На­ціо­наль­на іден­тич­ність ни­ні — озна­ка хо­ро­шо­го то­ну. Ли­ше лі­ни­вий не го­во­рить про не­об­хід­ність пле­ка­ти на­ціо­наль­ні цін­но­сті пе­ред за­гро­зою гло­ба­ліз­му. Ось і бра­ти Ми­хал­ко­ви взя­ли­ся «на­ціо­на­лі­зу­ва­ти» ро­сій­ський фаст­фуд. І то прав­да— скіль­ки ж мож­на тер­пі­ти за­сил­ля пеп­сі-ко­ли на шко­ду рід­но­му ква­су.

У Путіна завдання крутіше — він узявся (не більше і не менше) «націоналізувати» російську еліту — тих, хто володіє власністю і впливає на розвиток політики й економіки. Щоб вони перейнялися російською національною ідеєю, зазначає декан факультету світової політики і економіки Вищої школи економіки Сергій Караганов, «в качестве первой меры нужно отказаться от собственности и счетов за границей». Випробування неймовірне і здійснити його під силу хіба що Путіну.

Му­хам­мед Бу­ха­рі бу­де пра­ви­ти най­чис­лен­ні­шою краї­ною Аф­ри­ки. Ні­ге­рій­ці роз­ра­хо­ву­ють, що він на­реш­ті по­до­лає ко­руп­цію і джи­ха­дис­тів.

175-мільйонна країна переживає історичний момент: уперше лідер опозиції переміг діючого президента на вільних виборах. В останню суботу березня 72-річний Бухарі отримав 15,4 мільйона голосів, а діючий 57-річний Гудлак Джонатан — 12,9 мільйона.
Коли наступного вівторка державна комісія оголосила результати на вулиці міст на півночі країни, де Бухарі користується найбільшою популярністю, вибігли натовпи радісних нігерійців. Молоді хлопці шаленіли на скутерах, інші вимахували мітлами із соломи — символом опозиції, якою Бухарі обіцяє очистити Нігерію. «Ми довели, що належимо до демократів. Держава однієї партії відійшла у минуле», — тріумфував Бухарі на мітингу у столиці країни — Абуджі.
Мало хто вірив у такий сценарій. Коментатори спочатку побоювалися виборчих фальшувань, потім заворушень і відмови визнання результатів правлячою вже 14 років Народно-демократичною партією (НДП).

Че­рез по­гір­шен­ня від­но­син із Ро­сією, зрос­та­ючу за­леж­ність від Ки­таю і страх пе­ред де­ста­бі­лі­за­цією Турк­ме­ні­стан здійс­нює спро­би ко­ре­гу­ван­ня зов­ніш­ньої по­лі­ти­ки і на­ма­гає­ть­ся по­гли­би­ти спів­пра­цю із За­хо­дом в га­лу­зі енер­ге­ти­ки і без­пе­ки. Про це свід­чить від­нов­лен­ня енер­ге­тич­ної спів­пра­ці з Єв­ро­пей­ським Со­юзом та зу­сил­ля що­до от­ри­ман­ня біль­шої до­по­мо­ги в га­лу­зі без­пе­ки від Спо­лу­че­них Шта­тів Аме­ри­ки.

Туркменістан — украй авторитарна держава, в якій уся влада сконцентрована в руках президента Гурбангули Бердимухамедова і оточуючої його вузької кліки — непрозорої, об’єднаної в один клан. У країні немає жодних незалежних інституцій: медіа, політичних партій, неурядових організацій тощо.
Геополітичне значення Туркменістану зумовлене його енергетичними запасами — країна має 17,5 більйона кубометрів, тобто 9,4% підтверджених світових запасів, природного газу. Протягом останнього десятиліття змінилися напрямки експорту газу з Туркменістану, і, почавши з 2009 року, Китай почав підміняти Росію в ролі головного споживача сировини з цієї країни.

В активну фазу вступила президентська виборча кампанія в Польщі. 10 травня поляки обиратимуть главу держави серед 11 кандидатів. Фаворитом вважається чинний президент Броніслав Коморовський. Президентські перегони є перевіркою потенціалу парламентських партій напередодні цьогорічних осінніх виборів сейму. Вони дадуть відповідь, хто в наступні п’ять років очолюватиме виконавчу владу.
Відповідно до польської Конституції президент є політичним арбітром між різними політичними силами й верховним головнокомандувачем збройних сил. Успіх президентської діяльності залежить від ефективності співпраці з прем’єр-міністром.
Дані соціологічних опитувань дають підстави прогнозувати, що Броніславу Коморовському доведеться позмагатись у другому турі виборів президента з кандидатом від опозиційної партії «Право і справедливість» Анджеєм Дудою. Президентську виборчу кампанію інші кандидати розглядають як розігрів своїх політичних сил для парламентських перегонів.

Не­без­печ­ні тен­ден­ції на Близь­ко­му Схо­ді, ри­зи­ки по­ру­шен­ня Мін­ських до­мо­вле­нос­тей на Дон­ба­сі, не­за­вер­ше­ність пе­ре­го­во­рів що­до ство­рен­ня Єв­ро­ат­лан­тич­ної зо­ни віль­ної тор­гів­лі між США та Єв­ро­со­юзом про­во­ку­ють знер­во­ва­ний стан єв­ро­пей­ської еко­но­мі­ки.

Біржові спекуляції з цінами на енергетичні ресурси, провокування Росією європейського розколу щодо продовження або перегляду економічних санкцій, непрогнозований стан із результатом виборів у Великій Британії, де консерватори обіцяють референдум щодо виходу з Євросоюзу, розбіжності із США щодо пріоритетності врегулювання конфліктів, які набирають обертів на зовнішніх кордонах Євросоюзу, створюють політичні ризики для зони євро. Безпосереднім ризиком для неї залишається ситуація навколо грецьких боргів.
Уряд Греції надіслав Європейській комісії скоректований список реформ, який має переконати кредиторів у можливості надання країні наступної порції кредитів. Усупереч передвиборчим обіцянкам правляча партія «Сіріза» пропонує підвищити податок на додану вартість, приватизувати ще більше державної власності, домогтися збору податків із тих, хто роками ухилявся від їх сплати.

Прем’­єр-мі­ністр Ро­сії Дмит­ро Мед­ве­дєв дня­ми від­ві­дав Та­їланд і В’єт­нам. Це тур­не ста­ло по­ка­зо­вим із точ­ки зо­ру спроб Ро­сії роз­ши­ри­ти свої тор­го­вель­но-еко­но­міч­ні від­но­си­ни з азій­ськи­ми дер­жа­ва­ми, які не до­три­мую­ть­ся єв­ро­ат­лан­тич­них санк­цій про­ти Крем­ля. Не менш ці­ка­во ін­тен­си­фі­ка­ція цих від­но­син ви­гля­дає у кон­тек­сті кон­ку­рен­ції Ро­сії з Ки­та­єм за вплив на дер­жа­ви Пів­ден­но-Схід­ної Азії.

Звичайно, статистика торгівлі Росії з цими державами помітно поступається не лише китайським, а й американським показникам. Утім, сам факт налагодження такої співпраці має як економічне, так і передусім політичне підґрунтя.
Відносини з Таїландом до розпаду СРСР фактично перебували у замороженому стані. Лише у 1990-х роках Таїланд перетворився на зону відпочинку для «нових росіян». Поряд із цим налагоджувалися й торговельно-економічні російсько-тайські відносини.
Правда, власті Таїланду підійшли до цього питання суто прагматично. Завдяки цьому у 2012 році Україна виграла у Росії тендер на постачання танків для тайської армії. Тепер Росія намагається посилити свої позиції у розширенні співпраці з Таїландом.

Вес­на є тра­ди­цій­ним ча­сом за­гос­трен­ня внут­ріш­ньо­по­лі­тич­них су­пе­ре­чок в Япо­нії з при­во­ду умов при­сут­но­сті на япон­ських ос­тро­вах аме­ри­кан­ських вій­сь­ко­вих баз. На цьо­му тлі по­си­лює­ть­ся не­по­ро­зу­мін­ня між влас­тя­ми ос­тро­ва Окі­на­ва та цен­траль­ни­ми влас­тя­ми Япо­нії що­до пе­ре­не­сен­ня аме­ри­кан­ської авіа­цій­ної ба­зи на ін­шу те­ри­то­рію зга­да­но­го ос­тро­ва.

Взагалі від літа 1945 року до осені 1972 року Окінава була під прямим управлінням американської військової адміністрації. У роки американської війни у В’єтнамі значення баз на Окінаві стало неймовірно важливим. Але навіть після завершення холодної війни ці американські бази продовжують відігравати роль передового рубежу захисту не тільки Японії, а й США. Адже Окінава є дійсно американським «нетонучим авіаносцем», який стримує військові амбіції Росії, Китаю та Північної Кореї, разом узятих.
Утім, ці військово-стратегічні міркування не викликають заперечень у токійських політиків, але відіграють роль серйозного дратівливого фактора для окінавських політиків. Останні невдоволені передусім американським бажанням, аби утримання баз фінансувалось також з японського державного бюджету, позаяк вони захищають передусім Японію.

Ни­ні є ба­га­то спе­ці­аль­ної лі­те­ра­ту­ри, в якій пси­хо­ло­ги ана­лі­зу­ють проб­ле­му адап­та­ції до мир­но­го жит­тя тих, хто чи­ма­ло ча­су про­вів на вій­ні. У пер­шу чер­гу вій­сь­ко­во­служ­бов­ців, кот­рі без­змін­но про­тя­гом кіль­кох мі­ся­ців, а то й ро­ків пе­ре­бу­ва­ли в са­мі­сінь­ко­му пек­лі бо­йо­вих дій. А ко­ли ли­хо за­ли­ши­ло­ся по­за­ду, по­вер­ну­ли­ся до звич­но­го мир­но­го жит­тя. Чи справ­ді звич­но­го для ко­лиш­ніх во­яків?

Ноу-хау для демобілізованих – соціальний паспорт
За час життя в умовах постійної небезпеки, яка щохвилини чатує на військовослужбовців, безсоння, хронічної втоми, відсутності нормальних побутових умов і нерегулярного нашвидкуруч харчування, тривалої розлуки з рідними тощо людина, стверджують психологи, внутрішньо змінюється. Губить навички поведінки в цивільному житті, відвикає від звичних мирним людям благ цивілізації і почувається ніяково за будь-якої нестандартної ситуації.

7 квітня в приміщенні київського «Мистецького Арсеналу» відбулася презентація національного суспільного мовлення. Серед великої кількості осіб, присутніх на цій, без перебільшення, довгоочікуваній та історичній події, можна було побачити Президента України Петра Порошенка, Прем’єр-міністра Арсенія Яценюка, голову Офісу Ради Європи в Україні Владіміра Рістовскі, виконувача обов’язків голови Представництва ЄС в Україні Томаса Фреллесена та директора Програми технічної допомоги Посольства Канади Стівена Поттера. Телетрансляцію заходу у прямому ефірі забезпечив «Перший Національний».
Перша спроба створення суспільного телебачення в Україні відбулася в далекому 1997 р. Тоді парламент ухвалив закон, але не було президента, який би його затвердив.
«Суспільному телебаченню — так!» — заявив Петро Порошенко, підписавши зміни до закону про суспільне мовлення. — Цей проект — дитя, яке народжене від двох майданів — помаранчевого та гідності. Цього закону Україна чекала 23 роки, тому зараз я готовий на все заради збереження свободи слова та забезпечення комфортних умов для якісної роботи ЗМІ».

РІК ТОМУ В УКРАЇНІ ОФІЦІЙНО РОЗПОЧАЛАСЯ АНТИТЕРОРИСТИЧНА ОПЕРАЦІЯ, КОТРА ТРИВАЄ Й ДОСІ

Цьо­го тиж­ня ви­пов­нив­ся рів­но рік, як в Ук­раї­ні офі­цій­но три­ває ан­ти­те­ро­рис­тич­на опе­ра­ція. Са­ме 14 квіт­ня 2014-го то­діш­ній го­ло­ва Вер­хов­ної Ра­ди та ви­ко­ну­ючий обо­в’яз­ки Пре­зи­ден­та Олек­сандр Тур­чи­нов під­пи­сав від­по­від­ний указ. То­ді ба­га­то ко­му зда­ва­ло­ся, що для при­ду­шен­ня се­па­ра­тис­тів на схо­ді на­шої дер­жа­ви цьо­го кро­ку ціл­ком до­стат­ньо. І бук­валь­но за лі­че­ні тиж­ні, мак­си­мум за кіль­ка мі­ся­ців, на Дон­ба­сі бу­де на­ве­де­но бо­дай ся­кий-та­кий лад.

На жаль, сталося не так, як гадалося. Втім, попри всі нюанси, котрі ми й досі спостерігаємо на сході, нинішня річниця є достатнім приводом для того, щоб проаналізувати українські здобутки і втрати. Зрештою, мабуть, мало хто у світі має досвід настільки довгої та затяжної антитерористичної операції, котру вище державне керівництво вперто не бажає іменувати повноцінною війною...