Таліби спочатку відреагували позитивно, але нині про майбутнє хочуть розмовляти лише з американцями і лише тоді, коли вони покинуть Афганістан. Очевидно, що з таким диктатом Вашингтон не погодиться.
Коли американці відкривають інформацію про перебіг боїв в Афганістані, то це вірна ознака, що все йде не так, як треба. Недавно департамент оборони Афганістану заблокував найважливішому представнику цивільної влади США в Афганістані доступ до інформації про території, контрольовані талібами, і втрати афганської армії.
Журналісти ВВС виявили тривожні дані: афганський уряд контролює лише 56% території, а щомісяця гинуть близько тисячі афганських військових і поліцейських. Але ці дані лише дуже приблизно і поверхово передають драматизм ситуації.
Нині в Афганістані перебувають 14 тисяч американських військових, яких підтримують приблизно 5 тисяч вояків з інших країн НАТО. Вони допомагають афганському війську і поліції, навчають їх, підтримують у боях і надають їм розвідувальні дані.
Дехто з американців продовжує полювати на терористів, хоча більшість просто готують афганців до боротьби із заколотниками. Американці також стежать, щоб надавані щорічно 4 мільярди доларів потрапляли за призначенням до афганських сил безпеки в кількості приблизно 350 тисяч людей.
Силу протилежної сторони складно оцінити. У попередні роки, коли НАТО мало відомості про всю афганську територію, вважалося, що талібів може бути приблизно 25 тисяч. Тепер кількість заколотників змінюється залежно від пір року.
Експерти оцінюють їхню чисельність у 60–70 тисяч людей. Навіть якщо ця кількість перебільшена, то видно, що таліби перестали боятись і виходять на протистояння з більшим відчуттям упевненості.
Колись вони боялись американських дронів і штурмових літаків. Тепер, коли американці свої обмежені розвідувальні сили зосередили на виявлення місцевої «філії» «Ісламської Держави» і продовжують переслідувати недобитки «АльКаїди», таліби можуть групуватись у більші підрозділи, які не бояться нападів із повітря.
Місія в Афганістані ще недавно була американським пріоритетом, але все більше стала набувала ознак «забутої війни». Стів Колл, автор «Секретаріату» — книги про вплив Пакистану на війну в Афганістані — ставить Дональду Трампу драматичні запитання: «Для чого ми там перебуваємо? Які інтереси в Афганістані гідні посвяти і жертв? Як ця війна має завершитись»?
Автор сам негативно відповідає принаймні на частину цих запитань, вбачаючи причини невдачі в складному для врегулювання чиннику — Пакистані і його спеціальних службах.
Останніми роками американські еліти переконуються, що ця держава відіграє зловорожу роль, надає прикриття лідерам талібів і «АльКаїди». І Америка нічого з цим не може зробити.
Кожний доказ про подвійну гру Пакистану зустрічає два контраргументи: ця країна забезпечує американцям комунікаційні лінії для військ в Афганістані, а крім того, володіє атомною зброєю, яку терористи можуть захопити, якщо заколотницькі дії талібів поширяться на цю країну.
Тому Трамп хоче змусити пакистанських генералів до зговірливості — переважно економічними санкціями і обмеженням допомоги для розвитку. Він навіть реалізував частину цих погроз, а недавно вибухом своїх твітів проти влади в Ісламабаді довів до кипіння тамтешні еліти.
Геополітичний розклад дуже складний: Індія є стратегічним конкурентом Китаю і підтримує афганців проти Пакистану, фінансуючи часом навіть антипакистанських заколотників.
Пакистан прагне, щоб Афганістан був слабким, самотнім і в стані хаосу, не став індійським тилом і не експортував свого великоафганського націоналізму.
Для Росії найважливішим є спокій у Центральній Азії і, можливо, якнайменше виробництво наркотиків в Афганістані.
Іран на американців поруч зі своїм кордоном дивиться з неспокоєм, особливо враховуючи, що напруження посилюється і розрядка в іранськоамериканських відносинах відходить в історію.
Щодо Китаю, то для нього Афганістан — це доступ до нових торговельних шляхів, а також джерело природних копалин.
У принципі конфлікт має життєве значення лише для самих афганців. Між собою конкурують дві сили, які претендують на контроль за всією країною, і вони рівнозначні у своїй слабкості. У 2014 році на сфальшованих тоді президентських виборах результати мусили визначатись уночі держсекретарем США Джоном Керрі.
Закінчилося формуванням уряду «національної єдності», в якому всупереч назві одночасно беруть участь переможець Ашраф Гані і постраждалий від маніпуляцій Абдулла Абдулла.
Ця неоднорідність влади деморалізує адміністрацію у столиці і корумпує провінцію. Недавно губернатор Атта Нур, який править північною провінцією Балх, відмовився підкоритися, коли президент зняв його з посади.
Таліби, у свою чергу, перестали вважатись «урядом в еміграції», хоча нинішнє покоління командирів здебільшого не пам’ятає перебування при владі у 90х роках. Ще у 2011 році, реагуючи на американський наступ, вони говорили, що «ви маєте годинники, а ми маємо час». Нині їх закликам і діям бракує адміністративного і організаційного таланту та «державницького» змісту, виявленого до 2014 року.
Тоді здавалося, що вони захищають цивільне населення і навіть організували його життя, надаючи судові чи освітні послуги. Нині таліби не зважають на втрати серед цивільних, не дбають про ідеологічну одностайність руху і віддають перевагу насильству перед іншими методами ведення політики.
Нові лідери, які з’явилися після відходу легендарного мулли Омара, ліквідували внутрішні суперечності, вбивши конкурентів або виставивши їх під вогонь американських дронів.
Але вони швидко зрозуміли, що їхній новий конкурент в Афганістані — відгалуження «Ісламської Держави» під назвою «Халіфат Хорасану» — буде змагатись із ними у жорстокості. Останні замахи у містах показують, що таліби вступили з ними у це криваве змагання.
У цій війні за державу слабкий уряд грає проти все більш деморалізованих заколотників. Внутрішня слабкість, дезорганізація і зростання насильства не залишає місця на порозуміння, яким мусить завершитися цей конфлікт у невизначеному майбутньому.
Західна інвестиція «кров’ю і грошима» в Афганістан виявилася безповоротною. Трамп надсилає ще більше військ, а віцепрезидент Пенс переконує, що «успіх уже близько». Американські ж генерали роблять те, що завжди: виграють битви і просять ресурсів, щоб вигравати їх надалі.
Афганські еліти натомість задоволені західною присутністю, яка супроводжується допомогою і концесіями, а афганський народ «голосує ногами» і збільшує хвилю біженців в Австралію, Європу і США.

Євген ПЕТРЕНКО