рі­ал «Ал­хі­мія лю­бо­ві» — «Ко­ко Ша­нель» то­що.
У Ма­рії Лео­ні­дів­ни є дру­га іпос­тась — во­на не­віст­ка ви­дат­но­го ук­ра­їн­сько­го по­ета, пе­ре­кла­да­ча, лі­те­ра­ту­роз­нав­ця Гри­го­рія Ко­чу­ра, тож ра­зом зі сво­їм чо­ло­ві­ком Ан­дрі­єм Ко­чу­ром ста­ла за­сно­вни­ком Лі­те­ра­тур­но­го му­зею Гри­го­рія Ко­чу­ра і рев­ним хра­ни­те­лем та про­па­ган­дис­том йо­го твор­чо­сті.

— Пані Маріє, розкажіть про ключові доленосні події у Вашому житті.
— Доленосне, мабуть, було те, що я народилася у сім’ї неакторів. Добре пам’ятаю співучу тітку і малограмотну бабусю. Взагалі-то дід і баба по маминій лінії жили на Трухановому острові, отже, моя мама — киянка, за освітою фельдшер. Коли їй виповнилося 18 років, почалася війна, її мобілізували, тобто тільки вона почала у Фастові працювати — і зразу на фронт.
Там познайомилася з моїм батьком. Він був начальником санітарного поїзда. Мама цим поїздом їздила на передову. Навіть виносила з поля бою бійців. Поїзд заповнювався пораненими, їх вивозили. Німці бомбили лазарет на колесах, і мама була контужена, волосся на голові обгоріло і довго не могло відрости.
Згодом маму послали в тил, у Тамбов, народжувати. Там у госпіталі працювала. Я народилася в 1942 році. Коли Київ у 1943 році звільнили, вона мене на руки — і додому. Батько теж киянин, але у нього віднайшлася перша сім’я. Йому сказали, що на Глибочиці в родинний будинок влучила бомба і вся сім’я загинула. Тож він із мамою офіційно одружився, а коли повернувся в Київ, виявилося, що перша сім’я (двоє дітей) залишилася жива, і він до неї повернувся. Так мама зосталася сама зі мною на руках.
— Який трагічний поворот долі...
— Бо війна. Мамі було 22 роки, вона впряглася в роботу. У діда з бабою спалили великий будинок на Трухановому острові, вони стали бідні, як церковні миші. Якісь речі човном перетягли на Поділ. Ми жили на вулиці Фрунзе, де Річний технікум, неподалік від Кирилівської церкви. Малограмотна бабуня мене виховувала, мама працювала на двох роботах. Вона, по суті, створила медичну частину стадіону «Динамо», хоча за освітою фельдшер, але вона перша туди прийшла. Та ще підробляла на Трухановому острові — охороняла вночі водну станцію. Отака доля. Як могла заробляла, щоб мене тягти.
Бабуня мене виховала дисциплінованою. Я була дитиною стриманою, бо не було з ким спілкуватися, перекинутися словом, мама цілими днями на роботі, тільки бабуня, а вона тримала мене міцно в руках. Я багато читала. І про щось мріяла.
— А як намріяли акторство?
— У школі я відвідувала танцювальний гурток. Училася добре, мала кілька четвірок у табелі, навіть математику знала добре. У восьмому класі ходила співати в хор міського Палацу піонерів на Михайлівський площі. Якось був вечір театральної студії, якою керував Володимир Андрійович Губатенко. Він працював у Театрі Курбаса, але про це ніхто не знав, бо тоді говорити про Леся Курбаса не можна було, тим паче дітям. Губатенко був людиною дуже творчою, дітей серцем виховував.
Я подивилася дійство на сцені. І так мені це чомусь запало в душу і голову. Захотіла спробувати. Спеціально не готувалася, прочитала вірші Шевченка, Лесі Українки, які в школі вчила. Мене запитали: «Як ти вчишся?» — «Добре». — «Гаразд, ми тобі даємо тримісячний випробний термін, і якщо ти витримаєш, ми тебе візьмемо».
Я почала відвідувати студію. Володимир Губатенко наставляв нас робити етюди з уявними предметами, тобто навчав елементам акторської майстерності. Мене це так захопило, що я в 9–10-х класах на уроках математики, фізики і хімії придумувала етюди. Читала дуже багато, мій сусід давав мені свої підписні зібрання творів — Льва Толстого, Чехова, Мопассана... База була. І коли вже закінчувала 17-у школу, то в голові був тільки Театральний інститут. Губатенко викликав мою маму і сказав: «Я рекомендую вашій доньці поступати до Театрального інституту». Бабуня в сльози: «Як це дитина актрисою буде?.. Та вони ж такі-сякі. Що це за доля?» Я до того мріяла бути художницею, непогано малювала. Але мрія стати актрисою все витіснила.
Без усяких блатів подужала сито іспитів, у 16 років стала студенткою Київського театрального інституту (наш корпус містився на Хрещатику навпроти Бессарабки). До себе на курс мене взяв професор Михайло Верхацький, який колись був асистентом у Курбаса (це згодом відкрилося). Навчання в нього теж віха, він учив, зокрема, загальній культурі, а не так, що: «От ви мусите!..» Він приносив якусь книжечку про художника з ілюстраціями (тоді відкрилася книгарня іноземної літератури «Дружба» на Хрещатику) і нам показував: «От дивіться, я купив». — «А що?» — «Матісс».
— Заохочував Вас?
— Авжеж, і ми всі бігали до книгарні, на останні копійки купували книжки. А ще без передиху бігали по виставках, театрах.
Курс був обдарований, із нього вийшло чимало відомих акторів та режисерів. Підсумок студентських років — дипломні вистави, куди сходилася режисура з театрів України.
По закінченні інституту — розподілення. «Куди ви хочете?» А я не знаю, куди хочу. Я грала в «Нахлібнику» за І. Тургенєвим та в комедійному «Чортовому млині» за І. Штоком. На мене прийшли заявки з двох київських театрів — імені Франка та ТЮГу. Я була цим ошелешена, тому що нашим студентам світило їхати кудись у провінцію, а мені, такій малій на курсі (поруч із Вітею Розстальним, зростом під два метри, героєм-коханцем, я мала вигляд горобчика) раптом так пофортунило. А я, перелякана, навіть не знала, що сказати комісії.
Мені кажуть: «Вийдіть за двері, подумайте. Потім зайдете і нам скажете». Вискочив наш проректор Микола Іванович Яременко, що читав у нас художнє слово, і каже: «Мала, ну куди ти підеш в Українську драму? Ти така маленька, там тебе затюкають. А в ТЮГу ти будеш зранку до ночі грати».
І я заради того, щоб грати зранку до ночі, вибрала ТЮГ. Пропрацювала там усе своє життя, майже п’ятдесят років. Ролі травесті майже не грала, була інженю, грала блакитних, тобто молодих, героїнь. Потім з’явилися характерні ролі. Взагалі-то потрібно було грати все — від класики до сучасних авторів: дівчинку, квітку, звірятко, метелика, пташку, але головне — характер. Зазвичай в ТЮГу актори працюють по дві-три вистави щодня, такий тренаж був. І ми спокійно до цього ставилися, головне — улюблена справа.
На першому курсі мене помітили кіношники. Спочатку запросили в студію «Київнаукфільм», що містилася на вулиці Лютеранській, там у великому павільйоні знімали ігрові фрагменти. Мене знайшла помреж і привела до режисера Семена Шульмана. Він мене зняв у науково-популярному фільмі з ігровими епізодами. Запросив в інший свій фільм.
А потім почалися кіноспроби на студії імені Довженка. Так я потрапила у документальний фільм «Наталія Ужвій», мала зіграти Мавку. Наталя Михайлівна Ужвій нібито приїжджає дивитися сільську самодіяльність. На сцені грають уривок із «Лісової пісні», я, Мавка, випливаю з-за дерева і читаю монолог. Лукаш грає на сопілці. Знімали цей епізод у фойє Будинку культури заводу «Більшовик» біля кіностудії імені Довженка. Грудень, сніг, мороз. Мене одягли у відкритий купальник, начепили зелену перуку з довгим волоссям, навісили якісь газові смужечки у вигляді листя. Мені було дуже холодно і соромно, я була по суті гола. Двері відчинені (треба було затягти здоровенні ліхтарі з кабелями), дме, незручно.
І раптом забігає якась дика кудлата людина з чорною бородою і кричить. Я перелякалась і остаточно знітилася. Та зняли благополучно, швиденько одягли, і я вже хотіла забути все це, як страшний сон. Та дізнаюся, що то був режисер Параджанов. І тепер це вже історія. Параджанов запам’ятав мене, і коли я потрапляла йому на очі в кіностудії, він як до хорошої знайомої кричав: «О, Маша!» і розпитував про справи.
Отак потихеньку я увійшла в кінематограф. На кіностудії потрапила в картотеку. Мене почали викликати на всілякі спроби і вийшло так, що коли я закінчувала четвертий курс інституту, мене запросили до режисера Ірини Молостової, що мала знімати фільм «Наймичка» до 150-річчя Тараса Шевченка на музику Михайла Веріківського. Після спроб мене призначили на роль Катерини.
Тим часом я з випускниками інституту поїхала на комсомольські будови України з гастролями, які організував Верхацький, він із нашим курсом хотів робити театр. Грали на великих сценах театрів. Раптом приходить телеграма від директора картини «Наймичка»: мене затвердили на роль Катерини. Поїхала до Канева, в околицях якого вже тривали зйомки. Група оселилася в готелі на березі Дніпра.
Це була моя перша велика роль. Але найстрашніше, що це — фільм-опера, де я промовляю лише кілька слів: «Просили мама, просили тато, пожалуйте до нас на весілля». А решта — оперні партії. Моїми партнерами виявилися видатні оперні співаки Борис Гмиря і Лариса Руденко (вони грали господаря Трохима і його дружину Настю, які знайшли немовля і виховали його). А я трошки попискувала.
Мені дали партитуру, виписали піаністку, і в номері під піаніно я вивчала свою партію (її у фільмі насправді співає народна артистка СРСР Єлизавета Чавдар). Потім Гмиря вмикав страшенних габаритів магнітофон «Дніпро», лунала оркестрова музика і треба було в певний момент відкривати рота, співати. Ту комедію треба було чути. Суцільні муки. Під час зйомок уже в костюмі я голосно під фонограму «співала». Оператор Лисецький дуже сміявся, коли я імітувала спів. Я уявляю, як це було смішно.
Отак я потрапила в історію українського кінематографа через цей фільм, бо працювала з видатними людьми. Після «Наймички» почали виходити мої портрети в журналах на обкладинках, зарясніло моє зображення на величезних рекламах у містах, у статтях писали, що я — молода зірка українського кінематографа.
А потім я вийшла заміж, поміняла прізвище Форманюк на Кочур. Лише з роками почала розуміти, що прізвище Кочур на мою творчу біографію неоднозначно вплинуло, бо в театрі я грала перші ролі, а стала грати другорядні. В кіно мене теж почали відтісняти.
— Репутація невістки дисидента, репресованого опозиціонера діяла...
— Авжеж, органи працювали, якось різко все пішло під укіс... Та я в театрі працювала, на це не дуже звертала увагу, народився син Роман. Дивовижна родина Кочурів захоплювала, їхнє оточення зачаровувало, мені було цікаво спілкуватися з Григорієм Порфировичем, з перекладачем Миколою Лукашем і багатьма іншими. Все, що було пов’язане з літературою, мені було рідне, і всі ті розмови вражали, я мріяла про таке життя, бути серед такого. Так і вийшло.
А про моє життя в театрі, якщо визначати, щасливе чи не щасливе воно було, можу сказати, що могло бути щасливішим, бо мріяла я і про Чехова... Втім, в кіно знялася ще у фільмі «Сумка, повна сердець». Були цікаві кіноспроби до фільму «Йду до тебе...» про Лесю Українку за сценарієм Івана Драча. Мене дуже хотів знімати в цій ролі (у мене, певно, виходило) режисер Ролан Сергієнко. Іван Драч і Микола Бажан схвалювали. Я двічі пробувалася, це рідко буває, коли актрису вдруге запрошують на спроби. Взагалі з півсотні актрис претендували на цю роль, та чимось не підходили. А мене Сергієнко хотів знімати, я була схожа на Лесю Українку, щось таке він у мені побачив. Рома Балаян (тоді він був, здається, другим асистентом режисера) казав, що в мене були дуже хороші спроби. І раптом Сергієнка знімають із цього проекту. На роль беруть Аллу Демидову, вона хороша актриса і розумна жінка, але абсолютно не українська Леся Українка.
— Попри певні творчі гальмування у Вас, як мені здається, відбувся дуже хороший поворот долі: у Вашому житті з’явилася родина дивовижного Григорія Кочура, і разом із ним до Вас прийшла ціла плеяда видатних письменників і перекладачів.
Про Вас кажуть, що Ви стали добрим янголом для родини Кочурів, і складно навіть уявити, чи була б так пошанована пам’ять Григорія Порфировича, якби не Ви, адже саме Ви ініціювали створення Музею Кочура в його садибі. Що найбільше в ньому вражало?
— По-перше, інтелект, різнобічність інтересів, це був феноменальний поліглот. По-друге, він був дуже легкою людиною в побуті, з ним було дуже просто і комфортно.
— Ви розуміли, що маєте справу з геніальною людиною?
— Так. Розуміння цього прийшло досить скоро. І ще я зрозуміла: все, що пов’язано з Григорієм Порфировичем, не може так просто канути в Лету, цього не повинно бути. Тож моя нереалізована акторська енергія сфокусувалася на його постаті, адже доля так повернулася, що 11 років я працювала на адміністративній роботі в театрі, була заступником директора з творчих питань, але акторське, творче в мені горіло. А Кочур був неймовірним прикладом, стимулятором. Боже мій, таке життя, такий розум і знання, такі муки, такі здобутки!
Коли Григорія Порфировича не стало, звичайно, ми замислилися, що робити з архівами, з великою бібліотекою, дуже цінною, перекладацькою. І втілили ідею музею. Видали майже всю його творчу спадщину, зокрема двотомник «Література та переклад. Дослідження, рецензії, літературні портрети, інтерв’ю», фоліант «Третє відлуння: Поетичні переклади». Зробили електронний варіант більшої частини епістолярної спадщини Кочура, вона ще не видана. Зібрали спогади про Кочура.
— А як щодо Вашої акторської роботи?
— Відбулося моє повернення на екрани. Була велика пауза у нашому українському кінематографі через брак коштів, тож майже чотирнадцять років я знімалась у російських телесеріалах. Скажімо, в серіалі про Мухтара я зіграла, мабуть, п’ятнадцять цікавих персонажів. Але після того, як створили студії у Києві і почали знімати серіали, мене запрошують на ролі дам і бабусь. Запустили у виробництво український фільм «Гніздо горлиці» (режисер Тарас Ткаченко), торік у Карпатах зняли одну третину. Але, на превеликий жаль, помер актор Віталій Лінецький, і проект зупинився. Цього року Міністерство культури гроші, здається, виділило і цей фільм дознімуть.
Нещодавно знялася у великому серіалі «Гречанка», граю таку собі Мирославу, дуже цікава роль, екстравагантна постать. Почала зніматися в серіалі на ICTV. Отже, потихеньку відроджується моя акторська діяльність.
Володимир КОСКІН

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».