5 вересня 1972 року група одягнених у спортивні костюми терористів із «Чорного вересня» з калашниковими і гранатометами, схованими у великих торбах, удерлася на територію олімпійського селища у Мюнхені і, бажаючи звернути увагу світу на палестинську справу, захопила 11 ізраїльських спортсменів. Два олімпійці загинули на місці під час стрілянини, решту за вимогою терористів разом із ними вивезли в аеропорт під Мюнхеном.
У кризовій ситуації німецькі спецслужби розгубились і наробили багато помилок. Ізраїльтяни не виконали вимоги звільнити палестинських в’язнів взамін за заручників. Під час спроби їх звільнення німецьким снайперам удалося вбити лише п’ять із восьми терористів. Три, що залишилися живими, вбили спортсменів.
«До трагедії на Мюнхенській олімпіаді здавалося, що у боротьбі з палестинськими терористами в Європі можемо покладатися на місцеві спецслужби. Після Мюнхена Моссад перейшов у наступ, зрозумівши, що європейці або не справляються, або закривають очі на тероризм. Якщо вони все ж таки ловили терористів, то піддавалися на шантаж і випускали їх із в’язниць, обмінюючи на захоплених заручників», — пояснює Йоссі Мельман, журналіст газети «Хаарец», який спеціалізується на проблемах спецслужб, і співавтор книги «Шпигуни Моссаду і таємні війни Ізраїлю».
Так, зрештою, сталось і з терористами «Чорного вересня» — влада ФРН їх випустила, обмінявши на заручників із захопленого терористами літака «Люфтганзи». Палестинці згодом перетворили Європу на криваве поле битви, тому Моссад збирався стати з ними до бою і виграти.
Цю місію доручили Харарі, який очолив суперефективну махину для вбивств, елітний підрозділ Моссаду — Кідон (багнет). Її членами були переважно ізраїльські командос, а також чоловіки і жінки з досвідом розвідувальної роботи. Кідон мав завдати смертельного удару палестинському тероризму і принагідно помститися за Мюнхен.
«Багато помилкових уявлень на тему Харарі і Моссаду ніколи не було спростовано, бо занадто вкоренились у масовій культурі. Одним із них є переконання, що погоня за палестинськими терористами після Мюнхена була помстою прем’єра Голди Меїр за вбивство ізраїльських спортсменів. Це дурниця — йшлось про знищення інфраструктури ОВП в Європі, її офісів, ліній зв’язку і, врешті, ліквідацію небезпечних людей, які могли знову здійснювати терор», — говорить Мельман.
Масова облава на палестинських терористів, відома під назвою «Божий гнів», успішно проходила до липня 1973 року. Протягом дев’яти місяців агентам Кідону вдалося знищити шість терористів у Парижі, Римі, Афінах і на Кіпрі. Але найбільш розшукуваний суб’єкт — оперативний керівник «Чорного вересня» і права рука Ясіра Арафата Алі Хассан Саламех, так званий Червоний Принц, вислизав із рук.
Улітку 1973 року Моссад отримав інформацію, що Саламех прямує в Норвегію. Харарі поспішно зібрав групу з кільканадцяти агентів і вислав їх у погоню за Червоним Принцом, а потім приєднався до них і сам. Агенти мали одну, досить нечітку фотографію терориста, але кілька з них впізнали, нарешті, його на лижному курорті Ліллехаммер за 200 км від Осло.
«Ізраїльтяни так сильно вірили в успіх, що знехтували елементарними засадами безпеки. Керівники акції замели всі сумніви під килим. Вони були впевнені, що ідентифікували Саламеха», — пише Рам Орен і Моті Кфір (працювали у Моссаді інструкторами) у книзі «Сільвія. Агентка Моссаду».
Головна героїня Сільвія Рафаель належала до ліквідаційної групи Харарі і саме вона мала сумніви. Уявний Саламех поводився, на її думку, занадто легковажно як на терориста. Проте екзекутори постановили привести вирок у виконання 21 липня.
Їх навіть не здивувало те, що любитель люкс-життя повертався додому з міського кіно зі звичайною жінкою з вираженою вагітністю в автобусі. Коли після проїзду чотирьох зупинок зійшов і о 22:47 він переходив на другий бік вулиці Сторгатан, із сірого «Вольво» вискочили два чоловіка і випустили в нього 14 куль. Випадкові свідки встигли записати номер машини.
Однак агенти вбили невинного кельнера Ахмеда Бушікі, який приїхав у Норвегію кілька років тому з Марокко, на очах його дружини — норвежки Торіл Ларсен Бушікі, яка перебувала на сьомому місяці вагітності.
«П’ятеро агентів Моссаду потрапили у норвезькі в’язниці з вироками від двох до п’яти з половиною років позбавлення свободи. В усіх випадках остаточні вироки були скорочені», — читаємо у «Шпигунах Моссаду і таємних війнах Ізраїлю». Харарі і кільком агентам удалося втекти, але дискредитація негативно вплинула на країну.
До того як Харарі перейшов на пенсію, він допоміг дістати Саламеха. Моссад убив його у Бейруті у січні 1979 року, детонуючи автомобіль, начинений вибухівкою. Раніше завдяки зібраній Харарі розвідувальній інформації командос спецслужби звільнили у липні 1976 року понад сто єврейських заручників із захопленого палестинськими терористами літака «Ейр Франс» в аеропорту Ентеббе в Уганді. Навіть у 80-річному віці Харарі служив радником у Моссаді, був консультантом із питань боротьби з атомною програмою Ірану.
Багато його акцій назавжди сховані у секретних архівах Моссаду. Одну з таких таємниць розказав Йоссі Мельман: «У 1970 році Харарі підготував план убивства Ясіра Арафата, але Голда Меїр не дозволила його виконати. Вбивство мало відбутись в Індії або в одній із країн Південно-Східної Азії. Існує версія, що люди Харарі підійшли на відстань пострілу до цілі». У 90-х роках Арафат став навіть одним зі стовпів мирного процесу і Харарі визнавав, що його ліквідація у 1970 році могла б змінити історію Близького Сходу.
Коли Мельмана запитали про людські риси ізраїльського супершпигуна, той відповів: «Не любив медіа. Але від людей, з якими працював, багато разів чув, що Харарі був чуйним, проте вимогливим керівником». Він обирав своїм агентам не тільки колір костюма, а й навіть запах одеколону.
Єврейській справі Харарі служив усе життя. У віці 16 років (до виникнення Держави Ізраїль) він вступив у підпільну воєнізовану організацію Пальмах, яка боролась з арабами і англійцями у тодішній Палестині під британським протекторатом. Після закінчення Другої світової війни Харарі допомагав уцілілим від Голокосту євреям іммігрувати в Ізраїль.
Після проголошення Держави Ізраїль у 1948 році він вступив у службу безпеки — Шин Бет. КДБ намагалось отруїти Харарі за те, що той викрив підслуховуючі радянські пристрої в ізраїльських установах за залізною завісою.
А через багато десятиліть ізраїльський прем’єр Беньямін Нетаньяху прощався з ним як з одним із великих воїнів Ізраїлю. «Не знаємо і ніколи не дізнаємося більшості з того, що він зробив для безпеки країни, але ті, хто його знав, розуміють, що говоримо про людину, яка проводила виняткові і переломні операції з мужністю в серці і творчим натхненням», — сказав про Харарі міністр оборони Моше Яалон.
Супершпигун став частиною міфу про непереможну розвідку Ізраїлю. Агенти Моссаду могли виявити ворогів не тільки у нейтральному Парижі чи Лондоні, а й у ворожому Бейруті.
«Харарі був однією з тих постатей, про досягнення яких набагато легше описувати вам у світі, ніж нам в Ізраїлі. Він служив державі як керівник департаменту, ліквідовуючи наших ворогів, і став символічною постаттю, кимось подібним до Джеймса Бонда, тільки реальним і єврейським», — вважає ізраїльський письменник і публіцист Урі Хупперт.
Петро ПЕТРІВ