Отже, рік тому розпочати АТО офіційний Київ змусила ціла низка обставин. По-перше, окупація Криму, котра через місяць після так званого референдуму фактично уже стала доконаним фактом. Саме тоді у вітчизняному політикумі мало не щодня звучали запевнення, мовляв, півострів поки що варто винести за дужки української територіальної цілісності, однак далі ніяких компромісів (навіть тимчасових) тут бути не може.
Утім, ескалація насильства на Сході України під керівництвом російських кураторів постійно наростала. Диверсанти з-за кордону всіляко підігрівали і розгойдували ситуацію в Донецькій і Луганській областях. Але навіть попри рішення розпочати антитерористичну операцію нова владна команда у Києві навіть тоді ще не до кінця усвідомила всю глибину сепаратистських загроз на кордоні з Росією. За підтвердженням цих слів далеко ходити не треба. Достатньо пригадати, що більш-менш активна діяльність українських військових розпочалася лише на початку травня, тобто через півмісяця після офіційного оголошення антитерористичної операції.
Та навіть сьогодні, втративши в нинішній, як її нерідко іменують, гібридній війні тисячі життів і економічну стабільність, Україна разом із міжнародним співтовариством усе ще не полишає спроб урегулювати ситуацію мирним шляхом. Навіть попри те, що сумнозвісні Мінські домовленості (як перші, так і другі), спрямовані на деескалацію конфлікту, продовжують порушуватися. Крім того, вони не дають відповіді на запитання: що далі робити з Донбасом і за чий рахунок його відновлювати?
У таких умовах доводиться констатувати, що АТО на сході явно затягнулося. І все менше людей, аналізуючи чи просто обмінюючись думками з приводу нинішніх подій у державі, вживають цю абревіатуру з трьох літер.
Зрештою, справа не тільки в тому, як іменувати нинішню війну. Якби розвиток антитерористичної операції дозволяв говорити про явні успіхи (принаймні, такі, як це було до безпосереднього вторгнення в Україну російських військ наприкінці серпня 2014-го), в суспільстві не настільки жваво поширювалось би питання фактичної підміни понять.
Чимало експертів, відзначаючи беззаперечний позитив у тому, що українським Збройним Силам усе ж таки вдається стримувати Росію, акцентують увагу на фактичному заморожуванні конфлікту. Відтак події на Донбасі нині демонструють класичний приклад парадоксу. З одного боку, конфлікт так і не вийшов за межі своєї гарячої фази, адже на Донеччині та Луганщині мало не щодня гинуть люди — як українські військові, так і ті мешканці областей, котрі залишаються на окупованих територіях.
З іншого боку — так звана влада псевдореспублік уже не перший місяць щось там собі будує і створює. Поступово, але досить упевнено демонструючи світу, що «ДНР» та «ЛНР» попри своє невизнання світом де-юре нав’язує свої (читай — путінські) правила.
Вочевидь, найпомітніше це проявилося в тому, що частина рішень, ухвалених Україною на дипломатичному фронті, дозволяють визнати псевдореспубліки учасниками переговорів щодо врегулювання конфлікту на міжнародному рівні. «Вони інституціоналізовані в рамках учасників додаткових чотирьох робочих груп у рамках тристоронньої контактної групи», — наполягає відомий український дипломат, глава Майдану закордонних справ Богдан Яременко.
Експерт правий бодай з огляду на те, що в останній заяві «нормандської четвірки» керівники зовнішньополітичних відомств України, Німеччини, Франції та Росії закликають сторони конфлікту на Донбасі якомога швидше призначити своїх представників у робочі підгрупи: з безпеки, політичного процесу, гуманітарних та економічних питань, реабілітації...
Таким чином, кремлівська ідея про подальшу формалізацію діалогу офіційного Києва з терористами не просто знайшла своє відображення в документі, але й була названа такою, що вимагає негайної реалізації. Себто виходить, що попри видимі проблеми, котрі постійно виникають щодо виконання Мінських домовленостей, «нормандська четвірка» крокує далі — до якогось офіційного запуску наступної фази політичного врегулювання конфлікту.
Чи можливе воно за тих обставин, що на сході так і не спостерігається повного припинення вогню, відведення важкої техніки, забезпечення доступу моніторингової місії ОБСЄ?.. Запитання абсолютно не риторичні і вони потребують якнайшвидшої відповіді. Незважаючи на те, що з початку антитерористичної операції минув уже понад рік.
До речі, упродовж цього терміну можна чітко виділити кілька етапів АТО. Перший тривав від початку операції й до моменту приходу до влади Петра Порошенка. Коли він у своїй інавгураційній промові зазначив, що АТО не повинна тривати довго, чимало громадян знову (уже вдруге) повірили у швидкий успіх.
Нині важко сказати, чи й справді чинний глава держави вірив у те, що розібратися із сепаратистами вдасться за кілька місяців. Однак другий етап АТО станом на нинішній момент можна вважати найуспішнішим для Збройних Сил України. Саме упродовж минулого літа вдалося звільнити від бойовиків чимало міст Донеччини та Луганщини. Більша частина з них і досі перебуває під українським контролем, хоча деякі втримати не вдалося.
Отже, другий етап антитерористичної операції завершився першими Мінськими угодами. Саме на початку осені українські військові припинили масові активні дії і потім удавалися до них лише в крайніх випадках. Більше ці випадки були пов’язані з обороною здобутих раніше рубежів (як у Донецькому аеропорту та в Дебальцевому). Рідше — з наступальними діями, наприклад після обстрілу бойовиками Маріуполя, коли українські війська добряче відтіснили ворога від цього приморського міста. Втім, нинішні бої за Широкине свідчать про те, що окупанти не залишають надії як мінімум повернути все на цій ділянці фронту на круги своя...
Третій етап АТО — значно умовніший за перші два. Але усе ж таки можна вважати, що він тривав із вересня минулого року до лютого нинішнього. Тобто між двома мінськими діалогами. І вже після 12 лютого настав четвертий етап, котрий з перемінним успіхом триває й досі.
Два останніх етапи — надзвичайно подібні між собою. Чимало очевидців воєнних дій навіть не розділяють їх узагалі. Передусім мотивуючи це невизначеністю позиції української влади. Багато бійців, котрі вибралися із зони бойових дій, вказують на стале відчуття того, що нині ще дуже рано остаточно увірувати в силу миру чи то навіть перемир’я. Однак як люди під присягою вдіяти з цим нічого не можуть. Можуть лише підкорятися наказам і чекати, спостерігаючи, як ворог із дня на день готується вдарити по них із новою силою.
Але навіть за таких умов більшість експертів не схильні надміру драматизувати події. Звісно, спрогнозувати подальший розвиток сьогодні не береться ніхто. Можна навіть сказати, що рік тому, коли антитерористична операція, що стрімко переросла у війну, розпочиналася, знаходилося значно більше охочих повправлятися у вмінні передбачати події.
Вочевидь, станом на сьогодні найбільш влучним можна вважати коментар політолога Володимира Фесенка, опублікований нещодавно в УНІАН. «Між силами антитерористичної операції і так званими «ДНР» та «ЛНР» установилася якась бойова нічия, — вважає експерт. — Та й то тільки тому, що на боці сепаратистів грає Росія, а частина тамтешніх людей зі зброєю — росіяни і на їхньому боці новітня російська техніка.
За рахунок сучасної бойової техніки у Росії і сепаратистів є ресурсна перевага над українськими військовими. Якби на Сході України не було російської підтримки, події розвивалися б інакше. А зараз військова ситуація фактично зависла, вона перейшла в позиційну війну і, відповідно, є певна стагнація конфлікту.
Незважаючи на це, ефективність антитерористичної операції залишається помірною. У нас достатньо ефективна оборона, щоправда, іноді досить пасивна. Залишаються проблеми з координацією і управлінням бойових дій, але в принципі нам удається в межах ресурсів, які у нас є, виконувати стратегічні завдання», — зауважує політолог.
Власне, навіть виходячи з цих слів, напрошується цілком логічне запитання: а чи можна було б діяти ефективніше, якби наявні ресурси й поставлені завдання були радикальнішими? Як уже було сказано на початку цього тексту, нині в державі вистачає людей, котрі вважають, що антитерористична операція як така уже себе давно вичерпала.
Їхні опоненти запевняють, що введення в Україні воєнного стану замість оголошеної АТО не врятувало б ситуації. Мовляв, це не збільшувало б кількості українських солдатів, нової військової техніки і грошей у бюджеті. Більше того, воєнний стан не вводиться ще й тому, що він остаточно зробив би неможливим дипломатичне вирішення конфлікту.
«Перейменування РНБО або Генштабу на ставку верховного головнокомандувача, а антитерористичну операцію — на війну не вирішило б проблем і не зробило б нічого для підвищення ефективності бойових дій. Україна, яка перебуває під гнітом російських спецслужб, все ж змогла чинити опір іноземній агресії. Я вважаю, що на тому етапі, рік тому, ми робили все, що могли робити в тих умовах, які були. І головна перемога в ході АТО — це те, що український народ зумів згуртуватися в боротьбі із серйозним супротивником», — переконаний народний депутат Антон Геращенко.
На сьогодні експерти сходяться на думці, що швидке звільнення Донбасу навряд чи можливе. Причини тут різні, причому присутні як внутрішні, так і зовнішні чинники. На користь версії про подальше заморожування конфлікту свідчить і загальна втома від української теми з боку міжнародного співтовариства, і той факт, що Україна має справу з вельми підготовленим супротивником.
Однак тут не варто забувати, що й заморожування конфлікту може мати різну температуру — як політичну, так і військову. Українська влада просто зобов’язана і надалі максимально залучати до будь-яких контактів, що стосуються ситуації на Донбасі, міжнародну спільноту. Доки в Брюсселі та Вашингтоні не усвідомлять реальних планів чинного російського лідера, розморожувати ситуацію українцям доводитиметься самотужки.
Але наявні ресурси для цього у нас не безмежні. Попри весь героїзм, продемонстрований вояками та волонтерами впродовж року, що так стрімко сплив із моменту початку антитерористичної операції. Чи усе ж таки правильніше сказати — російсько-української війни?..
Ярослав ГАЛАТА