— Тепер маємо «синдром АТО», — вважає Ольга Кадишева, — неспроможність воїнів, які брали участь у боях, без проблем повернутися до мирного життя. Такі жахливі наслідки проявляються не тільки у бійців, які воювали і продовжують воювати, а й у великої кількості жителів Донбасу, котрі опинилися в епіцентрі війни.
— Скажіть, пані Ольго, який стрес найбільш небезпечний для психіки?
— Тяжкі переживання, насамперед, викликає загроза власному життю, близьким та рідним людям, руйнування рідного будинку, іміграція, загибель домашніх улюбленців. І трагедія, зокрема, в тому, що такі чи подібні переживання торкнулися багатьох наших співвітчизників. На цьому тлі майже зовсім незначним вважається втрата грошей, що під час мирного життя для більшості з нас теж є стресом.
— Чому ж отакі заспокійливі слова, як «наживимо ще», не стосуються втраченого дому?
— Власний дім — це тил, місце, в якому зосереджений увесь життєвий контекст. Коли він зникає, втрачається сенс життя, що часом призводить до суіцидних настроїв. Дуже важко пережити втрату власного будинку з усіма його атрибутами — присадибною ділянкою, худобою, до чого людина дуже прив’язана, адже жила на одному місці весь час і нікуди не виїздила (таких випадків у Луганскій і Донецькій областях дуже багато). Жителі до останнього не кидають рідних стін, тому що поза ними відчувають себе незахищеними, розгубленими, дезорієнтованими.
— А як реагує на стрес дитячий організм?
— Запобігання посттравматичному стресу у дітей має бути на першому місці, бо постраждалих дуже багато, і всі вони потребують спеціальної допомоги і турботи. Трапляються випадки, коли діти почали розмовляти у 2–3 роки, а потім, після стресу, замовкли зовсім. У багатьох спостерігається погіршення мови або заікання, енурез тощо. Поганий сон, страшні сни, різні психічні розлади — практично у всіх дітейпереселенців. Деякі з них, раніше веселі й привітні, після пережитого стають відлюдькуватими, бояться навіть на крок відійти від найбільш рідних людей — мами, бабусі.
Самоізоляція — чи не найбільший тривожний симптом, навіть гірший, ніж плач, крик, агресія. А ще трапляється крайність — агресивна гіперактивність, непослух, небажання ходити до дитсадка, навчатись у школі. Тому найголовніше завдання психотерапевта — допомогти таким дітям пережити психотравмуючу ситуацію, котра заважає їм налагоджувати здорові стосунки з друзями, тими, хто поруч.
Найлегше стрес переживають малюки, якщо мама весь час поряд і продовжує годувати маля грудним молоком. Їхній організм взагалі налаштований на переживання стресу, бо у маленької дитини є потужний захисний механізм — сон.
— У чому сенс психотерапевтичної допомоги людям, які постраждали від воєнних дій?
— Перша психологічна допомога відрізняється від психотерапії. Кризовий психолог діагностує стан шоку і може потурбуватися про конче необхідні життєві потреби постраждалих, допомагає налагодити контакт із реальністю. Надзвичайно важливо, аби людина не залишилася зі своєю бідою наодинці.
Переселенці із зони бойових дій пережили, як мінімум, три види стресу: інформаційний (є постраждалі від інформаційного насилля), загроза життю (дуже важко звикати до страшного звуку снарядів, мін, коли людина перестає звертати увагу на небезпеку для власного життя) і втрата звичного середовища проживання.
Переселенці з Донбасу, яких чи не найбільше у Харківській області (за далеко неповними даними їх — понад 200 тис. чоловік). Майже всі, прибулі на Слобожанщину, спочатку перебували у стані тривожного шоку, не розуміючи, де вони опинилися, що встигли взяти з собою — документи, ліки... Дуже важливо було спочатку допомогти таким людям вийти з пригніченого стану, потурбуватися про них.
— Які ж слова треба було знайти, щоб заспокоїти переселенців, які побували в пеклі?
— Ні в якому разі не можна їх жаліти — ліпше запропонувати поміч, допомогти вирішити проблеми. Дуже важливо, щоб вони на новому місці знайшли родичів або друзів, зупинились у них і відразу були забезпечені найнеобхіднішим — їжею, водою, зв’язком. Їм, насамперед, ми пояснили нинішню ситуацію, дали відповідну точку опори. Надію на повернення до колишнього усталеного життя ніхто дати не може, головне — допомогти тут вижити. Ми відразу організовували групи, в яких переселенці знайомилися з іншими учасниками подібних історій, отримували психологічну та інформаційну підтримку і відчули, що вони не залишені поза увагою на новому місці.
— А як вдавалося виходити із ситуації, коли телевізор цілодобово «поливає негативом», зокрема інформацією щодо ситуації в зоні АТО та перебігом інших воєнних дій тощо?
— Її ми дозували, аби не «отруїтись». Якщо травма пережита, всотована в душу і серце, вона стає ресурсом. Усе, що нас не вбиває, робить сильнішими. За моїми спостереженнями, останнім часом люди стали добрішими, не залишались осторонь чужої біди, ділилися добром — цього дуже потребують усі, особливо ті, хто пережив стрес унаслідок війни.
* * *
...Дитячі долоні потяглися до Зайки. Зайка — це дресирований собака гончої породи. У нього довгі, як у зайця, вуха і надзвичайно спокійний покладливий характер. У складі делегації «Центр поводження з тваринами» вона прибула в табір переселенців «Ромашка», аби підняти настрій тамтешнім малюкам, бо їм, відірваним від власних домівок, потрібні позитивні емоції. Ми переконалися, що брати наші менші допомагають подолати стрес не гірше, ніж психологи.
— Ми привезли таких собак, — додає Кадишева, — котрих можна спокійно пустити до дітей. Вони ласкаві, спокійні, дають себе погладити. Серед «гостей» були домашні дресировані собаки і безпородні з притулку ЦОЖ. Малюки з великим задоволенням погралися з тваринами. А ветеринар КП ЦОЖ приймала пацієнтів, адже в «Ромашці» кілька переселенців живуть зі своїми вихованцями.

Віталій СТЕГНІЙ