На читача чекає не лише ближче знайомство з двома визначними культурними постатями й захоплююча інтелектуальна пригода в бурхливому історичному пейзажі рубежу віків, побаченому їхніми очима, а й те, що книжка та останні події в Україні дивовижним чином перегукуються між собою, відлунюють, кристалізуючи розуміння того, що відбувається.
— Пані Оксано, друге доповнене видання книги «Оксана Забужко, Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби: 1992—2002» приурочено 105-й річниці від дня народження видатного мовознавця. Чи були ще якісь причини для перевидання?
— Ця річниця відрізняється від будь-якої попередньої тим, що у вересні 2013 року вся Україна була приголомшена актом вандалізму, здійсненим з ініціативи харківської влади, — розбиттям меморіальної дошки Шевельову на будинку, де він мешкав. Це мало відповідно подвійний ефект: з одного боку, недвозначно продемонструвало інтенції влади — «запрещать и не пущать», з іншого боку — викликало цікавість збентеженої публіки, в тому числі тієї, яка ніколи раніше не чула імені Шевельова, ну хіба що краєм вуха. Виникло намагання розібратися, а чому раптом цей вандалізм стався?
Після подій вересня називати Шевельова лише еміграційним мислителем вже означає вторувати «допам», «гепам» і тим, хто нині керує «Беркутом» і складає спецоперації проти України в тих кабінетах, з яких люди на Майдані все ще не можуть отримати відповіді, хто винуватий у побитті студентів і хто буде покараний.
Це їм хочеться, щоб Шевельов був просто якимось еміграційним науковцем. Проте він — український і європейський мислитель, є якраз отим найвидатнішим, я б сказала, іконічним обличчям, знаковою постаттю, яка не дає забути нинішній Україні проєвропейський досталінський Харків двадцятих років, звідки пішло наше національне і культурне відродження, формування української політичної нації, перерване Сталіним з його голодомором.
Це тим паче дивовижно, що Шевельов, не будучи українським українцем (батько Шнейдер і мати походили зі шляхетних московських родин етнічних німців), був утягнений в український вибір насамперед потужною яскравою «молодою молоддю» (за висловом Хвильового), вибухом тодішньої української нової авангардної модерної урбаністичної культури, яка дійсно мала шанс стати однією з найяскравіших у квітнику європейських культур.
Ту пам’ять Шевельов не просто зберіг в еміграції, а на її здобутках і відкриттях, на ідеях мовознавців двадцятих років, котрі були розстріляні, а їхні імена стерті, він якраз і вибудував свою грандіозну мовознавчу теорію, котра, на думку фахівців, буде актуальною для наукової теорії принаймні найближчі п’ятдесят років.
Його фонологія — це, свого роду, періодична система елементів Менделєєва в тому, що стосується слов’янської лінгвістики. Це сорок фонем, котрі він вибрав, історії яких простежив від шостого століття нашої ери. Процитую Юрія Володимировича: «Кожна мова є чортячо небезпечний свідок народу, котрий ту мову вживає», тобто мовознавство і лінгвістика хоч нібито чисто формалізовані, теж виявилися тереном ідеологічної боротьби. І він все це витримав, розвинув.
Шевельов якраз є продовженням «розстріляного відродження». І в дев’яностому році повернувся в Україну, встиг передати все зроблене, всі свої зв’язки і контакти. Це і є наша європейська Україна, якої нас хочуть позбавити.
— Книжка вийшла тоді, коли виявилося, що дуже легко маніпулювати непоінформованою аудиторією.
— Авжеж, просто в режимі «бери побольше, кидай подальше» верзи будь-що, а оскільки правди, істини все одно ніхто не знає, то можна як завгодно каналізувати суспільні настрої.
Єдина зброя в будь-якій інформаційній війні, це — поінформованість. І люди кинулися за пошуками правди. Добре, що були перевидані (і не раз) тексти Юрія Володимировича, зокрема його двотомник спогадів «Я, мені, мене... (і довкруги)», в якому, до речі, чудово розказано про Харків 20–30-х років, а в його абсолютно блискучій есеїстиці будь-який сюжет подано особливо талановито, бо він обов’язково все виводив на загальноєвропейський і світовий контекст.
Цей двотомник я рекомендую не тільки для отримання насолоди від тексту, бо Шевельов справді блискучий стиліст, а і як власне спосіб розуміння наших українських реалій у тих світових контекстах, з яких нас із м’ясом видирали (я маю на увазі передусім нашу культуру), і нам тепер з боєм доводиться ті редути собі повертати.
— З імен світочів здираючи темряву...
— Для більшості української публіки було відкриттям, що чекісти переслідували Шевельова від того моменту, як 17 вересня 1941 року його потягли в НКВД, де він провів цілу добу. І там він підписав документ про згоду на співпрацю, мусив, бо інакше звідти не вийшов би. Згодом він написав есей «28 днів особливої служби соціалістичній батьківщині і по тому». 28 днів (до того, як німці увійшли у Харків) Шевельов намагався якось викручуватися, щоб нікого не закласти, і вся його гра з демонським відомством — ось відповідь на запитання: «А почему он не эвакуировался?» Тому що від НКВД тікав, тому що евакуюватися якраз і було б згодою на співпрацю з органами. «А почему он ушел, когда советские войска освободили Харьков?» А тому що, знову-таки, від НКВД тікав. Він ціле життя тікав від нього.
КДБ 1962 року таки знайшов його на Заході, коли він уже був професором Колумбійського університету, і спробувало зруйнувати йому кар’єру. Не вийшло, але життя попсували.
Останні тексти Шевельова — ніби передсмертна його сповідь. «28 днів особливої служби соціалістичній батьківщині», вся його воєнна одісея — це перша і, наскільки мені відомо, наразі єдина в Україні спроба автолюстрації.
У нас багато говорили про люстрацію, про те, чому її не було, про те, що архіви нищилися. Справді, в 1990–1991 рр. архіви спалювали, частину вивезли до Москви, і побачимо ми їх нескоро, бо це стосується 1970–1980 років.
— Тобто тих людей, котрі безпосередньо були завербовані радянськими спецслужбами або в якийсь інший спосіб з ними співпрацювали?
— Так. Відповідь на запитання, чому, скажімо, Прибалтиці вдалося здійснити люстрацію, а нам — ні, зависла. Ми досі її виборюємо на майданах.
За тиждень перед початком Євромайдану я була у Вільнюсі, і мене там вразив тамтешній Музей радянської окупації, створений на базі музею колишнього КДБ, який Литовською державою в 1992 році відразу було оголошено спецслужбою чужої держави, що не має права діяти на території Литви. Тож КДБ мусило поспіхом вимітатися, багато що залишивши на місці.
Литовська незалежність почалася з люстрації. Тодішній голова президії Верховної Ради Литовської РСР Казиміра Прунскене першою розповіла про те, як КДБ колись її завербувало. Уявляєте Леоніда Кравчука, який би виступив з такою покаянною сповіддю перед українським народом і сказав: «Ось тепер ми починаємо нову історію. Це і це з нами робили, ось так і так було. Авжеж, ми всі колаборанти, і нема іншої ради, але тепер ми будуємо Україну».
— Чому так важко будуємо?
— Ще в 1991-му (моя перша поїздка в США) Шевельов, підписуючи свою книжку «Третя сторожа», сказав: «Зверніть увагу, там є подорожня стаття про Ісландію «Життя в Рейк’явіку», де лунає слушне запитання «Незалежність — і що далі?»
Я натяк зрозуміла, але він мені страшенно не сподобався. Як це — що далі? Тільки ми отримаємо незалежність, то, звичайно ж, зрозуміло, завтра прокидаємося вже в Європі нормальною європейською нацією, і у нас уже все гаразд. Тоді так вірила абсолютно вся бідолашна радянська інтелігенція, яка світу Божого не бачила, окрім як у журналі «Огонек». Вона справді щиро вірила, що незалежність — це не процес, а одномоментний акт. І як тільки ми її оголошуємо, як тільки міняємо прапор, гімн співаємо, витираємо сльози з очей, все нарешті справджується.
Тож книжка вибраного листування є не просто пам’ятником Юрію Шевельову й «розстріляному відродженню», портретом європейської України, якої ми досі не знаємо. Вона також є підручником тих помилок, тих вроджених, я б сказала, генетичних вад нашої незалежності, які ми досі не маємо відваги не те що подолати, а навіть усвідомити для того, щоб лікуватися від цих хвороб. Панує страх: «Не будемо згадувати, якось минеться, якось розсмокчеться». А нагноєння дедалі прогресує.
— Величезною проблемою України, що нас кардинально відрізняє від східноєвропейських країн, не кажучи вже про країни старої Європи, є те, що наш правлячий клас складається, з одного боку, з криміналітету, а з іншого — з олігархії. У Польщі і Чехії такого немає.
Тож і мучать питання: от є Незалежність, а що далі? Затовкли люстрацію, а як без неї?
— Перше. Що таке український правлячий, тобто політичний клас? Олігархи далеко не найгірше, що ми маємо. Вада нашої системи в тому, що у владу люди найняті не нами, бо в Україні вибори фінансуються не з бюджету. Ми не знаємо, за чиї гроші «народні слуги» проводять свої виборчі кампанії. Вибори у нас геть не прозорі.
Друге. Хоч як дивно, а слово «люстрація» у нас чомусь асоціюється з комуністами. Люстрація в Польщі, Литві, Чехії, країнах Східної Європи не стосувалася комуністів. Це була люстрація людей, які співпрацювали зі Службою Безпеки, це — «декагебізація».
Ще в дев’яності Леонід Плющ зауважував, що він, дисидент, який шість років відсидів у психушці, може повірити в те, що колишній офіцер КДБ, ставши офіцером СБУ і прийнявши присягу на вірність Україні, здатен справді служити країні, а от у те, що патріотом України може стати завербований агент, не вірить. Саме агентура — це закладена міна під незалежність. До агентів тягнуться ниточки з ФСБ, їх можна в будь-який момент смикнути і сказати: виконуй завдання, роби те і се, працюй за тим чи іншим сценарієм.
За відсутності люстрації важко розібратися з криміналітетом. Ми не знаємо, хто з цього спруту піднявся за газпромівські гроші. Не було обірвано зв’язку, і тому нині не знаємо, хто віддає накази.
— На попередніх президентських виборах частина української інтелігенції була у так званій групі «проти всіх». Цікаво, як себе почували ті «противсіхи», коли побачили жорстоко-дику картину побиття наших дітей на Майдані? І хто з наших нинішніх політиків гідний стати на сторожі нового прозріння національної свідомості? Люди хочуть вірити, що це прозріння не покриється попелом зневіри, як це було раніше.
— Сценарій, який запущено Кремлем принаймні з 2004 року, далі розробляється і втілюється. У цьому контексті спроби говорити, як себе почувають ті, котрі проти всіх, щонайменше, наївно. На Майдані відстояли сотні тисяч отих, котрі проти всіх, тому що втомилися повторювали певні мантри.
От є мантра — виплід інформаційної війни, коли розігрують доброго і злого слідчого. А добрий (опозиція) і злий (влада) слідчий — на руках у московських ляльководів. Вони у дві дії розіграли абсолютно той самий сценарій здачі України. Тобто 21 листопада 2013 року на засіданні Кабміну з 22 посадовців були присутніми дев’ять, і після того від імені цих дев’яти Микола Азаров заявляє, що рішенням Кабміну «завішує» підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. За результатами цього засідання він мав бути притягнений до суду за таким самісіньким звинуваченням, як його «папєрєдница», і посаджений у сусідню камеру за те саме перевищення службових повноважень.
І ось на Євромайдан, як визначили соціологи, вийшли тільки п’ять відсотків на заклик опозиції, а 95% — це українці, які прагнуть справедливості і кращого життя. Це не мітинг опозиції, це протест українського народу. На прохання назвати «хто хороший, хто плохой», я знову відповім: вчімося бути політично зрілими, вчімося не шукати тат і мам, тому що обов’язково нас надурять, як дурили 22 роки. Годі, пора дорослішати.
Нам треба відбитися від «кадебізації» всієї країни, яка загрожує з півночі по повній програмі. Роблять так, щоб ніхто нікому не вірив, створюють атмосферу тотальної підозрілості. Дивіться, як це культивують: один, другий, третій волають: той провокатор, і той провокатор, і той провокатор... А хто найголосніше кричить: «Лови злодія!»? І скільки ще бандитів кричатимуть: «Банду геть!»... Отака мішанка. Це по суті почерк спецслужб: війна всіх проти всіх, і в цій мутній воді дуже добре ловиться рибка, яка їм потрібна.
Нині треба міркувати про механізми самозахисту. Добра поінформованість дає змогу впізнавати матрицю підступних намірів. Нині найліпше, найспокійніше і найупевненіше, я звернула увагу, поводяться історики, тобто ті, хто розуміє, впізнає, ідентифікує. Тож найактуальнішим стає, як у добу боротьби з неписьменністю, гасло «Знання — сила». Вчімося самозахищатися.

Володимир КОСКІН