А маємо рівність у правах між жінками і чоловіками — було б лише бажання ними скористатися. Хто не вірить, ось вам неспростовні докази: на законодавчому рівні гендерну дискримінацію заборонено Конституцією та Законом «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». Маємо також Закон «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків».
Окрім того, наша країна зобов’язалася виконувати міжнародні норми щодо забезпечення гендерної рівності. Ми прийняли Цілі сталого розвитку (ЦСР), приєдналися до багатьох декларацій, протоколів та конвенцій, ратифікували ключові договори з прав людини.
В Угоді про асоціацію між Україною та ЄС є стаття про гендерну рівність в економічному житті, яка декларує забезпечення рівних можливостей для чоловіків та жінок у сфері зайнятості, освіти та навчання, економічної та суспільної діяльності.
Утім, це лише один бік справи, бо насправді в Україні повною мірою не реалізується та гендерна рівність, яка прописана у згаданих документах. Навіть більше того, жінки зазнають дискримінації за статевою ознакою.
Найчастіше це — домашнє насильство, де на слабку стать припадає 90% усіх випадків. У кримінальних хроніках такі повідомлення не рідкість: за статистикою МВС, щороку від рук кривдників гинуть майже 600 жінок.
Однак і це ще не повна картина. Хоча скарг за рік правоохоронці отримують понад 150 тис., це лише крапля в морі, бо вони становлять усього 10—15% від загальної кількості насильницьких випадків. І чи то менталітет у нас такий, чи огріхи виховання, доводиться тільки гадати.
За результатами опитування Українського інституту соціологічних досліджень, проведеного трохи більше року тому, майже 70% українок не вважали насильством приниження і заледве половина насильством назвали побої.
Інші види дискримінації за статевою ознакою не такі жахливі, як домашнє насильство, але в сукупності дуже дошкуляють. Ось, приміром, менша порівняно з чоловіками заробітна плата, що за всі часи незалежності не перевищувала 79% зарплати чоловіків.
Така нерівність в оплаті позбавляє жінок важливого економічного підґрунтя для особистісного та професійного розвитку. Хоча кажуть, що нібито жінки самі на це погоджуються, адже мають багато домашніх обов’язків і тому обирають менш оплачувану роботу з гнучкішим графіком.
Частка правди у цьому є. Спрацьовує лагідне закріпачення, яке ховається у стереотипі «жінки-берегині», домашньої господині або навіть високому статусі коханої, яку треба берегти від усіх і всього.
Перелік прихованої дискримінації за статтю цим не вичерпується. Скажімо, такі нібито безневинні вимоги при працевлаштуванні, як вік, зовнішні дані, сімейний статус, наявність малих діток.
На перший погляд нічого протизаконного вони не містять. Насправді ж є суттєвою перепоною для зайняття посади, а то й підставою для подальшого визиску в разі працевлаштування.
Жінці можуть відмовити через те, що молода й очевидно піде у декретну відпустку або ж часто братиме лікарняний по догляду за дітьми. А тих, хто погоджувався з вимогами щодо зовнішності, можуть чекати сексуальні домагання. Мовляв, це ж було зрозуміло із самого початку.
Є й більш конкретні вимоги, пов’язані з розподілом професій на чоловічі та жіночі. І хоча це у 2017 році нібито скасували, та не до кінця. Яскравий приклад — жінки в армії. Там їх досить багато, однак числяться або не на тій посаді, що обіймають, або ж їх просто туди не беруть. Про кар’єрне зростання годі й говорити: лише недавно в Україні з’явилася перша жінка-генерал.
Про похід у владу прекрасної статі — окрема розмова. Тут права жінок відстоюють не так вони самі, як міжнародна спільнота, котра тисне на українських можновладців-чоловіків.
Донедавна це майже не приносило позитивних результатів. Українки якщо й були, то лише на нижчих щаблях владної піраміди. На верхніх — це було скоріше винятком, аніж правилом.
Щоправда, нині ситуація дещо поліпшилася. За результатами останніх виборів, 46% жінок є депутатами селищних та сільських рад, 28% — обласних. А ось у Верховній Раді жінок лише — 12%. І хоча це — найбільше досягнення за всі роки незалежності, воно блідо виглядає на тлі цивілізованих країн.
За висновком аналітиків із гендерних питань Ради Європи, Україна перебуває серед країн із найнижчим представництвом жінок у владі. Адже середньосвітовий показник становить 22%, у країнах ЄС — 26%, а в деяких 40% і вище.
Приміром, в Ісландії загальний індекс забезпечення рівності досяг 87,8%. Це — єдина країна, де показник залучення жінок у політичну діяльність перевищив 70%.
До першої п’ятірки також увійшли Норвегія, де загальний рівень забезпечення рівності сягнув 83%, Фінляндія (82,3%), Руанда (82,2%) і Швеція (81,6%).
Але якщо оцінювати ситуацію загалом, то проблем на цих теренах вистачає. Недарма ж на Всесвітньому економічному форумі в Давосі лише для подолання різниці в можливостях працевлаштування та оплаті праці між чоловіками і жінками експерти відводять від 100 до 170 років.
Скільки знадобиться українській владі, щоб здолати нерівність статей, сказати важко. Торішні протести жінок під стінами Верховної Ради з вимогою включити у нове виборче законодавство квоту на 50% для жінок, які обираються до різних рад, та ввести санкції проти тих політичних сил, які порушують квотний принцип формування виборчих списків, ніхто не почув.
Не пройшов і законопроект щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків у виборчому процесі, в якому пропонувалися квоти у виборчих списках політичних партій на рівні не менше 30% і не більше 70% однієї статі у відповідних виборчих списках.
У першій п’ятірці частка представників однієї статі мала становити не більше 60%. Провладна чоловіча більшість вирішила напередодні нових виборів закони не змінювати.
Але світло в кінці тунелю таки заблищало. Україна поволі прямує до створення рівних соціальних можливостей для реалізації особистостей жінок і чоловіків в усіх сферах життєдіяльності й прагне усувати перешкоди, які виникають на цьому шляху.
Запроваджено посаду урядового уповноваженого з гендерних питань. Прийнято Державну соціальну програму забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2021 року, спрямовану на укріплення інституційних механізмів забезпечення гендерної рівності та подолання інституційних обмежень у цій галузі.
Маємо Стратегію та План дій у сфері прав людини, метою яких є гарантування рівних прав та можливостей для жінок і чоловіків.
Окрім того, останніми роками внесено зміни до законодавства щодо запобігання домашньому насильству, що криміналізує цей злочин відповідно до положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами.
На реалізацію планів гроші виділяються з бюджету, допомагає й міжнародна спільнота. Виконавчий директор програми «ООН Жінки» та посол Швеції підписали з представниками української влади угоду про фінансування чотирирічного проекту щодо забезпечення гендерної рівності в Україні, бюджет якої становить 5 мільйонів євро.
Ось тільки не вийшло б так, як із боротьбою з корупцією: безліч органів, які мають її знищувати, поглинають велетенські суми з державного бюджету в купі з фінансовою допомогою міжнародної спільноти, а корупція тим часом буяє пишним цвітом.

Тетяна КИРИЛЕНКО