Суспільство
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
П'ятниця Лютий 26, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 12 Червень 2015 00:10

Декомунізація: процес пішов...

Rate this item
(1 Vote)

Піс­ля не­дав­ньо­го на­бран­ня чин­но­сті за­ко­нів про де­ко­му­ні­за­цію, в ба­га­тьох ук­ра­їн­ських ре­гіо­нах стар­ту­ва­ла кам­па­нія з до­слі­джен­ня назв віт­чиз­ня­них міст і сіл. На­га­да­ємо, міс­це­ві ор­га­ни вла­ди по­вин­ні упро­довж пів­ро­ку (тоб­то до 21 лис­то­па­да) по­да­ти свої про­по­зи­ції сто­сов­но пе­ре­йме­ну­ван­ня на­се­ле­них пунк­тів, кот­рі ма­ють у сво­їх на­звах ста­ре ко­му­ніс­тич­не за­барв­лен­ня.

Після ухвалення на початку квітня «декомунізаційних» рішень українським парламентом у суспільстві, переважно, точаться дискусії стосовно того, наскільки цей документ «на часі». Натомість практично відсутня полеміка по суті. І даремно, адже співробітники Українського інституту національної пам’яті нині аналізують майже 30 тисяч назв українських міст і сіл.
Цими днями низка інформаційних агенцій оприлюднила інформацію про те, що попередній перелік міст, містечок та сіл, чиїм мешканцям належатиме визначитися з новими назвами, становить 871 населений пункт. Звісно, дані усе ще оновлюються, зокрема тому, що подекуди істинне походження назв потребує додаткового дослідження.


Кілька цікавих прикладів наводить УНІАН. Село на Львівщині зі, здавалося б, звичайною назвою Максимівка, насправді увіковічнює офіцера НКВД Максимова, який воював проти Української повстанської армії. Показово, що тутешня громада ще з 2008 року прагне повернути селу історичну назву — Лібухове.
А от село Хрущова Микитівка, що на Харківщині, попри, здавалося б, очевидні аналогії, назване так ще у XVII— XVIIІ ст. на честь двох козаків. У 1676 році уманський полковник Микита Сененко одержав жалувану грамоту на ці землі, а з 1738-го в Микитівки з’явився новий власник — ніжинський полковник Іван Хрущов.
Усе це означає, що потрібно відмовитися від стереотипів і провести справді ґрунтовні дослідження та громадські обговорення. Хтозна, можливо, відведеного законом піврічного терміну й замало.
Але головне — зруйнувати цілу низку міфів про нинішню декомунізацію, котра, звісно, на українських теренах розтягнулася в часі аж надто надовго. При цьому не можна твердити, що й раніше відповідна робота не проводилася взагалі. По-перше, яскравим прикладом декомунізації 90-х років служать західні області. А по-друге, скажімо, в системі освіти це явище впевнено торувало собі шлях по всій державі. Хоч би там як, а з підручників поступово було викоренено більшість радянських догм. Годі й казати про те, що ще у 1989–1991 роках майже в усіх школах України існували такі собі «ленінські кімнати», про що сучасне молоде покоління навіть не здогадується...
І все ж таки наша держава неабияк відстала від своїх європейських сусідів: закони про відкриття архівів були ухвалені після падіння комуністичних режимів у Німеччині, Чехії, Польщі, Словаччині, Угорщині та інших країнах. Комуністичний режим як злочинний засуджено на законодавчому рівні в низці східноєвропейських та балтійських держав; заборона використання радянської та нацистської символіки діє в Литві, Латвії, Естонії, а віднедавна — в Грузії.
«Знання історії є однією з передумов запобігання подібним злочинам у майбутньому. До того ж моральна оцінка й засудження вчинених злочинів мають велике значення для виховання молодих поколінь. ПАРЄ суворо засуджує численні порушення прав людини, вчинені тоталітарними комуністичними режимами, висловлює жертвам цих злочинів свої співчуття, розуміння та визнає їхні страждання»,— зазначено в резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи майже десятилітньої давнини.
Ці слова безпосередньо стосуються саме України, яка внаслідок репресій, депортації та організованого радянським режимом геноциду втратила мільйони людей. Однак, як уже зазначалося, чимало громадян нашої держави й досі вважають декомунізацію «не на часі». Мовляв, існують нагальніші проблеми, що потребують вирішення, — війна, бідність, корупція тощо.
Загалом, цей аргумент використовується протягом усього часу існування незалежної України. Проте досвід країн Східної Європи та Балтії свідчить про інше: там, де декомунізація відбулась одразу після падіння тоталітарних режимів, значно нижчий рівень корупції, а ВВП на душу населення, навпаки, у кілька разів вищий. До того ж, не провівши після здобуття незалежності декомунізації, Україна ніби «законсервувала» ностальгію за радянським минулим, притаманну чималій кількості її громадян.
Не менш часто доводиться чути й думку про те, що декомунізаційні рішення парламенту буцімто відвертають увагу суспільства від економічних і політичних реформ... По-перше, декомунізація жодним чином не перешкоджає їхньому проведенню, не забороняє й не обмежує необхідності вдосконалювати законодавство та боротися з корупцією.
По-друге, реформи й декомунізація є взаємопов’язаними процесами. Нормальне функціонування економіки, нетолерантне до корупції суспільство, чесне судочинство, демократичні та конкурентні вибори й відповідальні політичні еліти несумісні з пануванням у країні радянських цінностей. Щоб це довести, як мовиться, не треба далеко ходити. Адже саме ці цінності десятиліттями нав’язували пересічним громадянам думку про те, що за них усе має вирішувати держава. Відтак владу сприймали, та й досі багато хто сприймає, ніби щось сакральне. Замість вимагати від чиновників виконувати їхню роботу такі люди воліють задіяти неформальні зв’язки чи дати хабара.
У цих умовах недоцільно розвивати чесний бізнес і взагалі проявляти ініціативу, адже в разі порушення прав добитися справедливості та захисту в суді й правоохоронних органах неможливо. Роками в Україні вибудовувалася саме така система управління, і навіть нинішні реформи, подекуди, більше нагадують імітацію.
Одним із найулюбленіших «аргументів» проти декомунізації, які наводять колишні «регіонали» з Опозиційного блоку, зводяться до того, що на перейменування знадобляться величезні кошти. Зокрема, котрийсь із депутатів добалакався до того, що потенційно витрачених грошей вистачить, щоб підняти кожному (!) українському пенсіонерові пенсію на 400 гривень.
А ще — українців лякають страшилками, буцімто усім мешканцям перейменованих міст та вулиць доведеться власним коштом терміново змінювати документи. Це — також відверта неправда, адже заміни паспортів або паперових документів, що засвідчують власність на нерухомість, у зв’язку з перейменуванням вулиць чи міст жоден закон не вимагає. Усі документи зі старими назвами залишаються чинними. Зміни до документів вноситимуться під час укладання договорів про продаж, дарування чи успадкування майна. Платити за це не доведеться.
За зміну назв вулиць чи населених пунктів в установчих документах мусять платити лише юридичні особи — 51 гривню. Але за новим законодавством ця процедура стає безплатною.
А тепер — кілька слів про нібито категоричне несприйняття більшістю громадян ідей про потенційне перейменування. По-перше, ніхто з тих, хто так палко захищає назви на кшталт «Ленінське» чи «Совєтське», не проводив опитувань громадської думки. А по-друге — чи багато мешканців Маріуполя, Алчевська чи Луганська нині ностальгує за тим, що в радянські часи їхні міста називалися відповідно Жданов, Комунарськ та Ворошиловград? Усі приклади взяті зі східних рубежів нашої держави. Більше того — два з останніх населених пункти уже понад рік перебувають під окупацією. До речі, упродовж цього часу щось не пригадаю навіть теоретичних дискусій стосовно перейменування так званої Луганської народної республіки на «Ворошиловградську»...
Усе це свідчить про те, що й зараз чим раніше буде змінено назву, тим швидше громада призвичаїться до нової.
Ще один цікавий аргумент проти декомунізації доводилося чути від псевдонауковців. Мовляв, новий закон ускладнить наукові дослідження історії радянського періоду. На чому ґрунтуються подібні припущення, сказати важко, адже жоден з ухвалених актів не забороняє й не обмежує ніяких наукових досліджень. Вони внесені до винятків, на які не поширюється дія запроваджених законодавчих обмежень. Навіть більше — держава розслідуватиме злочини представників нацистського та комуністичного режимів в Україні, поширюватиме інформацію про них у суспільстві і тим самим заохочуватиме до цього неурядові установи та організації.
Вимога щодо неприпустимості заперечення злочинного характеру комуністичного й нацистського режимів і взагалі фальсифікації історії стосуватиметься лише навчальних матеріалів — підручників і посібників для шкіл і вузів. Ну і, зрештою, тепер, після набрання законами чинності, варто очікувати на певне ускладнення поширення на території України псевдоісторичних агіток російських пропагандистських ЗМІ, замаскованих під наукові дослідження.
Проте це вже сфера відповідальності спецслужб, а не науковців. Звісно, якщо йдеться про справжніх науковців, а не тих, хто заявляє: визнання ОУН і УПА борцями за незалежність завадить об’єктивному дослідженню історії, зокрема польсько-українського конфлікту в першій половині ХХ ст.
Ухвалені законопроекти аж ніяк не перешкоджають такому дослідженню періоду боротьби за незалежність України. І тут, до речі, автори декомунізації використали цінний досвід багатьох західних колег. Так, держави Східної Європи ухвалили аналогічні закони й надали подібний статус борцям за незалежність або учасникам руху Опору.
«У чеському законі 1993 року про протиправність комуністичного режиму опір цьому режиму визнається «легітимним, справедливим, морально обґрунтованим та вважається таким, що вартий поваги». Визнання правомірності самої боротьби за незалежність жодною мірою не заперечує той факт, що під час боротьби окремі особи могли скоювати злочини. Закон не забороняє досліджувати подібні випадки та оприлюднювати результати досліджень. Наприклад, ушанування пам’яті вояків Армії Крайової в Польщі не перешкоджає науковим дослідженням злочинів представників польського підпілля проти українського цивільного населення в роки Другої світової війни», — наголошує адвокат Сергій Рябенко.
Зрештою, наявність у чинному ще з середини 2000-х років Законі «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні» норми про протиправність публічного заперечення Голодомору жодним чином не перешкоджає науковим дослідженням та дискусіям. Отож і нові закони не створять жодних перешкод для дискусій про радянське минуле.
Також опоненти декомунізації то тут, то там намагаються популяризувати тезу, мовляв, ухвалені нещодавно закони забороняють комуністичну ідеологію, обмежуючи свободу слова й свободу переконань. Зрештою, про істинну підтримку комуністичної ідеології в нинішній Україні найкраще свідчать результати останніх парламентських виборів. Але навіть незважаючи на них, слід просто уважно читати документи. Ідеологію як таку (до речі, не лише комуністичну) вони, звісно ж, не забороняють. Вони лише засуджують комуністичний та нацистський тоталітарні режими як злочинні та забороняють публічне використання їхньої символіки.
Тут, до речі, також корисно буде звернутися до міжнародного досвіду. Закони, що забороняють публічне виправдання чи заперечення злочинів нацистського режиму, діють в Австрії, Бельгії, Німеччині, Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині, країнах Балтії, Франції, Швейцарії, Канаді та Ізраїлі. Дві резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 21 листопада 2005 року та від 26 січня 2007 року, серед іншого, відкидають будь-яке заперечення Голокосту, повне або часткове як історичної події та засуджують без будь-яких обмовок будь-яке заперечення Голокосту. Як бачимо, також жодного слова про ідеологію, лише — про конкретні злочини.
Звісно, декомунізаційний шлях України навряд чи виявиться легкою «прогулянкою». Але пройти його потрібно. Навіть попри те, що частина територій на сьогодні не підконтрольна вітчизняній владі. Зрештою, здійснити, бодай формальні, перейменування одіозних назв населених пунктів у Криму та на Донбасі також потрібно.
Правові підстави для цього є. Скажімо, нещодавно заступник міністра культури Юрій Зубко в інтерв’ю ВВС вказав на два промовисті факти. Перший зводиться до того, що формально Донецька і Луганська обласні військово-цивільні адміністрації мають право подати на розгляд Верховної Ради пропозиції про перейменування міст і сіл, і парламент може за такі пропозиції голосувати. Право таке в адміністрацій є, тож немає значення, на якій території (окупованій чи українській) розташовано населений пункт, чия назва потребує зміни.
«Що ж до Криму, то так само за перейменування може проголосувати Верховна Рада, — підкреслює чиновник. — Ми навіть маємо відповідний прецедент: 14 травня парламент перейменував Сімферопольський міжнародний аеропорт, надавши йому ім’я кримськотатарського льотчика-випробувача, двічі Героя Радянського Союзу Амет-Хана Султана».
Ярослав ГАЛАТА

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».