У грудні 2019 року війська «маршала» Хафтара за підтримки російських найманців із «приватної військової компанії Вагнера» перейшли у наступ на лівійську столицю Тріполі.
За цих військово-політичних обставин лівійський уряд Фаруха Сараджа звернувся по допомогу до Туреччини. Президент Туреччини Реджеп Ердоган, прагнучи посилити роль Туреччини на Близькому Сході, отримав згоду парламенту на відправку до Лівії турецьких військових радників і зброї. Загони турецької армії не будуть вводитися на територію Лівії.
 Одночасно Ердоган і Путін домовилися про припинення вогню у Лівії починаючи з 13 січня 2020 року. Мотиви такого турецько-російського компромісу варто шукати у поступках турецької сторони в деяких сирійських питаннях.
Зокрема, йдеться про передислокацію радикальних ісламістських угруповань із сирійського міста Ідліб у Лівію. Це принципово важливо для російської сторони, адже «ідлібська заноза» створює пряму загрозу безпеці російської військово-повітряної бази «Хмеймім».
Така «цинічна турецько-російська змова щодо Лівії» обурила Євросоюз і НАТО. Президент США Дональд Трамп засудив рішення Ердогана направити військових до Лівії. Натомість Росія і Туреччина переконали Євросоюз у тому, що його не залишають поза процесом вирішення лівійської проблеми.
Анкара і Москва запропонували провести у Берліні міжнародну конференцію, присвячену завершенню громадянської війни у Лівії. Це принципово важливе питання для безпеки Євросоюзу, адже хаос у Лівії залишає відкритими «європейські двері» для нелегальних мігрантів з Африки, які на суденцях прибувають через Середземне море до Італії.
Правда, скептики наголошують, що нормалізувати ситуацію у Лівії, скоріше за все, зможе лише «новий Каддафі». Утім, історія поки що не висунула претендентів на таку роль.