Суспільство
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Недiля Листопад 29, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 19 Червень 2015 00:39

Росія: в проміжному стані

Rate this item
(1 Vote)

Осяг­ну­ти ло­гі­ку ро­сій­ської зов­ніш­ньої по­лі­ти­ки да­но не кож­но­му. Ди­рек­то­ру Фран­цузь­ко­го ін­сти­ту­ту між­на­род­них від­но­син (IFRI) То­мі Го­ма­ру, ма­буть, по­та­ла­ни­ло. Він дій­шов вис­нов­ку, що «ук­ра­їн­ський кон­флікт спо­ну­кає пе­ре­ос­мис­ли­ти міс­це Ро­сії в єв­ро­пей­ській і між­на­род­ній сис­те­мі без­пе­ки. В ці­ло­му ам­бі­ції за­хід­них лі­де­рів не про­сти­ра­ють­ся да­лі збе­ре­жен­ня звич­ної для них сві­то­бу­до­ви, пі­ді­рва­ної вна­слі­док їх влас­них по­ми­лок і зов­ніш­ніх ви­кли­ків; Ро­сія ж праг­не пе­ре­бу­ду­ва­ти сві­то­вий прос­тір».
А да­лі в стат­ті фран­цузь­ко­го ав­то­ра слі­дує вер­дикт уже на ме­жі чи то про­роц­тва, чи то при­ре­че­но­сті: «Та­кі но­ві умо­ви діа­ло­гу, який вар­то роз­по­чи­на­ти, аби зу­пи­ни­ти роз­кол, що все по­глиб­лює­ть­ся».

Тоб­то тре­ба ви­зна­ти і об­ме­же­ні ам­бі­ції За­хо­ду, і ак­тив­ну роль Ро­сії як ре­ві­зіо­ніс­та гло­баль­ної по­лі­ти­ки та й сіс­ти за стіл пе­ре­го­во­рів для ви­рі­шен­ня ук­ра­їн­ської кри­зи. І тут, мов­ляв, ні­чо­го не вді­єш — та­ка вже кра­їна ця Ро­сія і та­кий на­род її на­се­ляє...
Ось та­ку не­ве­се­лу пер­спек­ти­ву пред­ста­вив нам фран­цузь­кий на­уко­вець у сфе­рі на­ціо­наль­ної без­пе­ки Ук­раї­ни.

 

Російський міф у французькому аранжуванні
Не дивно, що ця стаття французького науковця від лютого 2015 року досить оперативно була перекладена російською мовою й опублікована 7 червня в журналі «Россия в глобальной политике». І це при тому, що стаття містить досить-таки критичні застереження щодо великодержавних амбіцій Росії. Чого варта лише така характеристика: «Москва мріє про спільне з Пекіном і Вашингтоном управління світом. Цю мрію здійснити поки не вдається: аж надто великим виявився розрив між амбіціями Москви та її реальними можливостями. Навряд чи стратегія Кремля зможе залишитися дотеперішньою після падіння цін на нафту й обвалу рубля. Якщо Олімпіада в Сочі стала символом могутності Росії, що відроджується, то тепер Москві випадає відчути на собі наслідки обраного нею зовнішньополітичного курсу, який жене її вперед, ігноруючи можливі наслідки».
Але хіба це критика чи осуд агресивної політики Росії? Та побійтеся Бога! Це ж мало не пієтет на рівні Миколи Гоголя з його одою птиці-трійки: «Русь, куда ж несешься ты? Дай ответ. Не дает ответа... И, косясь, постораниваются и дают ей дорогу другие народы и государства». Ну не міг просто устояти французький дослідник Тома Гомар усталеному колись в Європі кліше про широку російську натуру: «знать, у бойкого народа ты могла только родиться, в той земле, что не любит шутить, а ровнем-гладнем развернулась на полсвета».
А коли вже розвернулася на півсвіту, то інші повинні б і потіснитися. Та й куди вони подінуться, коли Росія практично поставила перед Заходом питання руба: хто з європейців чи американців готовий воювати за Україну? Отож бо... А коли ні, то Тома Гомар пропонує академічне обґрунтування особливої місії Росії: «Криза в Україні нагадує про складність відносин між Росією і Америкою. Во­на де­мон­струє аси­мет­рію ці­лей двох кра­їн, за­чі­па­ючи без­по­се­ред­ні ін­те­ре­си Ро­сії й опо­се­ред­ко­ва­ні— Спо­лу­че­них Шта­тів Аме­ри­ки (тут і далі курсив наш – Авт.)» Що ж тут, мовляв, поробиш, коли для Росії володіння Україною є питанням самої екзистенції, а для Америки — так собі, ще один із сюжетів світової периферії.
А про здатність Європи осягнути глибинні витоки російської поведінки й говорити не доводиться: «Європі епохи модерну важко зрозуміти логіку, що лежить в основі російської системи». От Тома Гомар і пояснює нетямущим європейцям, що в основі російської системи влади покладено два основоположних елементи — православ’я і державність. А особливістю стилю Володимира Путіна і є якраз використання ним візантійської спадщини в російській дипломатії. Та й православна церква вносить безпосередній вклад «у підвищення зовнішньополітичного впливу Росії, особливо в країнах ближнього зарубіжжя». Саме таким чином торжествує високий візантійський стиль.
А що вже до ідеї державності, то російській еліті взагалі на роду написано розглядати історію своєї країни виключно через призму геополітики. І тут нікуди дітися, бо ж «джерела подібного ставлення слід шукати в древньоруських літописах, починаючи з «Повісті временних літ», написаної в ХІІ столітті.
Текст даного основоположного твору став об’єктом різних тлумачень, але... «Повість» привносить у російську історіографію геополітичну складову, детально описуючи «шлях із варягів у греки». Геополітичний підхід проходить червоною ниткою через усю російську історію, в наші дні він виявляє себе в путінському проекті Євразійського економічного союзу».
Тому й зрозуміло, для чого Тома Гомар так настирливо апелює до давньої історії. Він трактує real politiс Путіна як даність, від якої нікуди подітися, бо «насправді витоки того, що відбувається, слід шукати в давніх розходженнях між Європою і Візантією». Отже, виходить так, що до політики експансії Путіна прирекла сама історія: «Через дев’ять місяців після «історичного возз’єднання Криму» з Росією Володимир Путін вирішив звернутися до епохальної події. У своєму зверненні до Федеральних зборів він оголосив про «стратегічну важливість» Кримського півострова, який є «духовним джерелом» формування російської нації. Президент згадав про хрещення князя Володимира в Херсонесі й наголосив у цьому зв’язку символічне, сакральне значення Криму для Росії, яке можна зіставити хіба що зі «значенням Храмової гори в Єрусалимі для прихильників ісламу й юдаїзму».
Ну як після такої ідеологічної артпідготовки не оспівати звитяги Кремля з окупації чужих територій? Отож він і пише: «З точки зору геополітики Крим на Чорному морі і Калінінград на Балтійському являють собою два форпости Росії, котрим варто приділяти увагу, оскільки їм суджено стати місцем розміщення ядерної зброї. Ці два плацдарми автоматично посилюють військовий тиск Росії на Східну Європу».
У підсумку науковець відбувся констатацією факту: мовляв, все за наукою — без гніву і пристрастей. Але з поля зору дослідника, очевидно, не мало б випасти й те, що є ще чиста совість. І є ще європейські цінності.
Чи, можливо, вже їх немає?


Промоушен Росії у новій ролі
Тим часом Росія користується певною розгубленістю Заходу і збирається саме на цьому зіграти свою партію. Мовляв, що там уже панькатися з тою Європою, коли розкол із Заходом є довершеним фактом: яскравим свідченням цього став другий поспіль без участі Росії саміт «великої сімки» у червні 2015 року. А ще ж недавно — до анексії Росією Криму — Росія була обов’язково присутньою за одним столом із Заходом у числі «вісімки». Тепер Росія як агресор пожинає гіркі плоди і перебуває в стані депресії. Тож ситуація вимагає гострої потреби в психоаналітику.
От саме цією проблемою нині й переймається голова Президії ради із зовнішньої й оборонної політики Росії Федір Лук’янов: «Сей­час про­ме­жу­точ­ное со­стоя­ние Рос­сии не­сом­нен­но. Стра­на от­ка­зы­ва­ет­ся от на­ме­ре­ния стать час­тью За­па­да, как пред­ла­га­лось на ру­бе­же 1990-х... Но и но­вым Вос­то­ком мы не ста­но­вим­ся, по­сколь­ку спо­соб­ность дик­то­вать по­вест­ку дня оче­вид­но огра­ни­че­на. К то­му же со­вре­мен­ный Вос­ток куль­тур­но на­мно­го чет­че про­шло­го — он кон­цен­три­ру­ет­ся во­круг Ки­тая, что для Рос­сии не­ор­га­нич­но».
На що ж тоді здатна Росія, на який потенціал може розраховувати у своїй політиці великодержавної експансії? Якщо взяти економічний потенціал Росії, то він не витримує жодного порівняння з економікою як Європи, так і Китаю. І тому навіть переорієнтувавшись з європейського курсу на азіатський, «в партнерстве с Китаем Россия неизбежно будет младшей». Але в цій ситуації, обнадіює Лук’янов, Москва володіє таємною зброєю: тут мож­на зі­гра­ти свою пар­тію «преж­де все­го в си­лу рос­сий­ской бо­лее бес­ша­баш­ной пси­хо­ло­гии спо­соб­но­сти вес­ти дип­ло­ма­ти­че­скую иг­ру».
У чому ж тоді суть цієї нью-візантійської дипломатії Росії? А виявляється — у відмові від системи європейських цінностей. Вона й раніше ці цінності не сприймала — вибаглива російська душа. Проявлялось усе це хоча б у тому, що «Москва все стремится доказать что-то Европе и Америке, пе­ре­хо­дя на со­всем уж прос­то­ре­чие, ко­то­рое ста­но­вит­ся фир­мен­ным сти­лем рос­сий­ско­го МИ­Да. Остальной мир ожидает, когда Россия предложит что-то, не направленное на самоутверждение и не обращенное к Западу. В процессе мучительного созидания нового мироустройства ценятся свежие идеи...»
І от, нарешті, сталося. Прийшов час явити світу нову ідею, бо Росію врешті-решт виключили зі складу «вісімки» і вона демонстративно зітхнула з полегшенням: бо у її складі «Россия стояла особняком и политически, и экономически. Отсюда и постоянные призывы (неофициальные, но громкие) исключить Москву за разные грехи — от Чечни до Грузии, от ЮКОСа до Pussy Riot. Ожидания, что Россия станет «одной из нас», то есть будет трансформироваться в направлении западной модели, не оправдались. Страна осознанно двигалась в другую сторону. Крым дал повод избавиться от диссонанса».
Позбавившись оков європейських цінностей, Росія взяла курс на те, щоб очолити країни БРІКС (Бразилія, Росія, Китай, Індія та ПАР). А перевага нового об’єднання в розумінні російських ідеологів якраз і полягає у відсутності між цими країнами осоружної європейської системи цінностей — тут кожен живе як хоче і чинить на міжнародній арені як йому заманеться.
Той же Лук’янов пише: «Считается, что препятствием для консолидации БРИКС является отсутствие общих ценностей, которые есть в «семерке». Но ценностные альянсы — особенность только западного сообщества, остальным стоит упирать как раз на противоположное — в многополярном мире важнее способность не скреплять всех одними представлениями, а работать совместно поверх культурно-политических различий».
Тобто різномастність БРІКСу слід перевести з площини недоліку у перевагу. Ось у цьому й полягає основна ідея й історична місія Росії. Пам’ятаєте основну думку роману Достоєвського «Братья Карамазовы»: «Если Бога нет, всё позволено!» Тоді, зневаживши європейські цінності, можна буде жити «по понятиям». Світ, мовляв, все одно змінюється, універсалізація за західними правилами не відбулася, а тому на місце старого порядку приходить нове розшарування. І Росія претендує на авангардне місце в цьому процесі всесвітнього розколу.


З претенцією на Нью-Візантію
У цій ситуації російські стратеги намагаються будь що переломити ситуацію собі на користь. Самоізоляція Росії у світі, на яку вона себе прирекла, об’єктивно змушує до переоцінки цінностей. І ось уже все рідше ведуться розмови про сакральне значення Криму для Росії як нового Єрусалима. А все більше йдеться про нову лінію розмежування в Європі, яка нині простерлась уже між населеними пунктами Донбасу: «Новый «Запад», сильно продвинувшийся на восток, и новый «Восток», отступивший к Среднерусской возвышенности».
І що найгірше, зробивши ставку на криміналітет Донбасу, Росія на цій війні за якусь «Новоросію» втратила імідж великого глобального гравця: «При всем трагизме событий на Украине и отчаянной безысходности, в которую погружаются из-за них люди, невозможно избавиться от ощущения местечковости происходящего. Периферийного наваждения, которое отвлекает от куда более масштабных и важных процессов. Оно от этого не становится менее опасным, но последствия мирового значения возможны только из-за полной безответственности участников, если безалаберный подход приведет к цепи необратимых случайностей, эффекту домино».
Нині, на думку Лук’янова, головний козир Росії — союз із Китаєм, оскільки «сегодняшний Восток — это Азия во главе с Китаем». Козир скоріше потенціальний, ніж реальний, бо «русские и китайцы знают друг друга мало, понимают недостаточно, опыта каждодневного пересечения не накопили. Нарастание трений легко предсказуемо. Но это единственный путь, иначе долговременные отношения не построить».
І от, сподіваються білякремлівські ідеологи, якщо серйозно сприйняти те, що «в ХХ веке Россия сама превратилась в Восток», то союз із Китаєм не стане на заваді великодержавним проектам Росії, оскільки «тут у Рос­сии с ее дав­ней тра­ди­ци­ей ве­ли­ко­дер­жав­ной экс­пан­сии фо­ра пе­ред по­ка еще осто­рож­ны­ми и да­же бо­яз­ли­вы­ми во внеш­не­по­ли­ти­чес­ком пла­не ки­тай­ца­ми».
І от тоді, мріють вони, коли Китай стане «великою сестрою» політично ангажованої Росії, а Росія розв’яже собі руки в тіні економічної могутності Китаю, тоді й «українське питання» можна буде довести до запланованого раніше результату: «Если способности контролировать процесс хватит, Украина останется тем, что по-английски называют sideshow — нечто побочное, второстепенное по сравнению с по-настоящему важным».
Ось такою є нинішня візантійська дипломатія Росії — вирішувати свої темні справи під прикриттям могутнього азійського сусіда, бо Європа уже знає справжню ціну російських «цінностей». Причому той же Лук’янов цинічно розраховує, що Китай, власне, ніяких дивідендів із цієї афери не отримає, зате Росія отримає все: «Китай готов к крупным капиталовложениям в нужную ему инфраструктуру, но при этом он совершенно не заинтересован ни в каких политических обострениях и шарахается от любых конфликтных зон в Евразии, наподобие Украины, чтобы, не дай бог, не оказаться туда втянутым.
Когда китайцы говорят о гармонии — они не лукавят, а надеются обогнуть все точки чьих-либо противоречий... Китай еще не созрел, не был готов браться всерьез за свой «бросок на Запад». Россия в любом случае становится опорной частью самой стратегии, хотя бы по географическим причинам. И дальше все зависит исключительно от нас самих — останется ли Россия транзитной зоной для других растущих экономик или сумеет обернуть их рост себе на пользу».
Діло, як бачимо, залишилося зовсім за малим: а чи пристане Китай на визначену йому роль «боввана в старому польському преферансі», як то говорив легендарний Штірліц?
Василь ТКАЧЕНКО,
Головний науковий співробітник
інституту всесвітньої історії НАН України

 

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».