— Юрію Михайловичу, я вранці увімкнув FM-радіо, диктор пропонує голосування: «Шановні українці, як ви вважаєте, наша Україна почала падати у прірву, ми в середині падіння чи вже в кінці падіння?» І третина людей сказала: «Ми тільки починаємо падати». Отакий жахливий фаталізм, зневіра, сум, депресія. А як Ви оцінюєте те, в чому ми нині варимося?
— Я жив у різних епохах, взаємодіяв із різними людьми і бачу, що нам надто важко живеться, сподіванка за сподіванкою проминають. Ось Майдан засвітив нас своєю надією, але вона поки що не виправдовується.
Ми живемо між молотом і ковадлом: між Москвою і Вашингтоном, між Європою та азіатчиною. Звісно, Євромайдан і Путін нас консолідували, проте війна знесилює народ, люди зневiренi, принижені, розсмикані, виживають. Утім, є купка твердої української iнтелiгенцiї, яка щось там іще хоче. Коли зустрічаєшся з молоддю в університетах, то бачиш там чимало мислячих студентів, які прагнуть правди і справедливості. Є волонтерський рух. Є багато українців, які проливають кров за неподільну Україну. Країна змінилася. Щоправда, мало змінилася влада, нині буцімто почала боротися з корупцією, впроваджує реформи, від яких людям стає чомусь тільки гірше.
У моїй душі час від часу ще прокидається вогонь, хочеться щось сказати читачам. Наприклад, про те, що відбувається нині в нашому суспільстві. Власне, цій темі присвячена моя найсвіжіша повість «Час звіра», яка побачила світ. Там i про нашу владу, i про вибори, i чималою мірою про нинiшнi події.
— Навіть у маренні не можна було уявити, що Росія піде на нас війною.
— То тяглося дуже давно, Росія тисла нас увесь час. Міф про дружбу братніх народів і про старшого брата тільки тепер розвіявся в порох. Українські хлопці підривають себе гранатами, щоб не потрапити в полон до старшого брата. Не думали про таке, звичайно. Але...
Якщо заглянути в історію, Москва завжди нас гнобила. В усi часи! От, вiзьмiмо, Переяславську угоду: ви знаєте, що спочатку в ній було записано, що московське військо i їхній воєвода стоятимуть тільки в одному мiстi — у Києві? Та далi вони з’явились у Чернiговi, Полтаві, Гадячі, Нiжинi, Бiлiй Церкві... Гетьманів, оточених московськими вояками, змушували підписувати нові та нові угоди... А згодом узагалі ніхто уже не дотримувався ніяких домовленостей!
Росія, на жаль, в усі віки відставала, це Маркс і Ленін зазначали, всі російські демократи і письменники писали. Жорстока і підступна, вона тільки на цьому може жити. Подивіться шкільні підручники з історії. Які там розділи? «Покорение Сибири», «Покорение Крыма», «Покорения Кавказа», «Покорение Средней Азии»...
Що це означає? Наприклад, російські війська прийшли на Кавказ. Це найліпше описано у Толстого, скажімо, у творах «Хаджи-Мурат» або «Рубка леса». Оточили аул, вирубали ліс, підпалили саклі, хто вискакує, того стріляють... Покорили. Російська історія була на цьому заснована і такою є нині.
На превеликий жаль, Росія ніколи не ступала по шляху демократії, через це вона так страшно не любить Америки, це навіть якийсь безум. У США свої біди є, але там демократія все-таки і рівень життя значно вищий. А Росія на шлях демократії не стає, стан агресії і жага нападів для неї є звичними. І 85% росіян вірять кровожерливому Путіну. Російський мужик за все своє життя не наївся хліба, а кричить: «Мы великие! Мы покорим мир! Мы поведем мир за собой!» Куди вони його поведуть?
Росія як намагалася не допустити нас до незалежності, знищити, асимілювати, так і продовжує. Це триває від часів царя Олексія Михайловича. Але хочу думати, що тепер це востаннє, що ми якось виберемося і збудуємо власну державу. Хоча на заваді синдром гетьманства нашого: згадайте, скільки після смерті Богдана Хмельницького претендентів на булаву було — і в жодного не вистачило в голові ідеї відмовитися на користь іншого. Але ж так само повторюється вміння українців боротися до кінця, бо ж скільки віків нам удавалося вистояти і не розсипатися.
— В одному з інтерв’ю Ви сказали, що зосередилися на публіцистиці. Є оповідання. Чи можна розраховувати на вихід книжок?
— У мене вийшло дві книжки оповідань. Думаю, що книжка «Суд» — це взагалі найкраще з усього, що я написав. Ще, буває, пописую статті на болючі теми українства, української мови. Ось надрукував розвідку «Звідки пішла земля Руська і хто ми такі» з підзаголовком «Як московити украли нашу назву і нашу історію». Стаття досить широко пішла в люди, я отримав багато дзвінків, зокрема з УНІАНу. Можливо, хтось видасть брошурою.
Цьогоріч у журналі «Кур’єр Кривбасу» у двох номерах вийшла повість «Іду на Ви». Це ще до початків Київської Русі, це ще Аскольд і Дір.
— На письмовому столі лежить рукопис, отже...
— Це вже триб мого життя, а може, просто звичка. Знаєте, як буває у господарстві: кінь уже старий, його не запрягають, а він щодня сам заходить у голоблі — щоб постояти. Так само i я (усмiхається). Втім, ще до сьогодні папір псую. У мене торік вийшов великий роман «Така її доля». Це про мою матір. Я виконав синівський обов’язок. Вона була безпартійною головою одного з найбільших у Чернігівській області колгоспів, дочкою куркуля (отакий парадокс). Звичайно, їй потім теж відплатили, дали пенсію 12 карбованців, хоч мала отримувати пристойну.
Чого так сталося? Коли начальство з колгоспів поставки овочів, фруктів, збіжжя, м’яса вимагали («вивіз, вези ще»), то членам партії казали: «Або вивозь, або партквиток на стіл клади». А їй-то не скажеш цього, вони мали просити, кланятися: «Уляно Онуфріївно, ну ще сто тонн, ще двісті тонн...» І за оці свої, як вони вважали, приниження їй нарахували пенсію — 12 карбованців. І у батька пенсія була дуже мала, бо він був у полоні, війну йому не зарахували у стаж.
Я, до речі, був найбіднішим хлопцем у школі, хоча матері, крім паличок трудоднів, належало отримувати велику зарплату, та вона жодного разу не принесла її додому, казала: «Люди не одержують і я не маю морального права ці гроші взяти, хай йдуть на шлейки, хомути і на інші потрібні речі». Я вже був підпарубійко, хотів піти в клуб на танці, а в мене були валянки, пошиті з трьох шматків солдатського сукна. Ну як я піду? Кажу: «Мамо, візьми хоч раз гроші, купи мені чоботи». — «Синку, я не можу».
— Я дуже шкодую, що свою маму не розпитував про долю її батьків, про прадідів та прабабусь...
— Я лобом б’юся об стіл, що цього не робив. Мама помирала на моїх руках, а я каявся, що не встиг її розпитати. У неї була дивовижна пам’ять, рідне село мало майже десять тисяч населення, вона про кожну родину могла розказати на кілька поколінь углиб. А я все: «Нехай колись, нехай колись...» Ну це щось поспогадував і написав роман. А треба було про все доскіпливо розпитати, бо рід моєї матері дивовижний, таких родів в Україні та й у світі дуже мало. В родині мами було одинадцятеро дітей і ще троє прийомних. Її батько був ковалем, у нього не було ноги, дерев’янка. Я розповім про одного з його синів, і ви побачите, який це рід.
Мій дід Онуфрій Давидович Будко як інвалід турецької війни мав право віддати одного сина у військове училище. Але ні в піхоту, ні в артилеристи (то була прерогатива дворян), а у фельдшерсько-медичне. Юнака трохи підготували священик і вчитель. І от мій дід веде сина у Київ здавати іспити, сам — на коні, а Микола — пішки. Хлопець не складає іспитів. І дід усю дорогу назад арапником вибивав із Миколи гривеники, що потрачені. А той і на другий рік не складає іспитів. До речі, в «Поєдинку» Купріна зазначено: «Тричі дозволялося випробувати долю, щоб навчатися». І Микола з третьої спроби склав іспити, але так розсердився на свого батька, що не вийшов попрощатися, через ворота домашню одежу перекинув і все.
Закінчив училище із золотою медаллю. І Санкт-Петербурзьку військово-медичну академію закінчив із золотою медаллю. Приїжджає до Києва вже хірургом волею Божою номер один. Одружується на доньці купця першої гільдії, що купив дворянство. Той не хотів віддавати дочку за селюка, але вона сказала: «Поріжусь». На весілля дарується будинок з орлами на даху і автомобіль. А тут громадянська війна, і Микола міняє скальпель на шаблю, стає петлюрівським офіцером і гине.
Мені в сім’ї не казали, хто такий був Микола і хто такий був мій дід. А дід — не багатій, землі мав мало, але господарство було, тож до Сибіру вислали як куркуля. А ще раніше його розстрілювали. За те, що свого часу його від села вибрали уповноваженим на збори до Києва обирати гетьмана. Розстрілював, до речі, легендарний односелець Микола Кропив’янський, командир Першої української повстанської дивізії, батька якого дід урятував від смерті.
Куля пройшла наскрізь через груди, затим його багнетом пробили наскрізь, а він вилазить з ями до моєї матері, яка мала за душею якісь медичні курси. Тоді він вижив. А вже в колективізацію опинився в Сибіру і звідти не повернувся. У мене є тільки одна його сибірська фотографія з написом: «Моїм внукам Льоні і Юрі от їхнього діда». Отака була сім’я.
— Я, дістаючись до Вашої обителі у Кончі-Озерній, думав, що побачу солідну садибу у клумбах...
— Коли круті тут ходять, скуповують маєтки, вони, бачачи мою дачу, кажуть: «Она нам и на нужник не годится». А мені колись пощастило, що я придбав цей квітучий куточок.
— Тож чим для Вас є Конча-Озерна?
— Прихисток вимученої душі (усміхається). Я тепер тут живу безвилазно, до Києва вибираюся хіба що раз на місяць. Колись на письменницькому хуторі було шістдесят садиб, моїми сусідами були Олесь Гончар, Микола Бажан, Андрій Малишко... Але нині письменників залишилося всього восьмеро: Олександр Сизоненко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Олег Чорногуз, Валерій Шевчук, Микола Жулинський і Раїса Іванченко.
— Чим запам’ятався Олесь Гончар?
— Олесь Гончар був талановитим прозаїком. З одного боку, він був людиною посутньою, чесною. Хоча в кожного з нас є амбіції, і Гончару теж хотілося, щоб його коники бігли попереду. Гончар був вельможею. Що ви хочете — у 30 років він став лауреатом Сталінської премії. Олесь Терентійович жив недалеко від моєї дачі, і ми щодня з ним ходили до Дніпра гуляти — після інфаркту й інсульту він боявся сам ходити на прогулянки.
Гончар не дуже розкривався, говорили з ним переважно про офіційну політику, знайомих. У його «Прапороносцях» хороші характери, там війна правдиво змальована, але роман наскрізь радянський. Він і сам був радянською людиною дуже довго, але, коли йшла боротьба за незалежність, Гончар став, хоч це і велемовно звучить, національним прапором. Це він виступав і в парламенті, і на мітингах.
Ставитися критично до радянського устрою він почав ще тоді, коли його били за «Собор». Він тоді на одному з вечорів сказав: «Хай своїми копитами брудними не лізуть, я їх не боюся!» — і це тоді, коли його вже збиралися арештовувати. Навряд чи його за щось мучила совість, тоді всі такі були — вірили в радянську владу.
— Хто з колег-літераторів залишив зарубки на Вашій долі?
— Розкажу дещо про геніального, дивовижного, зламаного Миколу Холодного.
Ось читаємо в його «Баладі про чорну птицю»:

Трупи клав на вози
Тридцять третій рочок
Хоч бери та гризи
комсомольський значок
Жінка кинула чоловіка
І торби на горба.
Подаруй їй, владико,
колосочок з герба.
Уявляєте, так писати у п’ятдесяті роки. Але це був чоловік зламаний. Він сам ламався, його ламали... Ось, наприклад, він приносить мені як редактору журналу «Дніпро» теку віршів (хоча у відділі поезії забракували) і каже: «Прочитайте». Я читаю. Вірші на той час усі антирадянські, непрохідні. Я опускаю голову і кажу: «Миколо, ми таких віршів не друкуємо». Він на другий день приходить і знову кладе теку. А там вірші про Леніна, про партію, про «ура, ура!». Я підвожу голову і кажу: «Миколо, ми таких віршів не друкуємо».
Гадаю, що колись Микола Холодний прийде до читачів з тими віршами, які здебільшого не друкували.
Взагалі-то я був близько знайомий фактично з усіма українськими класиками нової доби, особливо коли став редактором журналу «Дніпро», спілкувався з ними. В редакцію приходив, скажімо, Максим Рильський. Попереду йшов його секретар Ваган Маміконян (тоді депутатам Верховної Ради виділяли певну суму на утримання секретаря), великий, такий, товстий, а позаду чимчикував худенький Рильський, тож далеко не всі знали, хто саме Рильський, а хто — секретар. У Вагана Олександровича було прізвисько Вагон Ресторанович, оскільки в його величезному портфелі разом із рукописами та діловими паперами, віршами і статтями завжди була пляшка горілки або коньяку. Про всяк випадок.
Рильський належав до письменників, які були порядними і відповідальними. Деякі молодші вже «зажралися», відповідали кур’єрами, але, скажімо, той же Рильський вірші завжди приносив сам. З Володимиром Сосюрою було по-всякому. Якось я замовив вірша до Дня шахтаря, потім телефоную: «Володимире Миколайовичу, Ваш вірш готовий?» Він зам’явся, каже: «Готовий».— «Я зараз приїду до Вас».— «Не їдьте, а йдіть пішки». Я зрозумів, що вірша ще немає. І пішов до нього, а вірш уже є. Я нетактовно сказав: «Ми прочитаємо, коли буде щось не так, Вам зателефонуємо». — «Та що там може бути не так? Ідея є, коми на місці, друкуйте».
— У Ваші вікна в Кончі-Озерній зазирають сосни і фруктові дерева. Я знаю, що є письменники, для яких полем діяльності, тобто городом і садом, служить письмовий стіл. А є письменники, які фанатично полюбляють порпатися в землі. До якої категорії Ви належите?
— До першої. Я все-таки волію працювати за письмовим столом. Тут є фруктові дерева, але вони не родять, бо реліктовий пісок. У мене грошей не було, щоб їх пересадити та добре удобрити. Але вони все-таки цвітуть, радують мою душу. В землі я можу трошки попорпатися, але здебільшого я паперовий жук, ще й самітник.
Утім, живу подіями країни, переймаюся тим, що відбувається. І сподіваюся, що моя Україна колись зіпнеться на ноги і буде такою, якою я бачу її у своїх мріях.
Володимир КОСКІН, фото автора