Світ жінки
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Четвер Сiчень 21, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 19 Червень 2015 06:35

Подолання сексизму в Україні передбачає відмову від суспільних стереотипів

Rate this item
(0 votes)

Кон­вен­ція Ра­ди Єв­ро­пи про за­по­бі­ган­ня на­силь­ству сто­сов­но жі­нок і до­маш­ньо­му на­силь­ству та бо­роть­бу з ци­ми яви­ща­ми (Стам­буль­ська кон­вен­ція), яку Ук­раї­на під­пи­са­ла 2011 ро­ку, спря­мо­ва­на на про­ти­дію ген­дер­но­зу­мов­ле­но­му на­силь­ству як фор­ми дис­кри­мі­на­ції що­до жі­нок та за­охо­чен­ня дійс­ної рів­но­сті між жін­ка­ми та чо­ло­ві­ка­ми. Дис­кри­мі­на­ція за озна­кою ста­ті от­ри­ма­ла на­зву «сек­сизм». Це яви­ще вва­жає­ть­ся не­прий­нят­ним у роз­ви­не­них кра­їнах сві­ту, а йо­го не­до­пу­щен­ня — од­нією з ознак де­мо­кра­тич­но­сті су­спіль­ства.
Як пи­тан­ня по­до­лан­ня секс­из­му ви­рі­шує­ть­ся в Ук­раї­ні? Про це по­го­во­ри­мо з пре­зи­ден­том Між­на­род­но­го жі­но­чо­го пра­во­за­хис­но­го цен­тру «Ла Стра­да-Ук­раї­на», док­то­ром юри­дич­них на­ук, про­фе­со­ром Ка­те­ри­ною Лев­чен­ко, яка у 2009–2010 ро­ках бу­ла чле­ном Ко­мі­те­ту Ра­ди Єв­ро­пи з пи­тань міг­ра­ції і як спос­те­рі­гач від цьо­го ко­мі­те­ту бра­ла участь у під­го­тов­ці Стам­буль­ської кон­вен­ції.

— Стамбульська конвенція визначає сексизм як вид насильства щодо жінок. Наскільки ця проблема важлива для України і які має прояви?
— В українському суспільстві склалися певні стереотипи щодо ґендерних моделей поведінки. Досить усталеними є підходи, коли роль жінок зводиться лише до виконання ними певних сексуальних або домогосподарських функцій. Жінки зазнають трудової та економічної дискримінації. Ми повсюдно стикаємося із сексизмом на побутовому рівні. Наприклад, у рекламі, де поряд із різноманітними товарами розміщують напівоголених жінок. Ще й слоган дописують — «Купуй дешевше». Кого? Подібних прикладів чимало.
У суспільних стереотипах жіночу красу теж зводять до певних стандартів. Якщо жінка їм не відповідає, це дає підстави вважати її «іншою» або взагалі «не жінкою» та скоювати насильство щодо неї, що призводить навіть до особистих трагедій.
Ще донедавна патріархальні позиції відстоювали в Україні на найвищому рівні. Я і моя колежанка, голова Інформаційно-консультаційного жіночого центру Олена Суслова, подавали позов до суду на колишнього прем’єра Миколу Азарова за його вислів, що управління державою не є жіночою справою. Він пролунав публічно, з високої трибуни. Хоча тоді йшлося не про сексуальність, а про удавані уявлення про фізичні чи розумові здібності жінок та чоловіків, що теж є проявом сексизму.
Не знаю, які були підстави у тодішнього можновладця так заявляти. Бо ж офіційна статистика засвідчує вищий рівень освіти у жінок, ніж у чоловіків. Щоправда, на керівних посадах опиняються саме чоловіки.
Утім, коли йдеться про рівноправність статей, маємо визнати і наявність в нашій країні сексизму щодо чоловіків. Вони практично не мають можливості піти в декретну відпустку і займатися вихованням малечі. При розлученнях деякі жінки не дають колишнім чоловікам зустрічатися з дітьми. Мотивують, що чоловіки з цим не справляються, не мають до того схильності та вміння. Центр «Ла Страда-Україна» займався кількома такими справами.
— В умовах ринку формується патріархальна модель сім’ї, коли чоловік заробляє гроші, а жінка тільки веде господарство. Водночас є підходи демократичного суспільства і рівна відповідальність статей у більшості питань. Яка тенденція має перспективи в Україні?
— Досліджень з цього приводу у нас нема. Можна говорити лише про певні тенденції, спостереження, очікування. Дуже хотілося б, аби домінувала друга модель із паритетними стосунками в сім’ї. Питання ж не лише в тому, хто заробляє гроші, а в особистісній реалізації. Частина жінок бачить свою реалізацію в тому, щоб опікуватися лише сімейними питаннями, які також є суспільно важливими. І якщо чоловіки готові брати на себе фінансове забезпечення родини, не можна в такому разі говорити про дискримінацію. Правда, великі проблеми виникають потім у таких жінок при розлученні, бо вони не мають кваліфікації і не готові претендувати на хорошу роботу.
Зовсім інша проблема, коли родина хоче, аби чоловік і жінка працювали, але для цього немає умов. Часто — об’єктивних. Скажімо, батьки малолітньої дитини, аби вийти на роботу, мають віддати малечу в садок. Але садків нині бракує. І родина вимушена когось залишати вдома, а це здебільшого саме жінка.
Є й суб’єктивні чинники. Наприклад, у родині домінує думка, що жінка має сидіти вдома. Коли формується така ідеологія навколо молодої сім’ї, вона має прийняти відповідну модель поведінки. Якщо дівчата були налаштовані на навчання і кар’єру, їм важко на це йти. Щодо них — це теж вияв сексизму та насильства — економічного й психологічного.
Загалом ідеалом є не протиставлення сім’ї та роботи, а поєднання. І тут багато залежить, зокрема, від державної політики, спрямованої на створення умов для рівноправного розвитку і жінок, і чоловіків, на уникнення будь-яких проявів сексизму.
— Чи загострилася проблема сексизму у зв’язку із збройним конфліктом на Сході України та збільшенням кількості переселенців із зони АТО?
— Вплив збройного конфлікту неоднозначний. З одного боку, в цій екстремальній ситуації спостерігається зростання жіночої активності, долучення жінок до тих видів діяльності, в яких раніше вони не були присутні. Йдеться і про самі військові дії, і про роботу волонтерів тощо. Це не випадково, бо будь-яка громадська активність є більш прийнятною для жінок в Україні. Жінкам складніше реалізуватися у сфері державного управління, а тут — ініціатива вільна. Приміром, Майдан показав, що жінки активні і рівноправні з чоловіками.
Але є інші наслідки нинішнього конфлікту. В цих умовах прибираються певні соціальні обмеження, і рівень насильства зростає. Водночас зростає і сексизм.
Зокрема, він виявляється в тому, що насильницькі форми поведінки стають прийнятними в суспільстві як продовження воєнного конфлікту. І ми вже знаємо з досвіду «гарячої лінії», що працює на базі Центру «Ла Страда-Україна», з телефонних звернень, що чоловіки, які раніше ніколи не скоювали насильства, не вживали нецензурної лайки, після повернення зі збройного протистояння починають принижувати та ображати членів своїх родин. Така лінія поведінки швидко стає нормою для них. І відійти від неї буде дуже важко. Потрібна допомога фахівців, яких в Україні обмаль. Тому сплеск домашнього насильства та насильства щодо жінок, на жаль, неминучий.
— Чи утискають в Україні жінок за статевою ознакою у питаннях трудових відносин? Як часто їм відмовляють у роботі з цієї причини?
— Утискають і відмовляють, це правда. Часто молодих жінок не хочуть брати на роботу або ставлять умови, пов’язані з вагітністю та народженням дитини. І запровадження 2013 року одноразового внеску на суму соціальних виплат по народженню дитини, який тепер сплачує роботодавець, стало ще й економічним важелем дискримінації жінок.
Роботодавець сплачує за кожного працівника по 37,6% податку на фонд заробітної плати. Коли жінка йде в декретну відпустку, то отримує нарахування середньомісячної зарплати за певний період. 2013 року уряд ухвалив рішення, що роботодавець має сплатити 17% внеску, а це фактично є подвійним оподаткуванням на ці нараховані декретні кошти. Тому роботодавцю економічно невигідно мати молодих жінок, які можуть піти у декретну відпустку. Виникає підстава для дискримінації.
— Фахівці стверджують, що жінки нині «окупували» середню управлінську ланку в Україні. Але рідко обіймають вищі посади. Чому так відбувається?
— На державній службі, в органах місцевого самоврядування справді працює більшість жінок. Жінки вміють і готові працювати, але нечасто можуть досягти високого кар’єрного зростання. Це називається «скляною стелею», яку жінка не може подолати, хоч і бачить ціль нагорі. Перебування на вищих посадах — це питання фінансової та політичної влади, туди жінок не дуже хочуть пускати. Звісно, жінки пробиваються, не можна сказати, що там взагалі немає жінок. Але для цього потрібно докласти великих зусиль.
Найяскравіший приклад «скляної стелі» — це середні навчальні заклади. У нас усі вчителі — жінки, а директори шкіл — переважно чоловіки. Зараз у нас одна жінка обіймає посаду заступниці міністра освіти, але це вперше за багато років!
— Чи можна проблему сексизму, яка проявляється в трудових відносинах, вирішити на законодавчому рівні через пропорційне представництво жінок та чоловіків у вищих органах влади, а також на регіональному рівні?
— Я взагалі є прихильницею квотування, тобто пропорційного представництва завдяки квотам при виборах. Такі принципи застосовуються в більшості європейських країн. І цілковито підходять під визначення 4-ї статті Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. У ній ідеться про застосування спеціальних тимчасових заходів, які можуть допомогти вирівняти ситуацію з дискримінацією.
Квоти зарекомендували себе дуже позитивно в багатьох країнах. Швеція — це найяскравіший приклад.
Я вважаю, що жінки й чоловіки мають бути представлені на всіх рівнях управління в Україні у співвідношенні 50 на 50. Це принцип демократії та рівності. І коли деякі «жартівники» кажуть: «Де ми знайдемо стільки розумних жінок?», я завжди відповідаю: «Але ж ми знайшли стільки розумних чоловіків».
Такі представницькі форми демократії змінюватимуть ситуацію на краще. Уже зараз бачимо цілу плеяду жінок — народних депутатів, які позитивно впливають на роботу парламенту.
— Але парадокс полягає в тому, що кожного разу, тільки-но в нас розгортаються різні політичні кампанії, пов’язані з виборами, ті ж самі жінки голосують за кандидатів-чоловіків.
— Мені здається, що тут є певні очікування, пов’язані з розумінням того, що в нинішньому суспільстві чоловік досягне більшого. Спрацьовують стереотипи, що жінка не доб’ється і не проб’ється.
Але ж є багато прикладів, коли жінки перемагали в мажоритарних округах, і неодноразово.
— Як ратифікація Стамбульської конвенції посприяє вирішенню проблеми сексизму в Україні?
— Не треба думати, що прояви сексизму зникнуть одразу, щойно ратифікують конвенцію. Ратифікація є умовою для здійснення різноманітних дій, зокрема превентивних, захисних, каральних тощо, пов’язаних із сексизмом. Вона закладе інституційні, управлінські, законодавчі гарантії для того, щоб суспільство відповідно реагувало на прояви сексизму. Коли держава ратифікує Стамбульську конвенцію, це, насамперед, послужить хорошим сигналом для суспільства.
Справа в тім, що багато таких проявів не потрапляє під криміналізацію. Для того, щоб із ними боротися, необхідне відповідне несприйняття суспільства. Хочу згадати приклад одного ресторану, який 2012 року дозволив собі відверто сексистську рекламу. «Ла Страда» виступила проти цього, нас підтримали інші, зрештою склалася відповідна суспільна думка. У ресторану на 30% впали продажі, і вони невдовзі змінили бренд.
Багато в чому нам потрібно працювати саме освітніми заходами. У суспільстві є два основні регулятори: право — і Стамбульська конвенція якраз належить до правових регуляторів, і етика, мораль. Етика — давніший і глибокий регулятор. І, мабуть, більш ефективний. Водночас сама Стамбульська конвенція наголошує на важливості просвітницьких кампаній і впровадження проблематики домашнього насильства та насильства щодо жінок на всіх рівнях освіти як на ефективних і критично важливих заходах запобігання такому насильству.
Ратифікація Україною Стамбульської конвенції ще раз засвідчить серйозність євроінтеграційних намірів нашої країни — через реалізацію основних демократичних принципів.
— Нині євроінтеграційні перетворення, які здійснюються в Україні, активно підтримують різноманітні міжнародні організації, в тому числі й донорські. Як розвивається ваша співпраця з ними?
— Ми співпрацюємо з міжнародними структурами вже не перший рік і знаємо, що їхня допомога вкрай важлива. Донорські організації, насамперед, допомагають фінансово. Бо не секрет, що навіть при правильному перерозподілі бюджету все одно існує його дефіцит. І не завжди вистачає коштів саме на таку діяльність. Тож вагомим для України є сприяння Ради Європи, структур Організації Об’єднаних Націй, ОБСЄ, Європейського Союзу. Зокрема, питаннями сприяння ратифікації Стамбульської конвенції безпосередньо опікується проект Ради Європи «Запобігання та боротьба з насильством щодо жінок та домашнім насильством в Україні».
Але в такій співпраці потрібно бачити не лише фінансовий бік, а й експертний, інформаційний. Міжнародні організації несуть той досвід, який є в країнах, де всі ці проблеми вже вирішені. І ми можемо ним скористатися.
Та водночас хочу зауважити й те, що міжнародним організаціям також варто пам’ятати: експертне середовище України є високопрофесійним.
Сергій ГЕРАСИМЕНКО,
Національний прес-клуб
«Українська перспектива»

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».