Але починаючи з 1997 року Китай систематично намагається обмежити автономію Гонконга. Такі спроби в 2014 році спровокували наступ на законодавчі повноваження самоуправління у Гонконгу, що сприяло руху протесту так званих «жовтих парасольок».
Тоді Пекін застосував тактику затягування протесту, персональних репресій проти активістів демократичного руху, що, зрештою, привело до згортання протестів.
Цього разу Пекін також скористався тактикою переведення акцій протестів у банальну сферу заворушень, відводячи на маргінальні позиції причини виступів незадоволених. Офіційні органи влади Китаю наголосили на тому, що за організацією протестів у Гонконгу стоять «іноземні країни».
Але саме законодавча ініціатива Пекіна щодо видачі втікачів із континентального Китаю знову спровокувала заворушення. Фактично це була спроба протиснути бажаний закон «із наскоку». Після прогнозованого вуличного протесту закон із Законодавчих зборів Гонконга відкликали.
Смисл дій Пекіна полягав у спробі «розвідки боєм» співвідношення сил у Гонконгу. Як тільки у Пекіні переконалися, що закон про видачу втікачів протиснути без загострення конфлікту неможливо, китайці відступили до очікування більш сприятливої можливості.
Усе відбулося настільки швидко, що США навіть не встигли використати протести у Гонконгу з метою запровадження нових економічних обмежень проти Китаю. Це не дивно, адже Дональд Трамп сподівається на зустрічі глав держав «великої двадцятки» продовжити пошук торговельного компромісу із Сі Цзіньпіном.
Китай за цих обставин намагається закрити свої уразливі зони на зразок Гонконга, Сінцзяну, Тибету, аби зберегти максимальний маневр на переговорах із США.