Суспільство
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Недiля Листопад 29, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 31 Сiчень 2014 02:00

Верховна Рада: атрофоване почуття відповідальності

Rate this item
(0 votes)

ОПТИМІСТИЧНИЙ ПОЧАТОК І БЕЗСЛАВНЕ ЗАВЕРШЕННЯ ПОЗАЧЕРГОВОЇ СЕСІЇ
Нинішня українська революція є продуктом нашого суспільного життя. А отже, й розвивається вона подібно до того, як останнім часом функціонує все вітчизняне суспільство — за принципом: крок уперед, два кроки назад. І це — попри просто-таки неймовірну стійкість людей, котрі перебувають на Майдані Незалежності та на інших, розширених революцією, територіях. Як у Києві, так і в областях. 

Місцевий спротив
Тиждень тому у народного протесту ніби відкрилося друге дихання. Політична активність зі столиці перенеслася до більшості обласних центрів. Активісти масово почали реалізовувати п’яту статтю Конституції (ту саму, де йдеться про єдине джерело влади, — народ) і займати приміщення місцевих державних адміністрацій.

Трішки дивно було чути розмірковування деяких політологів про те, що в умовах бездіяльності опозиційних політиків народні маси самі почали брати ініціативу до своїх рук і займати державні приміщення. Насправді у цьому процесі говорити про якусь спонтанність навряд чи доцільно.
По-перше, акції протесту, що завершилися фактичною зміною місцевої влади, відбувалися в унісон у багатьох обласних центрах одразу. Уже сам цей факт свідчить про певну координацію такого процесу. По-друге, створені місцеві Народні ради — це не що інше, як продовження формування всеукраїнської Народної ради 19 січня. Причому, ці ради на місцях наразі подекуди значно дієвіші, ніж центральний аналог. Недаремно ж представники влади так наполегливо воліють домогтися звільнення державних приміщень. Але про це — трішечки нижче.
Дуже знаково, що небувалі протести охопили не лише західні області України. Найбільші «бої» якраз відбувалися в центрі та на півдні. І те, що у Запоріжжі чи Дніпропетровську народним масам не вдалося зайняти приміщення обласних державних адміністрацій, з часом може тільки зорганізувати людей на подальші протести. Те ж саме можна сказати і про співвітчизників із Черкас та Сум, котрі спершу відчули смак перемоги, однак потім силами міліції та «тітушок» були видворені з державних приміщень. Протести на місцевому рівні тільки набирають обертів.
Влада чудово про це знає. Саме тому окремі приміщення нині перетворюються на останні форпости наляканих місцевих чиновників. Вони будують височенні паркани, звозять до облдержадміністрацій мішки з піском, забивають вікна дошками, навіть обтягують будівлі колючим дротом... І при цьому ще й кивають у бік протестувальників: мовляв, вони після «захоплень» роблять те ж саме.
Але річ у тім, що громадяни, котрі займають приміщення, у такий спосіб захищаються від негостинних відвідин «беркутівців». А самі чиновники, котрі й так уже багато років є практично недосяжними для народних мас, тепер остаточно відгородилися від людей. Тому жодні аналогії в цьому питанні — недоречні.

Світла пам’ять...
Столичні протести упродовж тижня, що минає, відбувалися переважно за своїм звичним сценарієм. Щоправда, бойовий дух Майдану неабияк посилило прощання із загиблими активістами. Скажімо, Михайла Жизневського — білоруського хлопця, що проживав у Білій Церкві, — відспівували в Михайлівському Золотоверхому минулої неділі. Тіло загиблого героя понесли також на місце його смерті — на Грушевського. 
При цьому за труною Михайла йшла багатотисячна колона майданівців та простих киян, які прийшли попрощатися з людиною, для котрої слово «свобода» мало особливе, сакральне значення.
У ніч із суботи на неділю здобуток київських мітингарів також поповнився Українським домом. Цілісінький день влада звозила до цього приміщення міліцію. Відтак протестувальники з вулиці Грушевського побоювалися отримати наступ із тилу, от і запропонували міліціянтам залишити приміщення Українського дому. Абсолютно мирної «операції», на жаль, не вийшло. Утім, і про штурм у класичному розумінні говорити не доводиться — усе обмежилося кількагодинними перепалками з уже традиційними петардами, шумовими гранатами та поливанням водою, а також вибитими вікнами. Показово також, що учасники акцій протесту відразу ж після заволодіння Українським домом почали наводити в ньому лад.

Легше бути «кнопкодавом»?
Та все ж таки головна увага цього тижня була прикута до Верховної Ради. Від позачергової парламентської сесії очікували будь-чого — від переведення протистояння у політичну площину до ще більшого загострення через запровадження надзвичайного стану.
Скажімо, дуже тривожною була ніч з 27 на 28 січня — якраз напередодні сесії. Майданні чергові, котрі в разі спроби штурму мали мобілізуватися за лічені хвилини, були переведені у стан підвищеної готовності. Раз за разом ширилася інформація про звезення у центр столиці додаткових сил «Беркуту».
Автор цих рядків провів ту ніч у приміщенні КМДА. Бесіди протестувальників час від часу поверталися до можливого силового сценарію — якщо не сьогодні, то іншим разом. Практично ніхто не вірив у спроможність Верховної Ради стати в авангарді політичних подій і відвести Україну від реальної загрози громадянської війни.
Власне, до парламентського приміщення мені довелося йти безпосередньо з такого нічного чергування. Тим сильнішим виявився контраст. Коментарі, заяви та, що й казати, — сама філософія народних обранців наразі ні на йоту не наближається до філософії людей, які, покинувши все, нині відстоюють своє право на інше життя.
Навіть скасування так званих законів від 16 січня, котрі вщент руйнували демократію в Україні, довелося чекати кілька годин. Що вже казати про рішення щодо звільнення затриманих активістів. Їх по всій державі — уже сотні, а влада поводиться так, ніби просто торгується з опозиціонерами.
І за таких умов провладним депутатам навіть краще, що затриманих активістів дуже багато. Прямолінійна логіка людей, котрі не здатні зрозуміти істинних причин нинішньої революції, зводиться до того, що людей можна елементарно «обміняти» на зайняті державні приміщення. Ви нам — адмінбудівлі, а ми вам — затриманих громадян. Ось у такій площині майже дві доби точилися дискусії стосовно так званого закону про амністію. А точніше — про реабілітацію, адже «провина» затриманих активістів лише в тому, що вони не згодні жити за правилами, котрі ось уже чотири роки усім нам нав’язує режим Віктора Януковича.
Ухвалений минулої ночі закон зовсім не дає підстав для оптимізму. Після відповідної «обробки» регіоналів самим Януковичем та новим главою його Адміністрації Андрієм Клюєвим, «бунтарі», що попервах погоджувалися підтримати опозиційні правила звільнення громадян, не наважилися на такий крок.
І саме в той момент подумалося: український парламент так довго перебував у політичному «затінку», що депутати просто перестали усвідомлювати власну відповідальність за долю держави. Це поняття просто атрофувалося в результаті політики нинішньої влади стосовно законодавчого органу. Депутатам значно зручніше залежати від волі Кабінету Міністрів чи Президента. І лише «штампувати» пропоновані законопроекти.
Власне, за нинішньої кризи Верховна Рада мала б навіть не йти на зимові канікули. Але для цього потрібна політична воля. Щоб творити історію рідної країни, потрібно, як мінімум, хотіти це робити. Нинішні ж носії мандатів у своїй більшості просто уповають на своїх вождів — це ж їхня справа домовлятися...
Бунтарі (чи напівбунтарі?) з фракції ПР остаточно погодилися підтримати «амністійний» проект Юрія Мірошниченка після того, як Віктор Янукович пригрозив їм... розпуском Верховної Ради. При цьому жоден із депутатів навіть не задумався над цими словами гаранта. Ніхто й не подумав, що підстав для такого розпуску немає жодних. А якби Янукович і підписав відповідний указ, треба було просто продовжувати свою роботу.
Власне, тоді ВР знову б могла повернутися на плацдарм, де ухвалюються доленосні рішення. Як це було в парламентах першого, другого, третього, четвертого скликань... Далі, на жаль, парламентаризм в Україні поступово, але впевнено почав сходити нанівець. Відтак нинішній страх перед Президентом виглядає абсолютно закономірним. А тому українським громадянам, котрі, на відміну від обранців, відповідальність нині відчувають досить гостро, схоже, доводиться розраховувати лише на себе.

«Ви ще згадаєте Кучму...»
Ще одна проблема, котра неозброєним оком помітна у ці буремні дні, — неможливість політичних діячів мислити й діяти відразу в кількох напрямках. Як уже було сказано, практично дві доби тривали дискусії щодо питання реабілітації затриманих в’язнів режиму. Проблема ця, справді, — надзвичайно важлива. Але яка радість тим-таки затриманим, якщо вони навіть вийдуть на волю у таку саму корумповану і прогнилу систему?
Мільйони людей виходили і виходять на вулиці і щодень ризикують власним здоров’ям, а подекуди й життям, не задля відставки уряду і скасування «законів» від 16 січня. Цього чинна влада також усе ще не розуміє. Напевно, саме тому, за словами очевидців, Віктор Янукович навідріз відмовляється навіть натякати йому про можливість дострокових президентських виборів.
У цьому плані досить дивно чути позицію першого президента України Леоніда Кравчука. Він нібито й пропонує свої посередницькі послуги владі та опозиції, однак уже кілька разів наголошував, що питання президентської відставки — не на часі. Та кому ж, як не Леоніду Макаровичу, слід нині аргументовано пояснювати чинному Президентові, що його згода на дострокові вибори — це єдиний вихід із кризи. Двадцять років тому сам Кравчук це чудово усвідомив, і другі за ліком президентські вибори в Україні відбулися не в 1996-му, а в 1994 році.
Лякливі регіонали також усіляко намагаються відтермінувати вирішення питання про повернення Конституції 2004 року. І це — також із причини неготовності взяти на себе відповідальність. А без негайного (!) повернення до цієї конституційної редакції нинішня відставка Кабінету Міністрів узагалі перетворюється на фікцію.
Власне, що ми маємо станом на сьогодні? Усі ті ж самі персони керують міністерствами з позначками «в. о.». Так, відповідно до законодавства, у виконуючих обов’язки трішечки менше владних можливостей. Але виконання законів влада уже давно вимагає лише від рядових громадян. Та й не такі вже суттєві обмеження мають «в. о.», щоб перейматися з цього приводу.
Фактично, посаду втратив лише Микола Азаров. Фігура справді дуже одіозна, особливо останнім часом. Але, за умови дії нинішньої редакції Конституції, свою посаду може зберегти навіть ще одіозніший Віталій Захарченко. Не кажучи вже про інших міністрів, до яких у суспільства назбиралася ціла купа запитань.
От і виходить, що якнайшвидше повернення до Конституції-2004 — чи не єдиний на сьогодні варіант. При всіх кричущих недоліках цієї редакції Основного закону, нині тільки він дає можливість продовження мирного діалогу.
Можна собі уявити, що відчуває екс-президент Леонід Кучма, коли опозиціонери на всі голоси агітують за повернення до тексту такої Конституції. Вочевидь, його класична фраза: «Ви ще згадаєте Кучму...» нині знову крутиться в нього на язиці. Бо ж десять років тому опоненти Леоніда Даниловича з «Нашої України» (значна частина яких нині законотворить у фракціях «Батьківщина» та «УДАР») не сприймали аргументів про необхідність переходу до парламентсько-президентської форми правління. Хоча й до самого Кучми, звісно, є чимало запитань. Він-бо так полюбив парламентаризм тільки в останній рік свого перебування при владі. А до того тільки тим і займався, що намагався збільшити власні повноваження.

Одномоментне голосування в 300 голосів?
Зрозуміло, провладна частина парламенту також робитиме все, щоб якомога довше затягнути потенційний конституційний процес. І те, що на позачерговій сесії, котра так оптимістично починалася і так безславно завершилася учора вночі, навіть не почали обговорення цього питання Конституції — зайве тому підтвердження. Тим часом найактивніші депутати, котрі, до того ж мають немалий досвід законотворення, вказують на можливості швидкого повернення до Конституції-2004. Була б лише політична воля.
«Ми не маємо можливості працювати сьогодні в традиційному, статичному режимі — через створення комісії, напрацювання проекту, передачі до Конституційного Суду тощо, — ділиться враженнями колишній віце-спікер Микола Томенко. — Невідомо, що буде з країною, доки ми писатимемо таку Конституцію. Тому потрібно застосувати надшвидкий варіант одного голосування. Коли судді КС ухвалювали рішення, що Конституція 2004 року є нелегітимною, вони спиралися на те, що тексти проектів, які були проголосовані в першому читанні (226 голосів) і в остаточній редакції (300 голосів), мають певні розбіжності у прикінцевих положеннях. Це й дало можливість регіоналам оскаржити Конституцію і повернути нас у 1996 рік.
Але якщо КС зробив нам зауваження до тексту редакції, яку підтримали остаточно у грудні 2004 року, то ми можемо нині узяти проголосований у першому читанні текст (голосувався навесні 2004-го. — Авт.) і саме його нині підтримати 300 депутатських голосів. Це автоматично поверне нас, без будь-яких додаткових речей, у парламентсько-президентську республіку. Ну, а вже потім справді варто працювати над удосконаленням цього тексту Основного закону. Зокрема, й приводити його до європейських норм. Адже, скажімо, повноваження прокуратури за тією редакцією не відповідають нашим зобов’язанням перед Європою. Так само слід іти шляхом поступової ліквідації обласних державних адміністрацій, розвиваючи місцеве самоврядування... Але, повторюю: повернутися до редакції Конституції треба негайно, і зробити це — в наших силах».
Спостерігаючи впродовж двох днів за муками депутатів з ПР, важко собі уявити, що вони можуть погодитися на змальований Миколою Томенком розвиток подій. Хоча нинішня перемога регіоналів (стосовно узаконення їхнього специфічного бачення амністії для затриманих) уже не є такою блискавичною і нахабною, як це було раніше. Та й наступна сесія — не за горами. Можливо, вона хоча б декому поверне бажання по-справжньому впливати на долю держави...
Утопія? Можливо. Але ж і на початку 90-х мало хто вірив, що наскрізь компартійний парламент може ухвалити Декларацію про державний суверенітет. Під тиском справжніх патріотів можливо й не таке. А потрібний тиск Майдан забезпечувати вміє.

Ярослав ГАЛАТА 

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».