Про це свідчать результати опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології в рамках спільного дослідження з російським «Левада-центром».
Тенденція, безумовно, вражає. І, погодьтеся, якось не дуже тішать пояснення соціологів, що в цій частині опитування йдеться про ставлення наших співвітчизників до Російської Федерації як країни. А ось до кремлівського керівництва ми менш толерантні, лише погляньте — «люблять Путіна» (позитивно ставляться до російських керманичів) тільки 13% опитаних українців!
Та на п’ятому році війни і ця цифра якось «напружує». Щодо відповіді респондентів на запитання про ставлення до «пересічних» росіян, то 77% кажуть, що воно позитивне. Виходить, для багатьох із нас громадяни держави-агресора залишаються якщо не «сестрами та братами», то «кузенами і кузинами».
Звісно ж, ніхто не закликає українців оголошувати жителям сусідньої країни «вендету» — але ж можна, принаймні (хоча б із поваги до себе та до своєї країни) замислитись: а кого ж ми так любимо?
Невже українці, які продовжують дивитися на світ через призму російських телеканалів, ще й досі не переконалися, з якою ненавистю більшість наших «запорєбрікових родичів» коментують події в Україні, яким брудом нас із вами поливають...
До того ж, про ставлення росіян до нас доволі промовисто свідчать дані опитування «Левада-центру»: 55% громадян РФ погано і дуже погано ставляться до України, і лише 34% — більш-менш позитивно.
При цьому, характеризуючи українців, 30% росіян вважають їх (себто нас) хитрунами й лицемірами, 23% — «скритними буками», 22% — заздрісниками, 14% — зарозумілими.
Лише 15% кажуть, що ми волелюбні та незалежні, 19% — відкриті й прості, 14% — миролюбні, 26% — гостинні (на думку росіян, це найбільша наша чеснота).
Звідкіля ж така «нерозділена любов» українців до Російської Федерації? І чому анексія Криму та кремлівська агресія на Донбасі лише частково і, можна сказати, «некритично» вплинули на ситуацію?
Ди­рек­тор Аген­ції мо­де­лю­ван­ня си­ту­а­цій Ві­та­лій Ба­ла вважає головною причиною те, що в нашій політиці та у вітчизняному інформаційному просторі доволі вільно почуваються численні представники «п’ятої колони» — люди, які відкрито проповідують «русскій мір». Вони сповна користуються прагненням нашої країни демонструвати свою демократичність для антиукраїнської пропаганди.
«Дуже часто цьому сприяють наші можновладці — зокрема, через ухвалення чи невчасне ухвалення стратегічних рішень.
Приміром, на мою думку, ще у 2014 році варто було б затвердити закон з умовною назвою «про антиукраїнську чи антидержавну діяльність», яким би було регламентовано дії та правовідносини в інформаційній сфері і встановлено чіткий розподіл між поняттями «свобода слова загалом» і «свобода публічних висловлювань» в умовах зовнішньої агресії», — вважає експерт.
Причому, на його думку, має йтися не стільки про покарання, скільки про превентивні заходи, які б унеможливили вкидання в публічний дискурс апріорі антиукраїнських тез.
«Натомість наша влада часто-густо сама лила воду на млин противника», — погоджується — го­ло­ва прав­лін­ня Цен­тру при­клад­них по­лі­тич­них до­слі­джень «Пен­та» Во­ло­ди­мир Фе­сен­ко.
Особливо це помітно останніми місяцями, коли російська пропаганда (в латентному вигляді) фактично була легалізована в Україні. Зокрема, через телеканали «NEWSONE» і «112-й».
І це, попри те, що Верховна Рада свого часу ухвалила постанову про звернення до РНБО щодо деструктивної ролі цих телеканалів. Чи була якась реакція? Щось не пригадую... Телеканали продовжують працювати у тому ж «руслі». І саме їхні «зусилля», з-поміж іншого, сприяли згаданим уже негативним тенденціям.
А ди­рек­тор Ки­їв­сько­го між­на­род­но­го ін­сти­ту­ту со­ціо­ло­гії Во­ло­ди­мир Па­ні­от­то нагадує і про (хоча й обмежені, але повністю не перекриті) можливості безпосереднього впливу російської пропаганди на українську аудиторію — через супутникове мовлення та Інтернет.
У коментарі «Українській правді» соціолог нагадав: «У 2015 році ми розробили свій Індекс результативності російської пропаганди. Він демонструє, як населення України підтримує головні тези російських пропагандистських медіа.
Маємо, зокрема, не дуже добру ситуацію у Харкові та в Одесі — там показники дуже високі. І з року в рік ситуація не покращується», — зазначає Паніотто.
І справді: якщо подивитися на дані згаданого Індексу, можна переконатися: в Одеській області та на Харківщині «кисельовсько-соловйовсько-скабєєвським» антиукраїнським вигадкам вірять більше половини учасників соцопитувань.
Ще у деяких областях кількість людей, які із задоволенням підставляють вуха під «кремлівську вермішель», наближається до критичної позначки у 50%...
Щоправда, чимало наших співвітчизників, котрі коментували дані соцдосліджень на сторінках Інтернет-ЗМІ та в соцмережах, не дуже довіряють результатам опитувань. Певні сумніви щодо цього виникли і в оглядача Укрінформу. Адже ні йому, ні його колегам, знайомим і родичам за все життя жодного разу «не пощастило» стати учасниками соцопитувань.
Опитані Укрінформом експерти стверджують: центри такого рівня як КМІС завжди дотримуються стандартів соціології. І їхні вибірки цілком відповідають реаліям. А результати опитувань досить рідко виходять за межі визначеної статистичної похибки (у випадку із лютневим дослідженням — 3,3%).

Вла­ди­слав ОБУХ, Укр­ін­форм