Водночас Росія для Туреччини залишається важливим торговельним партнером. Унаслідок цього, на відміну від країн — членів Євросоюзу, до якого, до речі, Туреччина все ще намагається вступити, Анкара не запровадила економічних санкцій проти Росії. Навпаки, під час візиту Володимира Путіна обговорювалися нові енергетичні проекти. Турки наполягають на знижці за газ та пропонують залучити «Россатом» до будівництва атомних станцій на території Туреччини. Такий опортунізм Туреччини, який вона проявляє серед партнерів по НАТО та Євросоюзу, повністю грає на користь російської пропаганди, яка стверджує ідею «неможливості повної міжнародної ізоляції» Росії.
Утім, крім прагматичних економічних проектів, щодо яких Путін та Ердоган досягли згоди, між Росією і Туреччиною залишаються серйозні розбіжності. Насамперед, Росію не влаштовує спроба Ердогана знову активно діяти на Кавказі та впливати на азербайджансько-вірменський конфлікт. Крім того, Росія фактично підтримує грецьку точку зору на способи розв’язання кіпрського конфлікту.
Натомість Туреччину не влаштовує послідовна підтримка Росією сирійського президента Башара Асада. Причому особисте неприйняття Асада Ердоганом не пом’якшила навіть наявність спільного ворога в особі «Ісламської держави». Звичайно, за підсумками переговорів Путін та Ердоган заявили про спільні зусилля, спрямовані проти «Ісламської держави». Ця риторика також використовується Росією для демонстрації своєї «незамінності» як західного партнера в протистоянні ісламістській загрозі та контрпродуктивності міжнародних санкцій проти Росії.

Андрій МАРТИНОВ