За оцін­ка­ми спе­ціа­ліс­тів, 30% лю­дей, які пе­ре­жи­ли стрес під час во­єн­них дій, са­мо­стій­но мо­жуть впо­ра­ти­ся з йо­го на­слід­ка­ми, 30% — по­тре­бу­ють кон­суль­та­ції і ще стіль­ки ж бу­дуть по­стій­ни­ми клі­єн­та­ми пси­хо­ло­гів. 
Хар­ків­ський пси­хо­те­ра­певт Оль­га Ка­ди­ше­ва, ко­ор­ди­на­тор кри­зо­вої пси­хо­ло­гіч­ної служ­би, по­пе­ре­джає про на­слід­ки шо­ко­вих травм і хро­ніч­но­го стре­су для на­се­лен­ня Ук­раї­ни. Осо­бли­вість по­сттрав­ма­тич­но­го стре­со­во­го роз­ла­ду у до­рос­лих по­ля­гає в то­му, що йо­го на­слід­ки про­яв­ляю­ть­ся не від­ра­зу, а з ча­сом, а в ді­тей — че­рез ро­ки.

Посттравматичний синдром уперше був досліджений у США після війни у В’єтнамі, його так і називають — «в’єтнамський синдром». Одним із найбільш трагічних фактів у біографії колишніх американських воїнів у В’єтнамі були масові суіциди. Тоді добровільно пішло з життя утричі більше воїнів, ніж загинуло під час самої війни.

Як ві­до­мо, пе­ре­важ­на біль­шість на­се­лен­ня не тіль­ки Хар­ків­ської об­лас­ті, а й усі­єї Ук­раї­ни — жін­ки, на­ші ма­те­рі, по­дру­ги, сес­три, ко­ха­ні. Ми їх ша­ну­ємо і по­ва­жа­ємо.
Се­ред зло­чин­ців Ук­раї­ни пред­став­ниць слаб­кої ста­ті у шість ра­зів мен­ше, ніж чо­ло­ві­ків. На жі­нок при­па­дає 15—20% ско­єних зло­чи­нів. На со­віс­ті пре­крас­ної по­ло­ви­ни 7% усіх убивств, три з га­ком від­сот­ки — тяж­ких ті­лес­них уш­ко­джень, се­ред­ньої тяжкості і 20 — лег­ких ті­лес­них уш­ко­джень...

Тому, аби цю злободенну проблему упростити, вирішити, ще за радянських часів у Харкові було створено міжобласну Качанівську виправну колонію № 54, в якій нині утримуються понад 1000 жінок віком від 18 до 72 років. До речі, у цій колонії майже два роки утримували і колишнього прем’єрміністра України Юлію Тимошенко.
Структура жіночої злочинності істотно відрізняється від чоловічої. За словами заступника начальника вищеназваної колонії із соціальної роботи із засудженими Дмитра Земляного, всі кримінальні діяння жінок можна умовно поділити на дві основні групи: пов’язані з їхньою професійною діяльністю (переважно корисливі злочини) та з сімейнопобутовими стосунками (насильницькі злочини).

Ува­га сві­ту зо­се­ре­дже­на на міг­ра­цій­ній кри­зі, си­ту­ації в Си­рії та ІДІЛ, а тим ча­сом у Ти­хо­му оке­ані зрос­тає вій­сь­ко­ве су­пер­ниц­тво США і Ки­таю. По­бо­юючись стра­те­гіч­но­го су­пер­ни­ка, аме­ри­кан­ці пе­ре­ос­мис­лю­ють свою вій­сь­ко­ву док­три­ну.

Від закінчення холодної війни американські військові мають беззаперечну перевагу на морі, і жодна інша армія не становила серйозної загрози для американського домінування. Однак Китай, витрачаючи десятки мільярдів доларів щорічно, швидко збудував морські сили, з якими належить рахуватися.
Поява на горизонті загроз із боку Китаю, зокрема, схилила американських морських командирів до перегляду своєї стратегії ведення війни і прискорення робіт над новою протикорабельною ракетою для надводних кораблів. Пентагон планує модифікувати ракети, які спочатку були призначені для інших цілей. Ідеться, головно, про ракети «Томагавк», які традиційно використовувалися проти цілей на суходолі.

За­хід­ні ме­діа по­ши­ри­ли ін­фор­ма­цію що­до «та­єм­ної вій­ни» про­ти «Іс­лам­ської дер­жа­ви» в Лі­вії, в якій ні­би­то бра­ли участь коман­дос із Фран­ції, Спо­лу­че­них Шта­тів і Ве­ли­ко­бри­та­нії.

Західні газети та пресові агенції недавно повідомили про операції у Східній Лівії, які координував підрозділ спеціальних сил, надісланий Францією. Газета «Ле Монд» написала, що французькі командос і агенти воєнної розвідки ведуть «таємну війну» проти «Ісламської держави» у цій розколотій анархією країні. Проте агенція «Рейтер» підкреслює, що командос не беруть безпосередньої участі у воєнних діях, але збирають інформацію, планують операції і навчають урядову армію.
Ці повідомлення спростував речник лівійського уряду Хатем ельОрабі, зазначивши, що уряд «не дозволив і не дозволить увійти на територію Лівії будьяким іноземним військам». Французьке міністерство оборони також спростувало повідомлення медіа, заявивши, що буде проведено слідство про виток таємної інформації.

Ве­не­су­ель­ська опо­зи­ція роз­по­ча­ла кам­па­нію за від­став­ку пре­зи­ден­та Ні­ко­ла­са Ма­ду­ро. Ця но­ви­на є га­ря­чою для ла­ти­но­аме­ри­кан­сько­го ре­гіо­ну, адже у 1999–2013 ро­ках, ко­ли Ве­не­су­елою пра­вив екс­тра­ва­гант­ний пре­зи­дент Уго Ча­вес, зда­ва­ло­ся, що Пів­ден­на Аме­ри­ка ледь не зро­би­ла со­ці­аліс­тич­ного ви­бору. При­най­мні, ри­то­ри­ка про­ти США то­ді у Ве­не­су­елі за­шка­лю­ва­ла. 
Про­те ав­то­кра­тич­ний ве­не­су­ель­ський ре­жим, який спи­рав­ся на ха­риз­му Ча­ве­са і ви­со­кі ці­ни на наф­ту, не пе­ре­жив цьо­го «ка­уді­льо», адже са­ме так у кра­їнах Ла­тин­ської Аме­ри­ки на­зи­ва­ли дик­та­то­рів.

Наступнику Чавеса — Ніколасу Мадуро на той час пощастило лише раз, коли Уго побачив у ньому, колишньому профспілковому діячеві, постать, достойну бути віцепрезидентом. Проте «шапка Мономаха» для Мадуро виявилася заважкою. Неприємності для нього розпочалися зі стрімкого зменшення світових цін на нафту, після чого з венесуельським «нафтовим соціалізмом» довелося закінчити. Відразу пожвавішала опозиція, якій вдалось очолити масові протести проти Мадуро та його соціальної політики.

На по­точ­но­му тиж­ні в Же­не­ві за по­се­ред­ни­цтва спе­ці­аль­но­го пред­став­ни­ка Ор­га­ні­за­ції Об’­єд­на­них На­цій Стаф­фа­на де Міс­ту­ра від­но­ви­ли­ся пе­ре­го­во­ри між во­ро­гу­ючи­ми сто­ро­на­ми кон­флік­ту в Си­рії. Май­же два тиж­ні зна­до­би­ло­ся для част­ко­во­го ви­ко­нан­ня ви­мог си­рій­ської опо­зи­ції. 
Зок­ре­ма, за цей час роз­бло­ко­ва­но на­се­ле­ні пунк­ти, кот­рі по­над чо­ти­ри ро­ки бу­ли у ста­ні об­ло­ги уря­до­ви­ми вій­ська­ми. Від­був­ся част­ко­вий об­мін по­ло­не­ни­ми. Однак си­рій­ська опо­зи­ція так і не змог­ла до­мо­гти­ся ре­алі­за­ції своєї го­лов­ної ви­мо­ги — не­гай­ної від­став­ки пре­зи­ден­та Си­рії Ба­ша­ра Аса­да.

Ще до початку переговорів було чимало припущень щодо можливих сценаріїв їхнього завершення. Найбільші оптимісти вважають, що два тижні припинення вогню доводять, наскільки сирійці скучили за справжнім миром, заради якого вони готові до компромісів. Свідченням цього є готовність і Башара Асада, нехай навіть за послуг посередника, але вести переговори з більшістю сирійських сунітських опозиційних угруповань.

Ко­рей­ська На­род­но-Де­мо­кра­тич­на Рес­пуб­лі­ка на тлі спіль­них на­вчань, які про­во­дять США і Рес­пуб­лі­ка Ко­рея, при­гро­зи­ла пре­вен­тив­ни­ми ядер­ни­ми уда­ра­ми. Пів­ніч­но­ко­рей­ська про­па­ган­да не­втом­но де­мон­струє ядер­ні боє­го­лов­ки та за­со­би їх­ньої до­став­ки, аби до­вес­ти, що ці за­гро­зи — не блеф.

Навіть після січневого випробування КНДР такого ядерного пристрою американці продовжували заперечувати, що режим Кім Чен Ина віднині має «ядерний аргумент». Аби це визнали, довелося б змиритись із тим, що політика попередньої демократичної адміністрації Білла Клінтона у корейському питанні була помилковою.
Нагадаємо, що в 1994 році Клінтон погодився на «компроміс» у питанні корейської ядерної програми. В обмін на обіцянку Пхеньяна поставити свої ядерні об’єкти під контроль Міжнародного агентства з атомної енергії Білл Клінтон тоді зголосився створити Міжнародний консорціум із розвитку неатомної енергетики у КНДР.

НЕБАЙДУЖІ ГРОМАДЯНИ ПРОДОВЖУЮТЬ ДОПОМАГАТИ УКРАЇНСЬКОМУ ВІЙСЬКУ

Ще кіль­ка ро­ків то­му гас­ло «на­род і ар­мія — єди­ні» у де­ко­го ви­кли­ка­ло іро­ніч­ну по­сміш­ку, мов­ляв, яка там єд­ність. Та на­вес­ні 2014-го, ко­ли ро­сій­сько-те­ро­рис­тич­на ор­да пі­шла на Ук­раї­ну вій­ною, на­віть за­взя­ті скеп­ти­ки змі­ни­ли свої по­гля­ди.
Сот­ні ти­сяч, міль­йо­ни укра­їн­ців по­ча­ли до­по­ма­га­ти на­шо­му об­кра­де­но­му вій­ську зі­п’я­ти­ся на но­ги. До цієї бла­го­род­ної спра­ви до­лу­чи­ли­ся ти­ся­чі гро­ма­дян, які, не­зва­жа­ючи на різ­ни­цю у стат­ках, хо­чуть ба­чи­ти Зброй­ні Си­ли боє­здат­ни­ми.

Жителі Вільшанського району, що на Кіровоградщині, ще влітку 2014 року придбали для Ігоря Задонного — свого земляка — бронежилет і захисний шолом. В одному з важких боїв саме вони і врятували йому життя.

По­за­вчо­ра ми­ну­ло два ро­ки від­то­ді, як уже в оку­по­ва­но­му на той час Ро­сією Кри­му бу­ло про­ве­де­но так зва­ний ре­фе­рен­дум. Ор­га­ні­за­то­ри цьо­го псев­до­во­ле­ви­яв­лен­ня кон­ста­ту­ва­ли, що ні­би­то за від­окрем­лен­ня від Ук­раї­ни про­го­ло­су­ва­ло по­над 96 від­сот­ків меш­кан­ців пів­ос­тро­ва. Від­так, сьо­го­дні — не менш сум­на річ­ни­ця: са­ме 18 бе­рез­ня 2014-го в Мос­кві бу­ло під­пи­са­но так зва­ну уго­ду про «при­єд­нан­ня Кри­му й Се­вас­то­по­ля до Ро­сії як суб’­єк­тів фе­де­ра­ції».

У ті дні, попри увесь драматизм ситуації, здавалося, що подібний абсурд не може тривати довго, що вирішення так чи інакше настане упродовж кількох місяців... На жаль, подібні оптимістичні прогнози не справджуються й досі, після дворічного панування в Криму агресорів. Навпаки, фактично на сьогодні маємо відсутність на півострові вітчизняних товарів, банків, грошей та прапорів — усе українське з приходом Росії почало зникати в Криму.

Про­цес ско­ро­чен­ня го­лов­ної лі­ги ук­ра­їн­сько­го фут­бо­лу, за­по­чат­ко­ва­ний піс­ля анек­сії Кри­му, три­ває да­лі. Зу­сил­ля з по­ря­тун­ку за­по­різь­ко­го «Ме­та­лур­га» ви­яви­ли­ся мар­ни­ми, й у фут­бол­ках цьо­го ко­лек­ти­ву ни­ні прос­то не­має ко­му ви­хо­ди­ти.

«Станом на 02.03.2016 року за ФК «Металург» (Запоріжжя) на участь у змаганнях прем’єр-ліги заявлено 4 (чотири) футболісти», — констатує дирекція ліги. Таким чином, із семи запланованих календарем поєдинків першого навесні, а загалом 17-го туру прем’єр-ліги поєдинків відбулося шість. Ужгородській «Говерлі» сенсу їхати до Запоріжжя не було...