— Отче Памфіле, як Ви прийшли до віри і стали священиком?
— Завдяки моїм батькам, особливо мамі. Вона була глибоко побожною (сусіди називали її монашкою), змалку виховувала нас, чотирьох дітей, суворо. Ми безвідмовно слухалися її. Мама й привела нас до Бога, православної віри, морального життя.
Спочатку ми жили під райцентром Макарів на Київщині, на хуторі Олексіївка. Я 1925 року народження. У ті роки колективізації мати вважала, що записуватися в колгосп — це тяжкий гріх. Батько тримав коня, працював на родину й допомагав сусідам. Але коня забрали, город обрізали. Батько сказав: «Усе, я далі терпіти не можу, доведеться подавати заяву в колгосп». Для мами це було нестерпним. І що ви думаєте? Промисел Божий: сорокарічний батько занедужав на дизентерію й за два тижні помер. Люди охнули: «Монашка пропала з дітьми!» А монашка посадила п’ять соток полуниці, і до нас потягнулися покупці. Ми одяглися, корову купили...
Перед війною почали зносити хутори й укрупнювати колгоспи. На щастя, знайшовся покупець будинку під знос — учитель із Гавронщини Федір Барабасенко.
У сороковому році ми купили житло в Ірпені. Усі знову вразилися: «Монашка вирвалася з колгоспної кабали». А тоді з колгоспу вирватися було практично неможливо.
Мама придбала четверту частину будиночка на вулиці Полтавській під звичайну розписку. А хазяїна судили, посадили, і ми зависли в повітрі. Моя вчителька — Олена Ігнатіївна Гощицька, викладач російської мови й математики, допомогла нам через суд узаконити житло.
Я був старостою класу. Олена Ігнатіївна завжди ставила мене за приклад, казала: «Ось який сумирний хлопчик».
— У Вас рідкісне ім’я — Памфіл.
— У школі доводилося часто потерпати. Такого імені ніхто не знав. Називали і Філоном, і Пилипом, ще якось. Домашні зверталися: Філя. Старший брат, колисаючи мене в люльці, приспівував: «Філя, Філя, та ще Памфіля». Мама про це розповідала.
Під час фашистської окупації ми перебували в Ірпені. Якось мама прийшла з базару й повідомила: «Люди шумлять — відкрили церкву...» Храм забрали у тридцятих роках, розмістили у ньому нашу фабрику — там росіяни й китайці працювали. І от знову церква ожила. Знайшовся священик — Павло Терлицький. Зібрався хор, та ще який! Співаки були з колишнього митрополичого дитячого хору. А я дуже хотів учитися церковному співу й читанню. Прислужував священикові. І, звичайно, вчився в регентів. У 16-17 років добре знав церковну службу й статут.
Знаменна річ. Після смерті батька мама привозила нас, дітей, в ірпінську церкву причащатися. Я від побожного захоплення гладив колони красивого іконостаса — настільки мені все подобалося. Через роки довелося стати настоятелем цього храму й відновлювати іконостас, бані. Отак буває в житті. Починав і завершую.
— Трошки з історії церкви...
— У 1909 році після освячення місця було закладено перший камінь. Почали збирати гроші. До 1915 року храм побудували. Більшовики кілька разів його закривали, розікрали іконостас, знесли бані. Але храм відродився.
— Ідучи на зустріч із Вами, побачив, що навіть на залізничних коліях валяються одноразові шприци. Мимоволі подумав: наркомани розширюють свої ареали. Натомість існує статистика, що діти з релігійних родин практично ніколи не стають наркоманами, алкоголіками і асоціальними елементами. І це на тлі того, що з кожним днем моральна атмосфера в країні гіршає. Що скажете з цього приводу? Які можуть бути важелі впливу, крім декларацій і закликів?
— Дуже важливо не упускати виховання з перших днів. Віруючі батьки виховують своїх чад надійніше, краще, відповідальніше. У будь-які історичні періоди. Що коїлося у двадцяті, тридцяті роки! Насаджували ленінсько-сталінську комуністичну ідеологію. Результат? У п’ятдесяті роки діти кидали каменями в церкву. У нас усі вікна були загороджені металевими сітками...
— Тобто могли розбити скло й влучити каменем у голову парафіянину під час літургії?
— Так, тому ставили сітки. Пригадую випадок, коли діти проходили юрбою і кричали: «Ми в Бога не віримо!» У Біблії є розповідь про те, як діти глузували з пророка й кричали: «Іди, плешивий!» Вискочила ведмедиця й розтерзала їх, тому що вони були не придатні до життя.
Мене кілька разів запрошували на круглі столи з приводу неблагополучних дітей. Я говорив: «Що ви хочете від них? Тато з мамою винуваті в тому, що діти йдуть кривою доріжкою. Сім’я — учитель і вихователь, а не тільки школа і церква». Начальник міліції дякував мені, говорив про хибність дорікань «А куди дивиться міліція?» Прокурор сказав: «Батюшко, мене, напевно, посадять, інкримінуючи хабар. Потім візьмете мене на роботу?» Я відповів: «Якщо покаєтеся».
Пригадую, як у будень до подвір’я церкви зайшли молоді люди. Одягнені пристойно. Обійшли храм, встали навпроти входу й закурили. Я зауважив: «Що ж ви робите? Люди святині кланяються, а ви собі таке дозволяєте!» — «А хто нас учив?» — запитують. — «Учили й учимо. І ви будете вчити».
Ми виховуємо один одного. Хто винуватий? Самі.
— Які, в основному, люди ходять у вашу церкву?
— Приходять, насамперед, люди віруючі, церковні. Багато інтелігенції. Помітно збільшилася кількість чоловіків — від тридцяти до п’ятдесяти років. Усю службу стоять, моляться, сповідаються, причащаються. Розмірковують, для чого живуть.
Є такі, хто не розуміє основи нашої віри. Ми готуємося до душеспасіння, до майбутнього життя. Перше прохання: Господи, порятуй! Друге — Господи, допоможи! Той, хто розуміє це, молиться за душеспасіння, тоді йому легше долати труднощі та хвороби. А дехто вважає: якщо ти віруєш, то щасливо й благополучно житимеш.
— Тобто думають, що віруючий автоматично заслуговує на благополуччя.
— Апостол Павло говорить: «Нещасні ті люди, які думають тільки про земне щастя, про земне благополуччя. Треба думати про спасіння душі».
— Виходить, не тільки просити треба, а й працювати над собою.
— Іоанн Кронштадтський, великий Божий угодник, так сказав на своєму ювілеї: «Я сорок років учив людей і вчився у них, бачачи їхню сумлінність і терпіння». І я навчаю по можливості і сам вчуся у людей.
— Я ходив з фотоапаратом околицями Ірпеня й, окрім краси, бачив моторошні смітники. Нижче шлюзу русло річки взагалі накрито звалищем: тисячами порожніх пластикових пляшок, пакетів, коробок та іншим непотребом. Найстрашніше, що місцеві жителі на це дивляться байдуже.
Як реагує на це церква? Адже від екології природи до екології душі один крок.
— Я пам’ятаю час, коли навесні вся заплава й луки покривалися водою. Округа кишіла живністю. Поки за річку не взялися так звані меліоратори. Вирівняли русло, осушили болота, шлюз поставили, пообіцяли, що катери з Києва ходитимуть до Ірпеня. А вийшла суцільна руйнація. Нині за горло беруть смітники.
Що можна сказати з цього приводу? Звичайно, влада має застосовувати закон. Ми молимося, щоб Господь її напоумив, і вона робила те, що їй слід. Наша справа — церковна. Ми спасінням душі опікуємося. Не можемо підмінити екологічну міліцію. Та й кожен повинен розуміти: берегти природу — берегти себе.
— Для людини, яку обурюють ці неподобства, прямий шлях до храму, тому що державні установи часто глухі й сліпі. Залишається остання цитадель — церква.
— Є вираз: у труни кишень немає. Історія має позитивні приклади — це наші князі. І Вітчизну захищали, і храми будували. Я часто думаю: коли в людини є влада, скільки добрих справ вона може зробити для блага людей, для слави Божої. І про неї буде пам’ять.
Ні, гребуть під себе. Зрештою, потрапляють за ґрати. Або вмирають від інфарктів і інсультів, у які втілюється жадібність.
А ми виручаємо, допомагаємо.
— Чи є серед місцевої влади віруючі? Чи приходять місцеві бонзи в храм, чи радяться з Вами? Чи запитують: «Батюшко, чим допомогти храму?» Чи Ви один у полі воїн?
— Деякі заходили. Напевно, з цікавості. Людина вважається церковною, коли вірою живе. А хто каже, що в душі має віру, а не живе церковно, той ні те ні се. Надто багато розвелося демагогів, які дбають лише про власний статок.
От ми просили побудувати церковний будинок для недільної школи, тобто для дітей. Дуже довго чекали рішення міської влади. Врешті нам надали ділянку землі. Знайшовся спонсор. Але потім відмовився, підвів. Ми просили нинішнього мера Скаржинського допомогти, він байдуже сказав: «Ми вам не будемо заважати».
Підемо до депутатів, будемо просити: може, допоможуть, не обов’язково фінансами — хоча б технікою.
— Людей завжди цікавлять церковні чудеса: чудотворні ікони, зцілення... У вашому храмі відбуваються дива?
— Наш храм старий. У нас є дуже шановані ікони — намолені. Наприклад, храмові ікони Святої Трійці, «Розп’яття», Миколи-Чудотворця. Між іншим, був випадок, коли злодії пробили стіну, вдерлися в храм. Деякі ікони винесли, а ці не пройшли через пролам. Неспроста, певно.
До нас доставляли чудотворні ікони. Наприклад, Чорнобильський Спас. Привозили плащаницю Божої Матері.
Парафіяни нерідко дякують: «Отче, мені так добре стало, я одержав розраду й зцілення».
Іноді за порадою приходять жінки. Народити бояться, переживають, просять помолитися. Якось зайшла до храму молода жіночка. «Отче, лікарі сказали, що мені родити не можна. Наполягають на аборті». — «Боже борони! — кажу. — Ти можеш і себе погубити. Не вір, усе буде добре». Народила благополучно. Вона спортсменка, відома на всю Україну. А лікарі-згубники не в той бік її налаштовували. Аборт — страшний гріх, адже це вбивство створіння Божого.
Ще такий випадок був. Після служби почали панахиду. Раптом чую страшний крик-плач. Жінка лементує на всю церкву. «Що таке? Що трапилося?» — запитую. «Загинула моя донька, я не житиму! Покінчу із собою, піду до неї!» Як з’ясувалося, мати з єдиною дочкою поїхала на весілля до Львова, донька загинула там на таксі. Я плакав разом із цією жінкою. Говорив: «Ганно, куди ви підете? Дочка ваша є, жива на тому світі».— «Як?» — «Саме так. Наша віра в чому? Ми знаємо, що є воскресіння, душа — безсмертна». Потім вона зізнавалася: «Батюшка мене врятував від загибелі. Я хотіла накласти на себе руки». Я сказав: «Не батюшка врятував — Господь зберіг, тому що ви прийшли до храму».
Ця жінка потім відвідувала церкву. Я нагадував їй: «Ваша дочка жива. І ми з вами живі. Тільки інакше». Вона — віруюча, але у хвилини трагедії похитнулася у вірі, тому що з відходом дочки все втратила. Запитувала: «То що, Таня моя є?» — «Звісно, є. І ми туди підемо».
Я бачив, як люди в істериці кричать біля могили. Застерігав: «Що ви робите? Навіщо турбуєте душу покійного? Треба молитися за тих, хто переходить в інший світ, але не вмирає».
— Зазвичай як вважають: земне життя скінчилося — і на цьому край. А душа — безсмертна.
— Саме так. Ще один схожий випадок. Жінка поховала чоловіка і впала у відчай: «Я не можу без нього, піду за ним». Хотіла теж накласти на себе руки. Яка дурість, яке марновірство! Не можна цього робити. Самогубство — це душу віддати сатані на розтерзання. Я тій жінці сказав: «Вас Господь зберіг. Радійте».
Самогубцеві прощення немає. Тобі зараз боляче, погано, але на тому світі буде незмірно пекельніше.
Треба вірувати й сподіватися на милість Божу. І терпіти. Я теж терплю. Операцію переніс. Тромбофлебіт дошкуляє.
Одна жінка-черниця в Ірпені розповідала про свої дивовижні сни. Вона колись жила в шлюбі, й чоловік зненавидів її, став «базарним», над нею знущався, за ніж і сокиру хапався. Таким пішов із життя, а вона прийняла схиму. Бачила кілька разів його у вогні — з головою й по пояс. Терпляче молилася. І, зрештою, визволила. Її наставником був архієпископ Антоній.
От вам і чудо.
— Чого найважливішого просите у Бога?
— Щоб незасудженим бути на суді Божому. У Святому Письмі сказано, що простому мирянинові доведеться відповідати за себе. А з пастиря запитають за багатьох. Чи зумів я людей напоумити, привести до віри, виховати, чи навчив вибачати й навіть карати?
У дитинстві я любив молитися. На печі сховаюся, щоб ніхто не заважав, молюся... І так мені добре! А тепер думаю: і чому я тоді не вмер, ото душа була б чиста.
— Зате скільки душ Ви з мороку витягнули...
— Це вже Господь судитиме. Згадую мого братика Мойсея, на два роки молодшого від мене. Мама давала імена так: у який день народився, те ім’я і одержував. Дванадцять імен у святцях значилося, коли я народився. А мама сказала: «Тільки перше». Дочку назвала Василісою.
Отож про брата. Я вранці погнав корів пастися. Залишив їх під доглядом дванадцятирічного Мойсея, а сам пішов на церковне свято.
Трапилося нещастя. Брат знайшов міну. Постукав по голівці, вона й розірвалася. Пробило живіт, обпалило руки, обличчя. Знайшли підводу, привезли його в лікарню. Якось я сказав: «Братику, якщо ти вмреш, то потрапиш в інше життя. Розповіси мені про це». Ми змалку вірили в загробний світ, так мама нас навчила. Брат обачно сказав: «Якщо можна буде...» Він прожив півтора місяця, помер у лікарні.
Цей епізод свідчить про те, як богобоязливо ми були виховані. Прийшла мати з передачею в лікарню, а Мойсей плаче: «Мамо, я опоганився — пив молоко в середу». Це говорила вмираюча дитина. Він при свідомості постійно був. Брат, народжений у день Мойсея, помер у день Мойсея, у день ангела його поховали.
Мати потім дуже плакала, що дитя постраждало за її гріхи. В Ірпені жила монашка на ім’я Памфіла. Вона добре знала нашу сім’ю. Якось сказала матері: «Ой, Ганнусю, я бачила твого синочка уві сні. Йдемо ми на схід, сяє краса (люди, що йдуть на схід, правильно живуть. А грішники йдуть на захід, у пітьму). Навколо гарні квіти. Отроки, отроки... Один оглядається — і я впізнаю вашого синочка. Запитую: «Ти Мусійок?» — «Я». — «За тобою мама гірко плаче». — «Передайте мамі, що мені дуже й дуже добре». Повертається — і я бачу в нього крильця».
Про порятунок душі вся моя турбота й надія. За себе і за людей відповідатиму перед Богом. Прагну, щоб Господь нас виправдав. Він нагороджує за добрі справи. Звичайно, за роки служіння я багатьох хрестив, вінчав, ховав. Багатьох напоумив. А деякі відійшли від віри.
Є такий вислів: «Якщо ми тут усе не виконали, то будемо відпрацьовувати в майбутньому житті упущене, перебуваючи у важкому стані, можливо, навіть волом».
Тож вчасно усвідомлюймо, каймося і виправляймося. У вас і в мене є ще шанс і можливість.

Володимир КОСКІН