Часу пройшло небагато, однак хоч якихось результатів не видно. Принаймні жодних змін на краще немає, а ось заборгованість споживачів за комуналку зростає разом із підняттям тарифів, які вже зараз багатьом не по зубах.
На початок 2019 року вона сягнула 62,6 млрд грн, з яких за газ не сплачено понад 29 млрд грн, за централізоване опалення і постачання гарячої води — 20 млрд. Що буде далі, й загадувати лячно.
Насправді ж перелякатися ми мали ще торік у червні, коли був схвалений один з основних реформаторських законів у галузі ЖКГ. Ідеться про Закон «Про житлово-комунальні послуги», який вводиться в дію з 1 травня 2019-го, за винятком окремих відкладених положень.
Річ у тім, що на виконання цього та інших вище названих законів Мінрегіон повинен був розробити чималий пакет нормативно-правових актів, які дати б змогу запрацювати законодавчим ініціативам. І хоча для цього відводилося від шести місяців до року, часу забракло. Впоратися з таким обсягом робіт чиновники вчасно не змогли. Саме тому окремі норми довелося відтерміновувати.
Їх багато, вони суттєві й досить сильно зачеплять інтереси споживачів. Зупинимося на кількох із них. Приміром, на проблемах, пов’язаних із типовими договорами щодо надання послуг із водопостачання/водовідведення та теплопостачання й гарячої води.
Починаючи з 1 травня і впродовж року мешканці багатоквартирних будинків мають перейти на нові форми управління (крім послуг із постачання та розподілу електричної енергії та природного газу).
Таких форм є три: через ОСББ, через визначення управителя й через самозабезпечення, коли співвласники самі управляють, голосуваннями приймаючи кожне рішення.
А ще споживачі повинні обрати варіант договірних відносин із монополістом. Будуть це прямі договори чи колективні, якщо в будинку є ОСББ, вирішувати саме їм. Бо якщо ж цього не зроблять, то залишаться прямі договори за мовчазною згодою.
Це означатиме, що внутрішньобудинкові мережі ніхто не обслуговуватиме. У разі аварії доведеться не тільки самим оплачувати вартість робіт, а й шукати того, хто усуне неполадки.
Про ці нюанси нині мало хто з мешканців знає, як і загалом про травневі новації. Скажімо, ті, що передбачені ст. 26 Закону про ЖКП. У ній ідеться про відповідальність за неналежне виконання договору.
Зокрема, у разі несвоєчасного здійснення платежів за житлово-комунальні послуги споживач зобов’язаний сплатити пеню в розмірі, встановленому в договорі, але не вище 0,01 відсотка суми боргу за кожен день прострочення. Загальний розмір сплаченої пені не може перевищувати 100% загальної суми боргу.
Нарахування пені починається з першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку внесення плати за житлово-комунальні послуги. Пеня не нараховується за умови наявності заборгованості держави за надані населенню пільги та житлові субсидії та/або наявності у споживача заборгованості з оплати праці, підтвердженої належним чином.
Слід також мати на увазі, що виконавець комунальної послуги має право обмежити (припинити) надання відповідної комунальної послуги споживачу незалежно від обраної моделі організації договірних відносин у разі непогашення в повному обсязі заборгованості за спожиті комунальні послуги протягом 30 днів із дня отримання споживачем попередження від виконавця. Але (увага!) це не може стосуватися послуг із постачання і розподілу електричної енергії та природного газу.
Що ж до всього іншого, то порядок такий: попередження надсилається споживачу не раніше наступного робочого дня після спливу граничного строку оплати комунальної послуги, визначеного законодавством та/або договором про надання відповідної комунальної послуги, визначених законодавством або договором.
Постачання комунальної послуги відновлюється в повному обсязі протягом наступного дня з дати повного погашення заборгованості за фактично спожиті послуги чи з дати укладення угоди про реструктуризацію заборгованості.
Однак вернімося до проблем з імплементацією інших положень закону. Навіть зі створенням конкурентного ринку управителів, які повинні мати професійну атестацію, не все виходить. Аби до їх числа не потрапили люди, які не мають «зеленого» поняття про цю сферу діяльності, Кабмін схвалив своєю постановою порядок їх атестації.
Проте на цьому шляху виникла інша перешкода: мешканці багатоквартирних будинків не квапляться переходити на нові форми обслуговування і обирати собі управителів.
Причини такої інертності називають різні: від простого небажання, пасивності людей — до побоювань, що на них зваляться непідйомні проблеми, пов’язані з утриманням будинків, які десятиліттями не бачили ремонтів. При цьому вартість послуг зросте, а субсидії відберуть.
Окрім негараздів, які лише з розряду прогнозованих, є й реальні. Принаймні в столиці трапляються випадки, коли приватні обслуговуючі компанії ініціюють відмову від будинків, в яких працювали їхні управителі. А все через те, що економічно їм невигідно працювати. Потрібно підвищувати тарифи, а мешканці на це не погоджуються, оскільки й так ледве тягнуть «комунального воза».
Але щоб перейти до нової системи управління, потрібно перевести (списати) багатоквартирні будинки з комунальної у співвласність мешканців. Перед списанням будинку з балансу органи самоврядування створюють спеціальні комісії і проводять інвентаризацію. Зроблено чіткий розподіл майна: усе, що до будинку (мережі тепло-, водопостачання тощо), — комунальна власність, все, що в будинку, — загальна сумісна.
Однак враз з’ясувалося (так нібито це був секрет), що половина будинків не мають технічної документації, яка потрібна для розрахунку вартості кожної з послуг за новим законодавством. Її ЖЕКи зобов’язані передати співвласникам, щоб ті у випадку переходу до нового управителя мали від чого відштовхуватися, проводячи свої розрахунки.
Що з цим робити, ніхто не знає. Місцева влада може оплатити витрати на відновлення документації. Звісно, якщо захоче і якщо у неї знайдуться такі кошти. Ще примарнішим є другий варіант: люди самі оплатять виготовлення документації, а потім їм ці гроші повернуть?!
Та навіть ще до того, як нові форми управління запанують в українському ЖКГ, оплачувати все, що зайшло в будинок, будемо вже з травня 2019-го. Це вже згідно із законом про комерційний облік, який нібито надає інструменти для контролю за споживанням теплової енергії й води. Тож, мовляв, тарифи можна так відкоригувати, що вони навіть зменшаться.
Цей механізм запрацює за наявності двох типів лічильників: технологічних, котрі встановлюються на виробництві й фіксують кількість ресурсу, що вийшов у мережу, і комерційних, які мають бути встановлені в кожному будинку.
Щодо будинків, то у 20% приладів обліку теплової енергії та водопостачання немає. До того ж якби й вони були скрізь, реалізувати задумане не вдасться, доки не буде типового договору на водопостачання й водовідведення та теплопостачання й гарячу воду. Тобто один закон гальмує інший. Та у травні все має стати на свої місця. Нібито.
Однак чи влаштовує такий новий порядок тих, кому за все це доведеться платити, ніхто особливо не цікавився. У більшості мешканців багатоповерхівок квартири обладнані лічильниками гарячої й холодної води, а дехто має прилади обліку тепла. Їх зобов’яжуть платити не за показниками власних лічильників. Якою буде різниця й наскільки це справедливо — питання. Як його врегулювати, відповіді поки що немає.
Насамкінець кілька слів про ще два згаданих закони (про енергоефективність будівель і про Фонд енергоефективності) з пакета реформування ЖКГ.
Через брак ресурсів та шкоду довкіллю через їх надмірне використання енергоефективності в усьому світі приділяють особливу увагу. Мусимо це робити й ми. Принаймні нові закони не лише до цього зобов’язують, а й передбачають, до яких заходів слід удатися та де на це взяти кошти.
Реалізовувати законодавчі норми на практиці допоможуть енергоаудитори. Вони оцінюватимуть будинок на предмет енергоефективності й фінансово обґрунтовуватимуть заходи щодо енергозаощадження. Адже в структурі витрат найбільша складова — теплопостачання.
Завдання щодо енергозбереження досить масштабне: в Україні понад 190 тис. будинків і модернізувати потрібно щонайменше 60% із них. Ресурси на ці заходи накопичуватимуться у Фонді енергоефективності за рахунок коштів держбюджету та допомоги ЄС на модернізацію житлового фонду (про міжнародні фінансові вливання наша газета вже писала).
Однак навіть якщо це спрацює, проблеми можуть виникнути в іншій площині. Як уже було сказано, згідно із Законом про комерційний облік тепла й води за загальнобудинкові лічильники повинні сплачувати винятково мешканці будинків. І якщо в ньому діють прямі угоди, то не нараховувати за тепло під час аварії постачальник не зможе навіть за бажання. У нього відсутня відповідна методика. Її розробляють, але вона така складна, що не піддається навіть розумінню фахівців.
Та й це ще не все. Будинкові лічильники тепла встановлювали поетапно. І була ця процедура безплатною, принаймні у столиці. Однак є будинки, де цього не зробили, або ж прилади покрали (у Києві таких 2 тис.). Їх мешканці мають установити лічильники власним коштом.
Періодична повірка, обслуговування та ремонт (у тому числі демонтаж, транспортування і монтаж) вузлів обліку, що забезпечують індивідуальний облік споживання теплової енергії та води у квартирах (приміщеннях) будинку, здійснюються за рахунок власників таких вузлів обліку, якщо інше не встановлено договором.
У разі укладення співвласниками багатоквартирного будинку індивідуальних договорів про надання відповідної комунальної послуги це забезпечує виконавець комунальної послуги за рахунок плати за абонентське обслуговування, встановленої відповідно до Закону України «Про житлово-комунальні послуги».
Що ж до загальнобудинкових лічильників газу, то ситуація тут не ліпша. Встановлювати їх без згоди мешканців заборонено, адже ще до кінця 2017 року всі квартири мали обладнати індивідуальними газовими лічильниками.
У законі є норма, згідно з якою підприємства штрафуватимуть за невстановлення лічильників. Саме через відсутність механізму погодження зі споживачами встановлення вузлів обліку й відтерміновували окремі норми закону до 1 травня.
До того ж тривалий час газовики нав’язували загальнобудинкові прилади обліку замість індивідуальних. У деяких будинках їх таки встановили. Як їхнім мешканцям рахуватимуть споживання, в законі не сказано.
Щоправда, звинувачувати газовиків можна лише в частині цих проблем. Адже зобов’язавши їх установити 100% лічильників, у них забрали з тарифу змогу використовувати кошти на встановлення приладів обліку.
Словом, абсолютно праві ті аналітики, котрі стверджують, що реформа ЖКГ не зрушила з місця передусім через відсутність нормативно-правової бази до схвалених законів. А без механізмів їх реалізації нічого не вийде.
Тетяна КИРИЛЕНКО
