— Анатолію Несторовичу, на які творчі рубежі вийшли?
— Цей рік особливий і знаменний для мене не тільки через власний ювілей (75 років виповниться на Петра і Павла, 12 липня), а передусім гряде 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка, до якого я іду з дитинства. Це цікава, напружена і яскрава робота — іти до Кобзаря. Як людині й артистові, котрий пізнав слово за 66 років роботи на сцені.
На сцену я вийшов сорок сьомого року, ще в другому класі ми зіграли в школі сценку зустрічі художника Івана Сошенка з Тарасом Шевченком-кріпаком, який у Санкт-Петербурзі в Літньому саду змальовував скульптури. Я, тоді карапет, грав Тараса Шевченка, а високий однокласник Андрій Шевченко — Сошенка. Мені це врізалося в пам’ять. Відтоді започаткувалася робота над творчістю Шевченка, над його образом. Це започаткування сотворило в мені особливу силу, яка розвивалася з роками у творчій діяльності, а нині — в педагогічній, адже я тричі на тиждень зі студентами звертаюсь до творчості Тараса Григоровича.
Цей, образно кажучи, альпінізм полягає в тому, що, розкодовуючи кожне слово, я осмислюю душу, почуття, розум, філософію нашого великого пророка. Разом із моїм побратимом Іваном Гамкалом, народним артистом України, диригентом, великим поціновувачем усього українського, в тому числі Тараса Шевченка, ми сотворили триптих — три великі роботи із симфонічним оркестром.
Із чоловічою капелою імені Ревуцького зробили композиції «Сон» і «Гайдамаки» на музику Бориса Лятошинського (Іван Дмитрович дуже точно підібрав музику з доробку композитора). Композицію «Думи мої, думи, квіти — мої діти» створено на музику Миколи Лисенка.
Я часто вмикаю диск у машині, слухаю і дивуюсь: яка прекрасна гармонія музики, колосального слова, чудового хору. На превеликий жаль, наш український народ не так знає, як хотілося б, ці три твори. У мене була мрія, що у 2014 році буде запит, і кожна область України долучиться до цієї дивної роботи.
Шевченка можна по-різному трактувати. Зі сцени читає молодь і діти. Але то не те. Шевченка треба вміти подавати, треба вміти розкодувати кожне його слово, адже він зауважував у своїх думах: «Одну сльозу з очей карих — і пан над панами...»
— А як цю сльозу викликати?
— Треба, щоб трактував професіонал, людина, одержима творчістю Шевченка, яка іде весь час до нього, вивчає, знає, відчуває. Я перечитав усіх біографів Тараса Григоровича — від Кониського, всіх авторів, які писали про Шевченка. Моє завдання: від Паламаренка, тобто від мого мислення, моєї філософії, пройти великим шляхом дослідника до думки, почуття, настрою, темпераменту творів Кобзаря. Тільки тоді Шевченкове слово буде впливове, могутнє, відкриватимемо очі і душі в людей XXI століття.
Я присвятив своє творче життя саме цьому, і мені хочеться і в педуніверситеті імені Драгоманова майбутнім філологам те передати. А це дуже тяжко робити, тому що в школі вони лише заучують. А що за словами — абсолютно не знають. Так у школах вивчають наших великих. Учителі думають, якщо дитина вивчила напам’ять текст, то це вже є Шевченко. Мені буває дуже боляче від цього. Якось покликала одна вчителька в Музей Івана Гончара: «Прийдіть, Анатолію Несторовичу, подивитеся, як мої учні старших класів читають Шевченка». Я прийшов, послухав. Мені стало так сумно, що ці діти стріляють словами Шевченковими, як із рушниці дробом або холостими патронами...
І я сказав гурту в залі: «Колись Леніна не дозволяли малювати самодіяльним художникам і навіть професіоналам. Дали право тільки кільком митцям, які схопили, відчули образ і могли його втілювати. А ми дозволяємо і дітям малювати Шевченка. Хай тренуються на уроках, але це не для виставок». В одному з міст на Вінниччині я був вражений: до портрета Леніна домалювали вуса — і це ніби Шевченко. Ми не повинні так знущатися над Тарасом Григоровичем. Бачте, в школі закладається формалізм, байдужість.
Я стараюся в педагогічному університеті імені Драгоманова, де професорую для філологів, повернути в інший бік розуміння виконувати слово, тим паче Шевченкове. Бо Шевченко — наш пророк, він — диво не тільки українське, а й всесвітнє. Недарма пам’ятників Тарасу Григоровичу найбільше на планеті, навіть у чорній Африці є. Він настільки геніальний, що об’єднує людей. Це феномен людини, яка від самого коріння народного і до високої крони стала світочем не тільки для нашого народу, а й для народів світу.
— Цього року виповниться двісті років ще одному супергенію — Михайлу Юрійовичу Лермонтову.
— Тож на сьоме березня я придумав незвичайний концерт — «Два генії» в Національній філармонії. Лермонтова дуже поважав і любив Тарас Шевченко, цитував його. У мене виник здогад, що вони за темпераментом, образом мислення, характерами мають багато спільного. Лермонтов могутньо написав «На смерть поета», а Шевченко — про смерть свого друга Якова де Бальмена на Кавказі.
Паралелей чимало. Кожний по-своєму копав схожі проблеми. Концерт про двох світочів у слов’янстві, які прожили прикро мало (Тарас Григорович — 47 років, із них 34 — у неволі); Михайло Юрійович — 27 років), має бути цікавий, адже на творчість Тараса Шевченка і Михайла Лермонтова створено чудові твори в інструментальній і вокальній музиці.
Оцим живу, над цим працюю, щоб було достойно, виважено, щоб глядачі справді відчули моє наповнення великим Тарасом і великим Лермонтовим, яких я глибоко шаную і люблю.
— Розкажіть про коло ваших улюблених авторів.
— Воно широке і увесь час збільшується. От у цьому році минуло 85 років Чингізу Айтматову, киргизькому класикові. Я мав щастя ще за радянських часів зробити композицію за його знаменитою повістю «Прощавай, Гульсари». Це був бестселер, спочатку надрукований у журналі «Новый мир», а потім я знайшов переклад Валентина Осипчука українською мовою. Виступав перед партійними і комсомольськими працівниками, в різних установах і закладах.
Ох і захопила мене ця хвилююча повість про дивовижного коня Гульсари (жовта квітка). Він біг дивним бігом, інохіддю, — тротом, як писав Чингіз Айтматов. Подано його цікаве життя: від народження до смерті. Паралельно сплітаються долі коня і незвичайного віруючого комуніста Танабая Бакасова, який виростив його. Цю видатну повість я читав з великою насолодою, переважно шефським порядком.
Коли їздив на гастролі, наприклад, в якийсь обласний центр, я в театрі просив зібратися акторів. Також у колективі столичного театру імені Франка запропонував цей твір. Мене слухали видатні артисти: Куманченко, Покотило, Задніпровський, Кусенко, Яковченко, Дальський... Для мене це була висока плата. Ці люди написали свої влучні враження, що стало безцінною подякою-подарунком великих акторів. Їх уже нема, а в душі лишилися. І от нещодавно я відсвяткував 85 років Чингіза Айтматова в Українському фонді культури, який очолює Борис Олійник. Був і посол Киргизії в Україні. Він щиро і тепло відгукнувся на це.
Потім я долучився до святкування 180-річчя Степана Руданського на Вінниччині. За радянських часів день починався піснями на кшталт: «Ленин всегда живой...» А мав би починатися піснею «Повій, вітре, на Вкраїну» з прекрасними словами Руданського, яку переклали на багато мов світу. Вона вважається народною піснею. Цей чоловік прожив 39 років, був чудовим і шанованим лікарем у Ялті. Рятуючи людей від холери, сам заразився... Та залишився талановитий український письменник, перекладач (зокрема, чудово переклав «Слово о полку Ігоревім»).
Восени виповниться 125 років Остапу Вишні — Павлу Михайловичу Губенку, якого я з дитинства читав, захоплювався гуморесками на сільськогосподарську тему — «Дилда», «Ага, будеш», «Дідів прогноз»... Після війни маленьким хлопчиком я із задоволенням виступав на людях з творами Вишні, мене чудово приймали. Тьотя Христя (матусина сестра) якось кинулася до моєї мами, каже: «Лисавето, ходіть, подивіться, як вашого Толіка макарівці приймають». Мама — хустку на себе, прибігла, та лише побачила, як я вже йшов зі сцени під вигуки «Браво!»
У моєму репертуарі — знаменита повість Григора Тютюнника «Вир», твори Олександра Довженка, Архипа Тесленка, Панаса Мирного, Івана Франка. Звісно, я читаю Гоголя.
Але ми підійшли до того часу, коли літературні концерти рідко відбуваються. Поки я живий на світі, то, певно, єдиний несу українське літературне слово зі сцени. А колись попав до тридцятки найкращих майстрів художнього слова СРСР. Серед них були Дмитро Журавльов, В’ячеслав Сомов, Володимир Рецептер, Ігор Ільїнський, Сергій Юрський. Учителем вважаю москвича Дмитра Журавльова (він сам із Харкова). Я не пропускав жодного його концерту, жодного слова. Якось йому сказав: «Дмитре Миколайовичу, Шаляпін був геніальним співаком, а ви — Шаляпін у мистецтві художнього слова». Для нього це був найвищий комплімент.
Я відчуваю велику ностальгію у нашого народу за справжнім мистецтвом. Люди спрагло слухають і сприймають художнє слово. У них великий «апетит» на добірну мову, тож я щасливий, що доля лишила мені сили, уміння, таланту і досвіду, щоб передати прекрасні думки і почуття українських світочів теперішньому поколінню XXI століття.
— Від керівників держави залежить взаємодія економіки і культури. Як Ви оцінюєте те, що нині відбувається в країні?
— Я прийшов до висновку, що якби під нашу незалежність було створено ідеологічну машину, таку міцну, яка була при Радянському Союзі, Україна вже давно перебувала б серед провідних країн світу. Усі види мистецтва мали бути спрямовані на консолідацію, на піднесення національних цінностей.
Ідеологія у нас непродумана, дотепер не створена. Хоча приклади добрих паростків є. Я згадував свято Степана Руданського, яке щорік відзначають на Вінниччині в його рідному селі Хомутинці і в райцентрі Калинівка. Я там відчув: як тільки керівники області і району — розумні, українозрілі, життя людей налагоджується. До таких очільників, певно, належить і голова Калинівської райдержадміністрації Василь Поліщук, колишній генерал-лейтенант. Душа таких людей працює на те, щоб зробити добре в економіці і культурі. Зокрема, в Хомутинцях, на батьківщині Степана Руданського, створено чудовий музей, відремонтовано Будинок культури. У Калинівці велелюдне свято відбулося на майдані. Усе було чітко, цікаво організовано, зібралися представники всіх сіл району, і кожне село мало своє обличчя.
Я відчув позитив не тільки тому, що візуально побачив поведінку обласного і районного керівників, а почув від людей, як вони їх поважають. Такий штрих. Місцевий маляр розповів: «Сутужно було з пензлями і фарбами. Про це повідомили керівника нашого району. І уявляєте, Василь Кіндратович їх одразу прислав».
Приємно констатувати, що є люди, які вболівають за Україну, люблять її в собі, а не себе в Україні, які працюють на людей, відчувають, що саме народ наймає їх до себе на роботу на керівні посади, тож стараються працювати достойно.
Україна українська народжується знизу. Вона зріє на Майдані. Він дає імпульси, як треба ставитися до України, як плекати її цінності — духовні, історичні, матеріальні, підказує, що ми, митці, мусимо наповнювати розум і душу населення, яке має бути не народом України, а українським народом. Це поняття має панувати по всій Україні, від сходу до заходу, від півдня на північ. Майдан є потужним імпульсом нашої національної звитяги, національного єднання, національної ідеї.
— Якби ще на Банковій чули глас народу.
— Ця глухота вкорінена в нашу історію, коли імперія розкидала павутиння. Маю мрію іще раз виступити на велелюдному Майдані і озвучити Шевченкові пророчі слова:

«Ой Богдане, Богданочку,
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває...
Нехай риє, розкопує,
Не своє шукає,
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Помагайте, недолюдки,
Матір катувати».
Ось філософська картина великого Тараса:
«Начетверо 
(північ, південь, схід, захід — А. П.)
розкопана, розрита могила...
Чого вони там шукали?
Що там схоронили
Старі батьки? Ех, якби то найшли
Те, що там схоронили (волю — А. П.),
Не плакали б діти, мати б не журилась».

По Шевченку я звіряю наше і своє життя, проблеми України. Стараюся любити її, як найкращі наші світочі: Іван Франко, Леся Українка, Олександр Довженко, Остап Вишня, брати Тютюнники, Василь Симоненко, Ліна Костенко, Борис Олійник, Дмитро Павличко... Серед цього суцвіття відчуваю себе українцем, сильним, мужнім, тому що від кожного цього світоча йде відповідне наповнення моєї душі.
Українська Україна прокинулась, бо більше терпіти не можна. Попри те, що є багато українонедозрілих людей, які ще не можуть зрозуміти що до чого, котрим Майдан ніби заважає, і вони себе некомфортно почувають. Але! Ми започаткували і для них, і для їхніх дітей майбутнє нашої української нації. Сонмище молодих людей, студентів вийшли з надією на те, що ми маємо жити в іншій державі XXI століття. Люди, які цього не розуміють, може, дозріють. У природі дерево родить не відразу стиглими плодами.
В європейських державах живуть правильним життям, люблять свою мову, поважають свої цінності, свої закони. Ми гідні цього. Наша історія, наші цінності, болі, наші світочі хочуть, щоб ми у XXI ст. були переможцями над байдужим, бандитським, несправедливим, над тим беззаконням, яке нині відбувається в нашій державі.
На жаль, влада запустила маховик радикалізму, який доведеться болісно зупиняти всій країні.

Володимир КОСКІН