«Фальшива нота» була написана 2017-го і того ж року показана на Міжнародному театральному фестивалі в Авіньйоні. За цю п’су Дідьє став лауреатом премії «Мольєр» у номінаціях «Краща комедія», «Кращий драматург» і «Кращий режисер».
«Фальшива нота» — це вистава про любов і ненависть в усі часи. Про доброту, яка проявляється в найекстремальніших ситуаціях, про людську підступність, безкорисливість, зраду і справжню порядність. А ще — про велику музику.
«У цій п’єсі явно проступає чуття нашого часу — дивного, жорстокого, несталого. І ще ця п’єса про конформізм узагалі і конформізм тих, хто з головою пірнув у культуру.
Це — п’єса про надмірну сучасну спритність, лицемірство, брехню, де немає краплини душевності, правди, стремління до істини, а лише тваринна пристрасть вижити за будь-яку ціну, будь-якими засобами, зраджуючи час від часу пам’ять близьких і рідних.
Не можу не висловити автору п’єси слів поваги, подяки за пережиті мною та акторами світлі і сумні емоційні відчуття за весь період роботи над виставою. Ця п’єса вимагає неймовірних акторських зусиль і сил душевних, фізичних, потужного рівня акторської техніки. Я вдячний виконавцям за щоденний подвиг.
П’єса непроста. П’єса воістину велика. На всі часи. Адже теми, порушені в ній, на жаль, не залишилися в ХХ сторіччі і не поросли бур’янами», — розповів народний артист України Михайло Резнікович.
Спочатку може здатися, що це — комедія. Коли в гримерку до всесвітньо відомого диригента вривається дивакуватий захоплений шанувальник, настільки настирливий, що після третьої його появи на сцені мимоволі виникає бажання допомогти другому персонажу відправити непроханого гостя туди, звідки він з’явився.
А далі немов за помахом диригентської палички розгортається, набираючи обертів, справжня драма. І починається довгий болісний шлях однієї людської душі до угамування свого праведного гніву і заспокоєння, а іншої — до очищення від давно скоєного і прихованого в тіні гріха.
Тема Голокосту завжди залишиться актуальною, тому, напевне, ця вистава буде цікавою для глядачів різного віку. Ми бачимо на сцені двох батьків, які вважали Моцарта Богом. І двох синів, які обоє могли стати великими музикантами. А вибір є завжди. Питання лише в тому, чи фальшиву ноту взяли випадково, чи це закономірність.
Виставу можна відіграти, а можна прожити — і прожити так, щоб пронизати глядачів до глибини душі. Саме це вдалося чудовим артистам Станіславу Москвіну та Олегу Замятіну. А ось що розповіли про роботу над виставою самі актори.
Станіслав Москвін, народний артист України: «Надскладні репетиції. До знемоги. На межі душевних та фізичних сил. Зустріч Дінкеля і Міллера — зіткнення двох світоглядів, планет, річок, які не повинні були перетинатися, але перетнулися, завдяки Його Величності Випадку.
Є хороші слова: «Без минулого немає майбутнього». Наша вистава саме про це. Щоб ніхто й ніщо ніколи не забувалися. Я б свою роль хотів присвятити пам’яті мого батька».
Олег Замятін, народний артист України: «Думаю, кожному актору хотілося б зіграти знакові ролі в п’єсах Шекспіра, Гоголя, Чехова, Вампілова...
Актори мріють про ролі глибокі, неоднозначні, що мають велику амплітуду людських пристрастей, про ролі, в яких можна було б виявити свій душевний потенціал, свою майстерність.
Все це повною мірою стосується «Фальшивої ноти». І, безумовно, ця п’єса — величезний подарунок для артиста.
І коли працюєш з таким режисером, як Михайло Юрійович Резнікович, який уміє «дістати» з акторів найтонші рухи їхньої душі, і коли поруч з тобою такий партнер, як Станіслав Москвін, — це не просто подарунок, а ціле «підношення».
Окремо хотілося б відзначити сценографію Олени Дробної. Декорації, ефекти, костюми створили атмосферу, що максимально підходить для сприйняття цієї історії.
Дуже вдалим є використання у спектаклі фрагментів з «Маленької нічної серенади» Вольфганга Амадея Моцарта і «Пір року» Антоніо Вівальді у виконанні Ігоря Завгороднього, а також фрагменту концерту № 2 «Літо» з «Пір року» Антоніо Вівальді в аранжуванні Макса Ріхтера, що роблять музику повноцінною дійовою особою вистави.
Напевне, вистава «Фальшива нота» торкнулася душі й серця кожного глядача. Ймовірно, багато захоче вдруге переглянути цей спектакль, в якому розповідається про те, чого не можна забувати. Ми маємо пам’ятати наше минуле, аби не дати йому повторитися.

Едуард ОВЧАРЕНКО