В останній сьогодні не люблять згадувати, що Радянський Союз фактично опинився на боці гітлерівської Німеччини, поділивши з нею сфери впливу: 1 вересня третій рейх почав окупацію Польщі, а Радянський Союз організував так званий визвольний похід до Західної України...
Коли згадуєш ті події, так і напрошуються аналогії з подіями, які відбуваються нині на Сході України: Путін, як і Сталін, теж вирішив визволити жителів Донбасу від клятих націоналістів-бандерівців.
Основні події часів Другої світової відбувалися на теренах радянської імперії. І заради справедливості варто сказати, що саме її народи й забили останній цвях у труну німецького нацизму. Але...
Під час святкування в Росії Дня Перемоги, 9 Травня, Володимир Путін зазначив, що «своєю свободою людство зобов’язане великому російському народу, керівникам країни, якої сьогодні немає». Те, що росіяни багато зробили, аби розгромити нацистів, ніхто й ніколи не заперечував. Ну а щодо вирішальної ролі керівників неіснуючої на політичній карті світу держави, які «згуртували навколо себе мільйони співвітчизників», можна посперечатися.
Пошлемося виключно на факти, добре відомі всім історикам, які досліджують тему Другої світової, в тому числі і російським. Так ось, розпочавши наступ на Умань, німецькі війська вже в 1941-му оточили 20 дивізій, взявши в полон командувачів 6-ї та 12-ї армій, командирів 4 корпусів і 2 дивізій.
Ось приклади того, в якій «високій бойовій готовності», як стверджували у своїх мемуарах радянські полководці, зустріла Червона армія нашестя гітлерівців. Як розповідали за чаркою колишні фронтовики, в багатьох полках і дивізіях не вистачало найелементарнішого, в тому числі і тих, які дислокувалися неподалік західних кордонів. Це — одна з причин стрімкого просування німецьких полчищ углиб країни, адже менш ніж за 100 днів нацисти окупували Київ!..
А до кінця 1941-го в німецький полон потрапило кілька мільйонів червоноармійців: історія не знає подібних прикладів. До речі, така ж історія, щоправда, значно менша за масштабами, сталася і під час так званої зимової війни з Фінляндією, коли в карельських лісах полягла — у повному складі — 44 дивізія ім. М. Щорса, в якій понад 70 відсотків особового складу були вихідці з України!
Замість того, щоб зробити правильні висновки, Сталін наказав розстріляти її командування. Мине кілька років, і вже не на чужій території, а на рідній землі гинутимуть цілі армії.

«Ми на­ді­яли­ся ли­ше на Гос­по­да Бо­га»
Понад 70 років тому закінчилася Друга світова війна, 25 років немає на політичній карті Радянського Союзу, вожді якого старанно приховували неприємну для них правду. Але ми й досі не знаємо (а якщо і знаємо, то вкрай мало) про деякі події 1941–1945 років, що відбувалися на теренах України. Події, учасниками яких були наші батьки й діди.
Наприклад, про так звану Уманську яму, коли в полон потрапили понад 100 тисяч бійців і командирів Червоної армії, трагедію на Барвінківському виступі, жахіття оборонців Севастополя. Саме там, під цим містом, полягли сотні тисяч моряків і червоноармійців. Серед них були десятки тисяч українців, напризволяще покинутих вищим командуванням.
А про Керченсько-Феодосійську операцію, під час якої були вщент розбиті три армії, а Червона армія втратила понад 300 тисяч своїх солдатів, з яких майже 180 тисяч опинилися в полоні? І все тому, як визнають незаангажовані російські історики, що «воєначальники, які її планували, виявилися бездарними стратегами».
А що нам відомо про знищення влітку 1941-го Дніпрогесу? Тоді, нагадаю, під греблю заклали 20 тонн вибухівки, спеціально доставленої з Москви. Наказ на підрив цього об’єкта віддав особисто Сталін, вважаючи, що «хвиля знесе в Чорне море тисячі німецьких солдатів, пригальмувавши захоплення Запоріжжя». І хвиля, заввишки у 30 метрів, дійсно спричинила загибель тисяч людей. Але не гітлерівців, які на той час і не планували захоплення міста, вступивши до нього лише у жовтні, а українських селян — мешканців прибережних сіл, солдатів і офіцерів Червоної армії, яка відступала,— всі вони опинилися в зоні підтоплення. А все тому, що «доблесне» командування не попередило їх про запланований вибух під греблею!..
Про ці трагедії відомо здебільшого історикам — дослідникам утаємничених сторінок Другої світової. Офіційна ж інформація і досі зберігається за сімома замками в Москві. Чому її не розсекречують? Невже це несе загрозу національній безпеці Російської Федерації?
Ні. Аж ніяк. Але ж оприлюднення всієї правди про ті події ще більше розвінчує міфи про «здібного менеджера-управлінця Сталіна», як його тепер називають у Росії. А ще спростує твердження про «вирішальну роль радянського керівництва в перемозі над фашизмом».

«Ми на­ді­яли­ся ли­ше на Гос­по­да Бо­га»
18 грудня був визволений перший український населений пункт — село Півнівка Ворошиловградської (на той час) області. Але масове звільнення України почалося в ході Курської битви, яка тривала 5 липня — 23 серпня 1943 року. Очевидці тих подій розповідають, що люди, які втомилися від фашистського гніту, зустрічали бійців Червоної армії, як рідних синів. Та незабаром, як писав поет, радість сльозами смутку вмилася.
У 1941 році до армійських лав були мобілізовані мільйони жителів України. Але при цьому майже стільки ж залишилися вдома. І не тому, що, як стверджують нині кремлівські ідеологи, не хотіли воювати, а через те, що їх просто не мобілізували до війська! Це лише в радянських фільмах показували довжелезні черги до військкоматів, мовляв, радянські громадяни горіли бажанням бити ворога. Так, горіли. Але в перші дні війни багато партійно-радянських чиновників, боячись потрапити до рук фашистів, втікали, як щурі, з тонучого корабля. І займатися мобілізацією було просто нікому!
Проте «товариш Сталін» неофіційно оголосив усіх, хто опинився на окупованих територіях, «зрадниками і шкурниками», натякнувши, що церемонитися з ними не потрібно. Ось військово-польові комісаріати, створені при армійських частинах, а особливо офіцери СМЕРШу, і «не церемонилися»: до війська гребли — іншим словом цей процес важко назвати — усіх підряд, у тому числі підлітків, хворих чоловіків. Їх відверто називали зрадниками, стверджуючи, що вони «кров’ю мають змити свою вину перед Батьківщиною і товаришем Сталіним».
Ось як згадує ті події Опанас Охріменко, житель Вінниччини:
— У червні мене викликали до військкомату і попередили, що через день-два мобілізують до армії, сказавши, щоб чекав виклику. Повернувшись додому, я попрощався зі всією своєю ріднею і чекав того виклику. Але його все не було й не було. Коли ж разом з кількома односельцями поїхали в район, то виявилося, що і райком партії, і комісаріат, і всі інші органи влади евакуювалися для роботи в тилу, як пояснив нам сторож військкомату.
Наше село визволили у 1944-му. Тож усіх нас одразу призвали до військової частини. Ніхто і ніякої підготовки з нами не проводив. Побачивши, що ми навіть зброї не вміємо правильно тримати в руках, офіцер СМЕРШу, який «опікувався» нами, сказав:
— Німцям служити ви швидко навчилися, шкурники. Тож і воювати навчитесь...
От ми і вчились: у першому ж бою з 27 призваних односельчан полягло 19. Нам залишалося лише надіятися на Бога, і тому перед кожним боєм усі ми молились. А я ще потайки носив у нагрудній кишені іконку Божої Матері.
У листопаді 1943-го кінорежисер Олександр Довженко занотував у своєму щоденнику: «Сьо­го­дні Віктор Шклов­ський роз­ка­зав ме­ні, що в бо­ях за­ги­бає мно­же­ство мо­бі­лі­зо­ва­них на Ук­раї­ні звіль­не­них гро­ма­дян. Їх звуть, здає­ть­ся, чор­но­свит­ка­ми. Во­ни во­юють у до­маш­ній оде­жі, без жод­ної під­го­тов­ки, як штраф­ні. На них див­лять­ся, як на ви­ну­ва­тих. «Один ге­не­рал ди­вив­ся на них у бою і пла­кав», — роз­по­ві­дав ме­ні Вік­тор».
Подібні спогади, свідчення до недавнього часу, коли ветеранів Другої світової було значно більше, можна було почути в кожному селі: в Україні немає жодного населеного пункту, яке б не мало своїх чорносвитків...

«Укра­їн­ці — ве­ли­ка на­ція»
За інформацією Українського інституту національної пам’яті, у складі Сталінградського фронту було 8 відсотків українців, а 4 Українських та 1-й Білоруський фронти наприкінці війни на 60 відсотків складалися з українців.
Наші батьки, діди і прадіди билися з ворогом не лише на теренах України і Радянського Союзу, а й на західних фронтах, зокрема в лавах Війська Польського, на території Італії, в рядах американської, канадської та британської армій.
Аналогічною була картина і в радянських партизанських загонах. Найбільші партизанські з’єднання — Ковпака, Бегми, Вернигори, Федорова та інші — діяли в Україні, а в лавах французьких макі воювало 5 тисяч українців. Лейтенант Василь Порик став Героєм Франції та Героєм Радянського Союзу.
Генерал де Голль, президент Франції, під час візиту до Києва назвав українців «великою нацією, роль якої у перемозі над німецьким нацизмом теж велика».
Сергій ЗЯТЬЄВ