У зв’язку з авторитарною філософією влади Росії офіційний дискурс про історію дуже ідеологізований — він фактично підміняє заборонену російською Конституцією державну ідеологію.
Офіційна «історія» прагне до «монополії на правду»: влада послідовно усуває інформаційний і науковий плюралізм із публічного простору.
«Історія» у такому викладі радше еклектичний набір міфів, який дозволяє сформувати довільну розповідь на замовлення, а історична політика — частина державної пропаганди. Отже, історичні факти і їхня інтерпретація підпорядковані політичним інтересам можновладців.
Стосовно закордонної політики ці інтереси мають довготривалий стратегічний характер і стосуються: здобуття підтримки Заходу для російської гегемонії на пострадянському просторі; перебудови європейської архітектури безпеки згідно з інтересами Москви; права вето у процесах прийняття рішень з європейської безпеки; обмеження присутності і впливів США в Європі; здобуття Росією максимальної вигоди від економічної і політичної співпраці із Заходом без поступок з її боку.
Дискурс про війну і російська закордонна політика
У військовій міфології, сконструйованій на вжиток сучасної закордонної політики, на перший план висувається сакралізація перемоги, яка відкрила СРСР шлях до статусу супердержави. Спроби «ревізії ролі Росії в історії» згідно зі Стратегією національної безпеки Російської Федерації до 2020 року негативно впливають на «культурну безпеку держави».
У рамках цієї логіки Росія вперто бореться з усіма проявами критики на адресу радянської закордонної політики (пакт Молотова — Ріббентропа, напад на Польщу і Фінляндію, репресії проти радянських громадян і на анексованих землях).
Послідовна підміна понять і ролей становить стандартний прийом росіян у дискурсі про війну. Часто з’являється тема відповідальності Заходу за вибух світового конфлікту як інструмент інформаційної і психологічної війни із Заходом у ХХІ ст.
Росія намагається послабити євроатлантичну спільноту, яка послідовно протистоїть агресивній закордонній політиці Москви. Вона будує прозору паралель, яка має інтерпретувати міжнародну дійсність 30-х років через призму чергової війни в разі нехтування Заходом інтересів Москви.
Зокрема, останнім часом Польщу називають найбільш відповідальною — разом із ІІІ Рейхом — за вибух війни, а також «системно антисемітською» державою, яка нібито підтримала Гітлера в планах «остаточного вирішення єврейського питання».
У цьому контексті симптоматичною є зміна російської інтерпретації таємного протоколу пакту Молотова — Ріббентропа — не тільки порівняно з інтерпретацією 90-х років, а навіть із радянським дискурсом, в інших аспектах збіжним із сучасною інтерпретацією Москви.
СРСР до кінця свого існування заперечував існування такого протоколу, який розділяв зони впливу в Європі між Москвою і Берліном, дотримуючись версії про «оборону» як мотивацію підписання «пакту про неагресію».
У травні 2015 року Путін однозначно виправдовував підписання пакту нібито життєво важливим значенням для безпеки СРСР.
Війна в офіційному викладі асоціюється не з драмою народу, а з урочистим військовим парадом. Епатаж із військовою і патріотичною символікою у державній пропаганді нерідко веде до «карнавалізації» військової тематики у суспільстві.
Сакральний месіанський міф перемоги і «визволення», сфальшований опис історичних фактів та виправдання насильства у закордонній політиці безпосередньо служать конструюванню сучасного бачення, потрібного росіянам, міжнародного ладу на європейському континенті.
Опис визволення Європи разом із турботою про створення морального візерунка радянської імперії як єдиного справжнього противника нацизму має легітимізувати ялтинський порядок — апогей потуги Росії — СРСР.
Геополітичні амбіції Москви стосуються двох головних елементів цього ладу. По-перше, це ідея повернення до поділу Європи на зони впливу і передачу відповідальності за стабільність цих зон у руки визначених держав (пострадянський простір має стати зоною виключного впливу та інтересів Росії).
По-друге, це концепція «різної суверенності» — постулат формального визнання міжнародною спільнотою, що держави у міжнародних відносинах не є рівноправними. Росія вимагає легітимізації і формалізації засад, які — хоча де-факто реалізовані у міжнародній політиці — фундаментально суперечать міжнародному праву.
Це означатиме формальний дозвіл Росії на втручання у сучасну європейську архітектуру безпеки в ім’я «стабілізації» міжнародної ситуації — тоді як захисні механізми авторитарного режиму позбавляють Захід впливу на Москву як у її зоні впливів, так і поза нею.
Російська військова агресія подається як місія захисту російського і російськомовного населення від міфічної загрози з боку «нацистів». При цьому прагнення українського населення не тільки ігноруються (відповідно до ялтинської моделі міжнародної політики суспільство є об’єктом, а не суб’єктом політичних процесів), але і вписані у виразний лейтмотив російської історичної політики — міф одвічної загрози з боку Заходу.
Це супроводжувалося запереченням самої ідеї української державності: в аргументації Росії звучать відголоски радянської пропаганди, які обґрунтовували агресію проти сусідніх країн.
Весною 2014 року Путін пояснював порушення російських гарантій безпеки для України, записаних у Будапештському меморандумі 1994 року, «перервою тяглості української державності» в результаті «революції», що нібито анулювала всі зобов’язання Москви щодо Києва.
У 2014 році Росія фактично відновила доктрину Брежнєва («обмеженого суверенітету»), яка виправдовувала збройні втручання у радянській зоні впливів необхідністю самооборони від впливу ворожої ідеології.
В наш час зоною життєвих інтересів Росія вважає пострадянський простір, а ворожою ідеологією — демократичні «кольорові революції».
Противагою цих відцентрових тенденцій має бути проєкт «російського світу» — візія колишнього СРСР як єдиного простору російськомовної культури, скріпленого спільною історією.
З метою легітимізації сучасних імперських амбіцій останніми роками у російському історичному викладі переглянули ставлення до воєн і збройних інтервенцій другої половини ХХ століття, які довго були відсутні у канонах російської історичної політики.
Обмежений вплив російського історичного дискурсу
Російська великодержавна аргументація з використанням військової міфології спрямована до трьох груп адресатів і відносно кожної з них має іншу спрямованість.
Перша — це громадяни РФ, а головною метою аргументації є легітимізація в їхніх очах авторитарного режиму з використанням агресивної закордонної політики.
Перемога 1945 року — практично єдина історична подія, яка об’єднує загал росіян. Хоча росіяни очікують від верхівки уваги до соціально-економічних проблем, антизахідні погляди мають значне поширення у суспільстві.
Друга група адресатів — це еліти і суспільства пострадянських держав. Москва цинічно використовує міф братерства зброї з метою формування спільноти «російського світу», називаючи противників її гегемонії «фашистами».
Кремль змушує сусідів до економічної, політичної і військової інтеграції, але ця стратегія приносить обмежені результати.
Значний перелом у цьому аспекті приніс 2014 рік: анексія Криму і російський збройний напад на Донбас показали пострадянським лідерам і суспільствам сутність російської стратегії.
Про це свідчить не тільки приклад України, а й менш очевидний приклад Білорусі, найбільш лояльного союзника Росії. Вона шукає шляхів діалогу і співпраці із Заходом, а також модифікує свою історичну політику, акцентуючи історичну політику на самостійному шляху розвитку держави і народу.
Третя група адресатів — колективний Захід — політичні кола і громадськість Заходу і США. Сакрально-месіанський погляд на радянську перемогу й історична дезінформація мають дуже обмежене поширення, фактично обмежуючись колами російської діаспори.
Захід має власне бачення Другої світової війни, яке ґрунтується на зовсім інших фундаментальних підставах, ніж російські, і базується на наукових дослідженнях. На Заході засудження нацистського режиму поєднується з неприйняттям усіх тоталітаризмів, особливо радянського.
Це знайшло вираження у міжнародних документах, які викликали однозначне засудження Москви (зокрема, гостра критика Росії на адресу резолюції Європейського парламенту з вересня 2019 року і визнання пакту Молотова — Ріббентропа безпосередньою причиною Другої світової війни та резолюції Парламентської асамблеї ОБСЄ з 2009 року, яка зрівняла злочини нацизму і комунізму).
У контексті наближення 75-ї річниці завершення Другої світової війни очікується інтенсифікація сфальшованого дискурсу Росії про його винуватців і жертви.
У листопаді 2019 року Москва вкотре повідомила, що буде вимагати від Генасамблеї ООН ухвалення у травні 2020 року резолюції з вимогою визнати перемогу над нацизмом і пам’ятники солдатів, які воювали з фашизмом, частиною світової історичної спадщини (формальною метою ініціативи є «запобігання відродженню нацизму»).
РФ хоче полегшити собі моральний і правовий тиск на інші держави і втручання в їхні внутрішні справи (це стосується свободи наукових досліджень, нейтралізації претензій до РФ у зв’язку з анексією окремих територій у 1939–1945 роках, а також статусу пам’ятників радянським солдатам).
Але поява подібної резолюції малоймовірна. Військовий міф — це своєрідний міф повернення до золотого часу великодержавності, і крім нього, Росії нема чого запропонувати у майбутньому — як власним громадянам, так і міжнародній спільноті.
Євген ПЕТРЕНКО
